ПОСТАНОВА ВС 04.02.2021, Справа № 904/1360/19, у
складі судової палати для розгляду справ про банкрутство: Банасько О.
О. - головуючий, Білоус В. В., Васьковський О. В., Жуков С. В., Огороднік К.
М., Пєсков В. Г., Погребняк В. Я., Ткаченко Н. Г., https://reyestr.court.gov.ua/Review/94999344
Судами розглядалася заява Кредитора
(Банку) про визнання грошових вимог до боржника, яка обґрунтована тим, що
боржник є майновим поручителем позичальника банку за зобов`язанням за Кредитним
договором відповідно до Договору застави майнових прав. Суд першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку
з посиланням на ч. 2 ст. 45 КУзПБ, що Банк повинен розглядатися як забезпечений кредитор
лише в частині вартості предмета застави, тоді як скаржник вважає цей висновок
помилковим та зазначає, що предмет застави забезпечує усі зобов`язання боржника
за Кредитним договором. Справу було передано на розгляд судової палати для
розгляду справ про банкрутство КГС у складі Верховного Суду з огляду на
необхідність відступу від висновку Верховного Суду щодо визначення розміру
забезпечених вимог кредитора, викладеного в постанові від 17.06.2020 у справі №
905/2028/18. Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про
банкрутство вказав, що правовідносини у цих справах не є подібними (у справі №
905/2028/16 грошові вимоги забезпеченого кредитора були заявлені до особи, яка є
одночасно боржником за основним зобов`язанням та майновим поручителем, тоді як у
справі, що розглядається - такі вимоги були заявлені до боржника майнового поручителя,
який не є боржником за основним зобов`язанням), а тому зазначив, що не вбачає
підстав для відступу від висновку Верховного Суду щодо визначення розміру
забезпечених вимог кредитора, викладеного в постанові від 17.06.2020 у справі №
905/2028/18 та зазначив, що вважає помилковим висновок судів попередніх
інстанцій щодо визнання забезпеченими вимог кредитора (Банку) в розмірі
вартості предмета застави, визначеної між кредитором та боржником
(майновим поручителем, який не є боржником в основному зобов`язанні) в Договорі
застави, а решти вимог як незабезпечених із включенням їх до четвертої
черги задоволення вимог кредиторів.
Висновки щодо застосування
норм права
Ø Тлумачення абзацу 3 ч. 2 ст. 45 КУзПБ у взаємозв`язку з положеннями
статей 572, 575, 589 ЦК України, статей 7, 11, 17, 18 Закону України "Про
іпотеку" та статей 12, 19,28 Закону України "Про заставу" свідчить,
що вимоги забезпеченого кредитора, якщо інше не обумовлено договором застави
(іпотеки) та немає заяви такого кредитора про повну чи часткову відмову від
забезпечення, до майнового поручителя, який не є боржником в основному зобов`язанні,
є забезпеченими в цілому незалежно від облікової оцінки заставного (іпотечного)
майна визначеної сторонами в договорі застави (іпотеки).
Ø
Кінцева
вартість заставного (іпотечного) майна для цілей проведення розрахунків із
забезпеченим кредитором формується в момент його реалізації.
Ø
Застава
(іпотека) припиняється, а вимоги забезпеченого кредитора вважаються погашеними
у разі реалізації предмета застави (іпотеки) з дотриманням вимог КУзПБ.
Розглянувши справу Судова палата для
розгляду справ про банкрутство зазначила наступне:
Ø
За
змістом статті 1 КУзПБ забезпечені кредитори - кредитори, вимоги яких до боржника
або іншої особи забезпечені заставою майна боржника.
Ø
Згідно
зі статтею 572 та частиною першою статті 576 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право
у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого
заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед
іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові
права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене
стягнення.
Ø
Іпотекою
є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої
особи (ч. 1 ст. 575 ЦК України).
Ø
Відповідно
до статті 1 Закону України "Про
заставу" застава - це спосіб забезпечення
зобов`язань, якщо інше не встановлено законом. В силу застави кредитор
(заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем)
забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення з вартості
заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава
виникає на підставі договору, закону або
рішення суду.
Ø
Предметом
застави можуть бути майно та майнові права, а також майно, яке відповідно до
законодавства України може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути
звернено стягнення (ч. 1, 2 ст. 4
Закону України "Про заставу").
Ø
За
визначеннями, наведеними у статті 1
Закону України "Про іпотеку",
іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що
залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким
іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою
зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки
переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим
Законом.
Ø
Частиною
1 ст. 583 ЦК України визначено, що заставодавцем може бути боржник або третя
особа (майновий поручитель). Відповідні положення наведено також у частині другій статті
11 Закону України "Про заставу", за якою
заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий
поручитель), та статті 1 Закону України "Про іпотеку", якою передбачено, що іпотекодавцем може бути боржник або
майновий поручитель.
Ø
Чинний ЦК України та Закон
України "Про заставу" не містять визначення
поняття майнового поручителя. Зміст такого поняття розкриває стаття
1 Закону України "Про іпотеку", згідно з якою майновий поручитель - особа, яка передає
в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи -
боржника.
Ø
Відповідно
до ст. 11 Закону України "Про
іпотеку" майновий поручитель несе відповідальність
перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно
в межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог
іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права
кредитора за основним зобов`язанням.
Ø
Застава
має похідний характер від забезпеченого нею зобов`язання (ч. 3 ст. 3 Закону України "Про заставу"). Право застави припиняється, зокрема, у разі припинення
зобов`язання, забезпеченого заставою (п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК України).
Ø
Згідно
із ч. 1 ст. 589 ЦК України у разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою,
заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
Ø
Аналогічні
положення також передбачено ч. 5, 6 ст. 3
Закону України "Про іпотеку", в яких
зазначено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є
дійсною, зокрема, до припинення основного зобов`язання. У разі порушення
боржником основного зобов`язання відповідно до договору іпотеки
іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок
предмета іпотеки переважно перед іншими особами.
Ø
За рахунок
заставленого майна заставодержатель має право задовольнити свої вимоги
в повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення,
включаючи проценти, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у
випадках, передбачених законом чи договором, - неустойку), необхідні витрати на утримання
заставленого майна, а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги,
якщо інше не передбачено договором застави (ч. 2 ст. 589 ЦК України, ст.
19 Закону України "Про заставу").
Ø
Відповідно
до ч. 1 ст. 7 Закону України "Про
іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель
має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному
обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час
виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми
боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами
договору, що обумовлює основне зобов`язання. Якщо інше не встановлено законом або іпотечним договором, іпотекою також забезпечуються
вимоги іпотекодержателя щодо відшкодування: витрат, пов`язаних з пред`явленням
вимоги за основним зобов`язанням і зверненням стягнення на предмет іпотеки;
витрат на утримання і збереження предмета іпотеки; витрат на страхування
предмета іпотеки; збитків, завданих порушенням основного зобов`язання чи умов
іпотечного договору.
Ø
У
разі реалізації предмета застави (іпотеки) у зв`язку зі зверненням на нього
стягнення заставодаводержателем (іпотекодержателем) відповідне забезпечувальне
зобов`язання припиняється (абзац 5 ст. 28
Закону України "Про заставу", абзац 3 ч.1
ст. 17 Закону України "Про іпотеку").
Ø
Отже,
за наведеними вище положеннями законодавства заставодержатель
(іпотекодержатель) має право задовольнити всі свої забезпечені заставою вимоги
до боржника за рахунок майнового поручителя у розмірі вартості фактичної
реалізації предмета майнової поруки, що здійснюється в порядку, передбаченому
законодавством (якщо інше не передбачено договором або законом). Виражений
у грошовій формі розмір зобов`язання майнового поручителя визначається виходячи
із дійсних на відповідний момент зобов`язань боржника (позичальника), які
існують за основним зобов`язанням (кредитним договором), з урахуванням обсягу
забезпечення за умовами забезпечувального договору. Оцінка предмета
забезпечення (майна) сторонами на момент укладення договору не впливає на обсяг
забезпечених вимог у разі звернення стягнення на предмет забезпечення.
Ø
Закон про
банкрутство (в редакції чинній, на момент звернення
з заявою, що є предметом судового розгляду у цій справі) не містив іншого порядку
та способу визначення забезпечених вимог, ніж наведені вище положення законодавства
та не пов`язував визначення вимог, забезпечених заставою (іпотекою)
майна боржника, для включення їх до реєстру вимог із
договірною вартістю предметів забезпечення. Натомість правове значення в
цьому випадку мав розмір підтверджених документально зобов`язань боржника за
основним зобов`язанням та вартість фактичної реалізації предмета забезпечення,
яка на стадії затвердження реєстру вимог кредиторів за результатами
попереднього засідання ще невідома.
Ø
З
урахуванням викладеного забезпеченими зобов`язаннями в розумінні ст. 1 Закону про банкрутство (в
редакції чинній, на момент звернення з заявою, що є предметом судового розгляду
у цій справі) та, відповідно, вимогами забезпеченого кредитора, які
включаються до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство, визначалися всі
вимоги кредитора, які існують за основним зобов`язанням (кредитним
договором) і є дійсними на момент визнання вимог та можуть бути задоволені за
рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення відповідно до умов забезпечувального
договору та чинного законодавства.
Ø
Подібні
за змістом висновки щодо застосування ст. 1, 23 Закону про банкрутство, ст. 572, 575, 583,
584, 589 ЦК України, ст. 11, 12, 28
Закону України "Про заставу", ст. 1, 3, 7,
11, 17, 39 Закону України "Про іпотеку", викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 у
справі № 902/492/17, які суд враховує під час розгляд цієї справи.
Ø
Водночас
у справі, що розглядається, суду касаційної інстанції належить вирішити питання
про застосування абзацу 3 ч. 2 ст. 45 КУзПБ щодо визначення розміру вимог
забезпеченого кредитора з урахуванням статусу боржника у спірних
правовідносинах (майновий поручитель, який не є боржником у основному
зобов`язанні).
Ø
Із
наявних матеріалів справи вбачається, що заяву Банку, яка є предметом цього
судового розгляду, подано до суду 01.07.2019, тобто у період дії Закону банкрутство в редакції
від 19.01.2013, в якому умови звернення забезпеченого кредитора із заявами з грошовими
вимогами до боржника було урегульовано в абзаці 2 ч. 3 ст. 23 цього Закону,
тоді як на час розгляду цих вимог таке звернення визначалося нормами абзаців 2,
3 ч. 2 ст. 45 КУзПБ, із введенням в дію якого з 21.10.2019 Закон
про банкрутство втратив чинність.
Ø
Відповідно
до абзацу 2 ч. 3 ст. 23 Закону про банкрутство в редакції від 19.01.2013, яка
діяла до 21.10.2019, було передбачено, що забезпечені кредитори зобов`язані подати
заяву з грошовими вимогами до боржника під час провадження у справі про банкрутство
лише в частині вимог, що є незабезпеченими, або за умови відмови від
забезпечення.
Ø
Натомість
абзацами 2 та 3 ч. 2 ст. 45 КУзПБ визначено, що забезпечені кредитори зобов`язані
подати заяву з грошовими вимогами до боржника під час провадження у справі про
банкрутство в частині вимог, що є незабезпеченими, або за умови відмови від
забезпечення. Забезпечені кредитори можуть повністю або частково відмовитися
від забезпечення. Якщо вартості застави недостатньо для покриття всієї вимоги,
кредитор повинен розглядатися як забезпечений лише в частині вартості предмета
застави. Залишок вимог вважається незабезпеченим.
Ø
Порівняльний
аналіз змісту цих норм свідчить, що, на відміну від абзацу 2 ч. 3 ст. 23 Закону про банкрутство,
норми абзацу 3 ч. 2 ст. 45 КУзПБ передбачають також право забезпеченого кредитора
частково відмовитися від забезпечення зобов`язання.
Ø
Отже,
абзацом 3 ч.2 ст. 45 КУзПБ передбачено декілька можливих правових моделей поведінки
забезпеченого кредитора, які застосовуються залежно від змісту заставних
відносин кредитора і боржника (майнового поручителя):1)забезпечені кредитори
зобов`язані подати заяву з грошовими вимогами до боржника в частині вимог, що є
незабезпеченими; 2) забезпечені кредитори можуть повністю
відмовитися від забезпечення; 3) забезпечені кредитори можуть частково відмовитися
від забезпечення.
Ø
Утім,
наведене правове регулювання не забезпечує єдиного правозастосування щодо
визначення розміру вимог забезпечених кредиторів до боржника (майнового
поручителя, який не є боржником в основному зобов`язанні) та не сприяє правовій
визначеності під час вирішення цього питання.
Ø
Суд
зауважує, що принцип правової визначеності є невід`ємною, органічною складовою
принципу верховенства права. Він гарантує забезпечення легкості з`ясування
змісту права і можливість скористатися цим правом у разі необхідності. Правова
визначеність вимагає, щоб правові норми були чіткими й точними, спрямованими на
те, щоб забезпечити постійну прогнозованість ситуацій правовідносин, що
виникають.
Ø
Принцип
правової визначеності має широке застосування у практиці ЄСПЛ. Зокрема, у
рішенні ЄСПЛ від 18.12.2018 у справі "Новік проти України" судом
зазначено, що "надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального
принципу юридичної визначеності. Вимога "якості закону" в розумінні
пункту 1 статті 5 Конвенції означає, що закон має бути достатньо доступним,
чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні для того, щоб
виключити будь-який ризик свавілля".
Ø
Очевидно,
що відсутність чіткого регулювання визнання розміру вимог забезпечених
кредиторів сприяє виникненню на практиці випадків формування різних
підходів до визнання розміру вимог забезпечених кредиторів. Зокрема:
Ø
I
підхід - вимоги кредитора,
якщо інше не обумовлено договором, визнаються забезпеченими лише в
розмірі вартості предмета застави (іпотеки), визначеної між
кредитором та боржником (майновим поручителем, який не є боржником в основному
зобов`язанні) у договорі застави (іпотеки), що згодом на практиці має
наслідком виникнення випадків повторного звернення кредитора до суду із заявою
про визнання його вимог забезпеченими у разі продажу предмету застави (іпотеки)
за ціною, вищою за ту, що погоджена в договорі застави
(див. mutatis mutandis постанову Верховного Суду від 16.12.2020 у справі №
921/184/16-г/10);
Ø
II
підхід - вимоги кредитора,
якщо інше не обумовлено договором, визнаються забезпеченими лише в
розмірі вартості предмета застави (іпотеки), погодженої між
кредитором та боржником (майновим поручителем, який не є боржником в основному
зобов`язанні) у договорі застави (іпотеки), а в іншій частині
вимоги є незабезпеченими та погашаються у черговості, визначеній КУзПБ. У такому разі
кредитор одночасно буде і забезпеченим, і конкурсним та матиме не тільки право
на участь у зборах кредиторів з правом вирішального голосу, але й на отримання
задоволення решти незабезпечених вимог за рахунок іншого майна боржника, яке не
є предметом забезпечення (ця справа);
Ø
III
підхід - вимоги кредитора,
якщо інше не передбачено договором, визнаються забезпеченими у розмірі
всієї суми заявлених вимог до боржника (майнового поручителя, який не є
боржником в основну зобов`язанні).
Ø
Тож у
цій справі перед судом касаційної інстанції постало питання про формування
єдиного підходу до визначення розміру вимог забезпечених кредиторів до
боржника (майнового поручителя, який не є боржником в основному зобов`язанні).
Ø
ЄСПЛ
зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які
зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові
дослідження тощо (рішення від 06.12.2007 у справі "Воловік проти
України").
Ø
Функція
роз`яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед
національним судам (рішення ЄСПЛ від 28.09.1999 у справі "Озтюрк проти
Туреччини").
Ø
Одним
із завдань Верховного Суду є тлумачення чинного законодавства, усунення
недоліків законодавчої техніки та нормативних прогалин.
Ø
Тлумачачи закон під час його застосування
до конкретних правовідносин, суд повинен керуватися як завданням судочинства, так
і загальними засадами цивільного законодавства, зокрема засадами
справедливості, добросовісності та розумності.
Ø
Суд
враховує, що процедура банкрутства за своєю суттю є конкурсним процесом,
основною метою якого, зокрема, є рівномірне і справедливе задоволення вимог
всієї сукупності кредиторів неплатоспроможного боржника.
Ø
Досягнення
цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від
протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від
недобросовісних дій боржника; 3) охорони боржника від протизаконних дій
кредиторів.
Ø
Унаслідок
конкуренції прав кредиторів за умови недостатності майна боржника виникає
необхідність спеціального правового регулювання.
Ø
Тому
в конкурсному процесі важливим є визначення статусу кредиторів у справі про
банкрутство, оскільки від того, якими правами та обов`язками вони наділені і як
ефективно їх використовують, залежить досягнення основної мети конкурсного
провадження - задоволення/погашення вимог кредиторів.
Ø
Статус
кредиторів у справі про банкрутство визначають характер їх вимог до боржника,
забезпеченість вимог, час виникнення зобов`язання, характер інтересу, що
захищається, інші критерії.
Ø
Правове
визначення терміна "забезпечені кредитори" розкрито в статті 1 КУзПБ, якою до них
віднесено кредиторів, вимоги яких до боржника або іншої особи забезпечені
заставою майна боржника.
Ø
Системний
аналіз норм ст. 572 ЦК України, статті 1 Закону України "Про
заставу", статті 1 Закону України
"Про іпотеку" свідчить, що законодавець
при конструюванні відповідних правових норм так чи інакше текстуально
використовує поняття "переважність права заставодавця (іпотекодавця) перед
іншими кредиторами на задоволення своїх вимог за рахунок заставного
(іпотечного) майна".
Ø
Отже,
сутність застави (іпотеки)
полягає не лише в тому, щоб забезпечити основне зобов`язання в повному обсязі,
а в тому, що правом застави (іпотеки) є право на чужу річ, яке належить
кредитору в забезпечення його права вимоги за зобов`язанням і яке виявляється в
можливості переважного (порівняно з іншими кредиторами) задоволення із
цінності цієї речі.
Ø
Таке переважне
право також закріплено в ч. 6 ст.
64 КУзПБ, якою встановлено, що погашення вимог
забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення,
здійснюється в порядку, передбаченому цим Кодексом, позачергово.
Ø
Відкриття
провадження у справі про банкрутство щодо боржника не змінює суті заставного
(іпотечного) зобов`язання, зазнає змін лише процедура задоволення вимог
кредитора, які забезпечені заставою (іпотекою), з урахуванням чого норми КУзПБ щодо забезпечених
кредиторів слід застосовувати з огляду на відповідні суміжні норми
законодавства про заставу (іпотеку).
Ø
Тому
визначення забезпеченого зобов`язання та, відповідно, вимог забезпеченого
кредитора, які включаються до реєстру вимог кредиторів у справі про
банкрутство, має здійснюватися з урахуванням положень законодавства, яке
регулює забезпечення зобов`язань, зокрема статей 572, 575, 589 ЦК України, Законів
України "Про заставу", “Про
іпотеку" (аналогічний висновок викладений у постанові
Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 902/492/17).
Ø
У
справі, що розглядається, вимоги, забезпечені заставою, заявлено Банком
до боржника, який є майновим поручителем за зобов`язаннями позичальника за
Кредитним договором, укладеним із заявником.
Ø
За
змістом положень ст. 589 ЦК України, ст. 7, 11 Закону України "Про іпотеку", ст. 19 Закону України "Про заставу" заставодаводежатель, а у іпотечних правовідносинах -
іпотекодержатель (якщо інше не передбачено договором або законом) має право
задовольнити всі свої забезпечені заставою чи іпотекою вимоги до боржника
(майнового поручителя, який не є боржником в основному зобов`язанні), визначені
на момент фактичного задоволення, за рахунок майнового поручителя у розмірі
фактичної реалізації предмета застави, що здійснюється в порядку, передбаченому
законодавством. Цей висновок узгоджується з висновком Великої Палати
Верховного Суду, викладеним у постанові від 15.05.2018 у справі № 902/492/17.
Ø
Частиною
1 ст. 12 Закону України "Про
заставу", якою врегульовано зміст договору
застави, однією з істотних умов такого договору визначено опис предмета
застави. Аналогічно до істотних умов договору іпотеки віднесено опис предмета
іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані (п. 3
ч.1 ст. 18 Закону України "Про іпотеку").
Ø
Таким
чином, вартість предмета застави не є істотною умовою відповідного договору та
її відсутність не робить такий договір недійсним.
Ø
Відсутність
у законі імперативної
вимоги щодо оцінки предмета застави (іпотеки) як істотної умови договору
пов`язана з тим, що майно (нерухомість), за загальним правилом, має свою
вартість та певну цінність, яка не завжди відповідає дійсній вартості цього
предмета як на час визначення розміру вимог, так і на момент реалізації майна
задля задоволення вимог забезпеченого кредитора. Така оцінка є лише припущенням
щодо реальної вартості майна, оскільки відповідна оцінка із часом може
змінитися: або зростати або зменшуватися під впливом конкретних причин (коливання
ринкових цін на нерухомість, знецінення майна, втрата ним своїх споживчих або
ексклюзивних якостей тощо).
Ø
Водночас,
аналіз норм КУзПБ свідчить, що в процедурі розпорядження майном на стадії
формування реєстру кредиторів не передбачено будь-якої оцінки майна для визначення
його вартості. Відповідно до ч. 8 ст. 45 КУзПБ розпорядник майна зобов`язаний
окремо повідомити господарський суд про вимоги кредиторів, які забезпечені
заставою майна боржника, згідно з їхніми заявами, а за відсутності таких заяв -
згідно з даними обліку боржника, а також внести окремо до реєстру відомості про
майно боржника, яке є предметом застави згідно з відповідним державним
реєстром. Лише у процедурі ліквідації до повноважень ліквідатора належить:
визначення початкової вартості майна банкрута (ч. 1 ст. 61 КУзПБ); визначення
початкової вартості продажу майна банкрута (ч. 1 ст. 63 КУзПБ); визначення
початкової ціни як однієї з умов продажу за погодженням з комітетом кредиторів
та забезпеченим кредитором (щодо майна, яке є предметом забезпечення) (ч. 1, 2 ст.
75 КУзПБ).
Ø
Із
урахуванням наведеного погоджена сторонами вартість предмета застави (іпотеки)
у договорі застави (іпотеки) не може обмежувати розмір зобов`язань боржника
(майнового поручителя, який не є боржником в основному зобов`язанні),
забезпечених заставою (іпотекою), позаяк з огляду на викладене вище сума
задоволення вимог заставодержателя (іпотекодержателя) пов`язується саме з
вартістю фактичної реалізації предмета застави (майнової поруки), якщо інше не
встановлено договором застави (іпотеки).
Ø
У
справі про банкрутство кінцева вартість заставного (іпотечного) майна для цілей
проведення розрахунків із забезпеченим кредитором формується в момент його
реалізації за наслідком якої з дотриманням вимог КУзПБ застава (іпотека)
припиняється, а вимоги забезпеченого кредитора вважаються погашеними.
Ø
Звідси
помилковим є І підхід щодо визначення забезпеченими вимог кредитора,
виключно в розмірі вартості предмета застави, визначеної між кредитором та боржником
(майновим поручителем, який не є боржником в основному зобов`язанні) у договорі
застави, оскільки він має наслідком порушення прав та інтересів такого
кредитора у разі продажу заставного (іпотечного) майна за ціною, вищою за ту,
що погоджена сторонами в договорі застави (іпотеки), та не відповідає суті
заставного зобов`язання, яке передбачає використання коштів від реалізації
майна заставного майна на задоволення вимог забезпеченого кредитора, які це
майно забезпечує.
Ø
Не є
правильним і ІІ підхід щодо визначення таких вимог в розмірі
вартості предмета застави, визначеної між кредитором та боржником (майновим
поручителем, який не є боржником в основному зобов`язанні) у договорі застави,
а в іншій частині вимоги є незабезпеченими, адже відповідний підхід може мати
наслідком порушення прав та інтересів інших кредиторів, оскільки кредитор у
цьому разі отримує можливість задовольнити заявлені ним грошові вимоги не лише
за рахунок заставного майна боржника (майнового поручителя, який не є боржником
основному зобов`язанні), а й за рахунок іншого майна. До того ж такий у цьому
випадку кредитор буде і забезпеченим, і конкурсним та додатково матиме право на
участь у зборах кредиторів з правом вирішального голосу.
Ø
Окрім
того, наведені підходи не узгоджуються з метою та принципами конкурсного
процесу, до яких віднесено, зокрема, заборону на індивідуальне задоволення
вимог кредиторів; задоволення вимог кредиторів в порядку черговості;
задоволення вимог кожної черги після повного задоволення вимог кредиторів
попередньої черги; задоволення вимог кредиторів у разі недостатності коштів
боржника для задоволення вимог кредиторів, однієї черги пропорційно сумам їх
вимог. Дотримання цього порядку спрямоване на унеможливлення переважного
задоволення вимог одних кредиторів на шкоду іншим.
Ø
Тож
очевидно, що за наявності недостатньо чіткого формулювання абзацу 3 ч. 2 ст. 45 КУзПБ для того, аби
суб`єкт відповідного припису міг передбачити наслідки його застосування під час
визначення вимог забезпечених кредиторів до боржника (майнового поручителя,
який не боржником в основному зобов`язанні), неможливо забезпечити розумну
передбачуваність судових рішень, ухвалених за результатом розгляду вимог
забезпечених кредиторів.
Ø
ЄСПЛ неодноразово
зауважував, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та
застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме
у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у
повсякденній практиці (рішення у справах "Кантоні проти Франції" від
11.11.1996, "Вєренцов проти України" від 11.04.2013).
Ø
У
рішенні ЄСПЛ від 14.10.2010 у справі "Щокін проти України" зазначено,
що відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності
порушує вимогу "якості закону". У разі коли законодавство припустило
неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків осіб, національні
органи зобов`язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.
Ø
Ураховуючи
викладене, Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про
банкрутство Касаційного господарського суду з метою єдності та сталості судової
практики щодо визначення розміру забезпечених вимог кредиторів дійшов висновку,
що вимоги забезпеченого кредитора, якщо інше не обумовлено договором застави
(іпотеки) та немає заяви такого кредитора про повну чи часткову відмову від
забезпечення, до майнового поручителя, який не є боржником в основному зобов`язанні,
є забезпеченими в цілому незалежно від облікової оцінки заставного (іпотечного)
майна визначеної сторонами в договорі застави (іпотеки).
Ø
Такий
підхід враховує положення абзацу 3 ч. 2 ст. 45 КУзПБ, та мінімізує виникнення
проблемних ситуацій, про які зазначалося у цій постанові. Забезпечений кредитор
при такому підході самостійно визначає модель поведінки щодо своєї участі у
справі про банкрутство: або його вимоги є повністю забезпеченими (з урахуванням
умов відповідного договору застави (іпотеки)), однак при цьому він бере участь
у засіданні зборів кредиторів та комітеті кредиторів лише з правом дорадчого
голосу, або він вчиняє активні процесуальні дії щодо повної чи часткової
відмови від забезпечення і таким чином набуватиме право вирішального голосу на
зборах кредиторів.
Ø За наведеного Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду вважає помилковим висновок судів попередніх інстанцій щодо визнання забезпеченими вимог кредитора (Банку) в розмірі вартості предмета застави (3 144 875,13 грн), визначеної між кредитором та боржником (майновим поручителем, який не є боржником в основному зобов`язанні) в Договорі застави, а решти вимог в сумі 59 949 748,94 грн як незабезпечених із включенням їх до четвертої черги задоволення вимог кредиторів.
