Банкрутство (юрособи): Фонд інвалідів

Показ дописів із міткою Фонд інвалідів. Показати всі дописи

«ЗОНИ» ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА ТА ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ СТОСОВНО ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ІНВАЛІДІВ. ПРАВОВА ПРИРОДА ВИМОГ (ЯК КОНКУРСНІ ЧИ ПОТОЧНІ) ФОНДУ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ІНВАЛІДІВ ПРО СТЯГНЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ГОСПОДАРСЬКИХ САНКЦІЙ ЗА НЕВИКОНАННЯ НОРМАТИВУ РОБОЧИХ МІСЦЬ ДЛЯ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ

Правові позиції Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Катеринчук Л.Й. - головуючої, Огородніка К.М., Пєскова В.Г. (постанова від 12.11.2020, справа № 920/274/18. https://reyestr.court.gov.ua/Review/92971684

Фонд соціального захисту інвалідів у 2018 році подав проти підприємства позов про стягнення санкцій за невиконання нормативу створення робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2017 році та сплату пені. У 2011 році щодо відповідача була порушена справа про банкрутство, у 2012 році введена процедура санації, Справа розглядалася в межах провадження у справі про банкрутство у відокремленому позовному провадженні, з наданням йому індивідуального номера.

Справа судами розглядалась неодноразово, поверталася на новий розгляд, при якому Верховний суд вказав судам дослідити обставини, пов`язані з перебігом процедури банкрутства (визначивши природу спірних вимог як конкурсних чи поточних), дослідити обставини належності поданої боржником звітності про створення робочих місць, дати їм відповідну оцінку, на предмет їх належності та допустимості.

Суд першої інстанції при новому розгляді справи у задоволенні позовних вимог відмовив. Апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Суди дослідили надану відповідачем звітність до ЦЗ про наявність місць для працевлаштування інвалідів і встановлені обставини визнали достатніми для відмови в задоволенні позову, зазначивши при цьому, що обов`язок працевлаштування таких осіб на створене відповідачем робоче місце покладається не на юридичну особу - відповідача, а на ЦЗ, яким направлено на працевлаштування до відповідача 9 осіб з інвалідністю, з яких тільки 2 погодились на фактичне працевлаштування, а інші відмовились.

Верховний суд скасував рішення суду апеляційної інстанції, а справу передав на новий апеляційний розгляд. Зокрема, ВС зазначив, що не була надана оцінка відповідності звітності (пропозицій) роботодавця щодо вакансій зі ставкою оплати 0,5 положенням ч.3 ст.18, ч.5 ст.19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", спрямованості і духу цього Закону, а також положенням ст. 56 КЗпП України), також ненадана оцінка відповідності розміру зарплати за запропонованими відповідачем посадами для осіб з інвалідністю законодавчо гарантованому розміру мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, не досліджено, чи відповідає така пропозиція щодо працевлаштування осіб з інвалідністю гарантіям щодо працевлаштування інвалідів на умовах виконання роботи з одержанням заробітної плати, не нижчої від визначеної законом з огляду на те, що таке місце роботи для цих осіб є основним).

Короткі висновки:

Ø Обов`язок підприємства зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком займатись пошуком таких осіб для працевлаштування. Обов`язок працевлаштування осіб з інвалідністю, головним чином, лежить на центрі зайнятості, який повинен бути виконаним шляхом визначення кількості вакантних посад для осіб з інвалідністю на підставі поданих звітів роботодавців, на центри зайнятості покладається обов`язок проводити пошук та направлення таких осіб до роботодавців, у яких наявні вакантні посади.

Ø Домовленість про умови праці з неповним робочим днем має укладатися саме за згодою обох сторін; і саме під час прийняття на роботу або згодом, але ніяк не при створенні робочого місця для потенційного працівника, якому встановлено інвалідність.

Ø У процедурі банкрутства спірні позовні вимоги Фонду соціального захисту інвалідів про стягнення санкцій за невиконання нормативу створення робочих місць для працевлаштування інвалідів мають правову природу поточних зобов`язань.

Розглянувши справу Верховний суд зазначив наступне

Ø За змістом частини 3 статті 11 ЦК України вбачається, що права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Так, частиною 3 статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" визначено обов`язок підприємств, які використовують найману працю, виділяти і створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, в тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації та забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю.

Ø Основним питанням, на яке слід відповісти при розгляді цієї справи в касаційному порядку, є те, чи дотримався відповідач вимог статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" щодо зобов`язання виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю.

Ø Розкриваючи це питання, слід вказати щодо "зон відповідальності" як підприємства, так і державної служби зайнятості стосовно працевлаштування інвалідів.

Ø Усталена судова практика судів касаційної інстанції (Касаційного господарського суду та Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду) свідчить, що обов`язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до нормативу, встановленого Законом України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості (постанови від 07.02.2018 у справі № П/811/693/17, від 02.05.2018 у справі №804/8007/16, від 13.06.2018 у справі №819/639/17, від 21.08.2018 у справі №К/9901/29529/18, від 22.01.2020 у справі № 920/472/16 (5021/2509/2011), від 17.06.2020 у справі №5021/2509/2011, від 24.06.2020 у справі № К/9901/31243/19).

Ø При цьому, обов`язок підприємства зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком займатись пошуком таких осіб для працевлаштування.

Ø Обов`язок працевлаштування осіб з інвалідністю, головним чином, лежить на центрі зайнятості, який повинен бути виконаним шляхом визначення кількості вакантних посад для осіб з інвалідністю на підставі поданих звітів роботодавців, на центри зайнятості покладається обов`язок проводити пошук та направлення таких осіб до роботодавців, у яких наявні вакантні посади.

Ø До обов`язків роботодавця належить створення робочих місць для осіб з інвалідністю, належне звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів та центром зайнятості щодо наявності вакантних робочих місць, працевлаштування осіб з інвалідністю, які звертаються безпосередньо до роботодавця або направляються для працевлаштування центром зайнятості.

Ø Колегія суддів касаційного суду акцентує увагу, що положеннями частини третьої статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" передбачено обов`язок роботодавця, серед іншого, створювати для осіб з інвалідністю умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством.

Ø Згідно з частиною першою статті 56 КЗпП України за угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень.

Ø Аналіз приписів статей 50, 51 КЗпП України дозволяє дійти висновку, що для осіб, які працюють за трудовим договором, може бути встановлена нормальна (до сорока годин на тиждень) та скорочена тривалість робочого часу. Підстави для встановлення обов`язкової скороченої тривалості робочого дня та відповідні категорії працівників, до яких таке обмеження застосовується в силу закону, передбачені приписами статті 51 КЗпП України, однак, до таких осіб не віднесені особи з інвалідністю.

Ø Тобто, на переконання судової колегії, домовленість про умови праці з неповним робочим днем має укладатися саме за згодою обох сторін; і саме під час прийняття на роботу або згодом, але ніяк не при створенні робочого місця для потенційного працівника, якому встановлено інвалідність.

Ø Частиною п`ятою статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" визначено, що виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно частини першої цієї статті, вважається працевлаштування підприємством осіб з інвалідністю, для яких це місце роботи є основним.

Ø Суди попередніх інстанцій не надали оцінки відповідності розміру заробітної плати за запропонованими відповідачем посадами для осіб з інвалідністю законодавчо гарантованому розміру мінімальної заробітної плати у місячному розмірі та не дослідили, чи відповідає така пропозиція щодо працевлаштування осіб з інвалідністю гарантіям щодо працевлаштування інвалідів на умовах виконання роботи з одержанням заробітної плати, не нижчої від визначеної законом (частина 4 статті 43 Конституції України), з огляду на те, що таке місце роботи для цих осіб є основним (частина п`ята статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні").

Ø Саме про дослідження повноти та належності доказів на обґрунтування виконання відповідачем своїх обов`язків через призму системного аналізу зазначених положень законодавства наголошував Верховний Суд у постанові від 24.07.2019 у цій справі при передачі її на новий розгляд до суду першої інстанції. Однак, вказівки касаційного суду в повному обсязі суди першої та апеляційної інстанції не виконали.

Ø Колегія суддів касаційного суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те що у процедурі банкрутства спірні позовні вимоги мають правову природу поточних зобов`язань. Однак з огляду на необхідність направлення справи на новий розгляд щодо застосування спірних адміністративно-господарських санкцій, вважає передчасними правові висновки щодо правильності стягнення чи відмови у стягненні пені, зазначаючи при цьому на необхідності дослідження правових підстав нарахування пені (яким нормативним актом визначено право позивача нараховувати пеню за несвоєчасну сплату адміністративно-господарської санкції), так як у позовній заяві такі правові підстави не зазначено.

Ø Відповідно до статей 1, 12 Закону про банкрутство (в редакції чинній до 19.01.2013, що застосовується до боржника) мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, а також припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію. Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів).

Ø Наведені норми регулюють правовідносини, які виникли між боржником і кредиторами у зв`язку з неспроможністю боржника виконати після настання встановленого строку існуючі зобов`язання і спрямовані на відновлення платоспроможності боржника або його ліквідацію з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів.

Ø З порушенням провадження у справі про банкрутство не пов`язується завершення підприємницької діяльності боржника, він має право укладати угоди, у нього можуть виникати нові зобов`язання. З огляду на наведене можна дійти висновку, що дія мораторію поширюється лише на задоволення вимог конкурсних кредиторів.

ØЩо стосується зобов`язань поточних кредиторів, то за цими зобов`язаннями згідно із загальними правилами нараховується неустойка (штраф, пеня), застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів). Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові 16.09.2020 у справі №826/3106/18.

ПИТАННЯ СТЯГНЕННЯ ГРОШОВИХ КОШТІВ ЯК АДМІНІСТРАТИВНО-ГОСПОДАРСЬКИХ САНКЦІЙ ЗА НЕВИКОНАННЯ НОРМАТИВУ РОБОЧИХ МІСЦЬ ДЛЯ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ІНВАЛІДІВ ТА ПЕНІ ЗА НЕСВОЄЧАСНУ СПЛАТУ ЦИХ САНКЦІЙ

ПОСТАНОВА 08 вересня 2021 року, Справа № 920/274/18, Верховний Суд у складі суддів КГС: Огородніка К.М.- головуючого, Банаська О.О., Жукова С.В., https://reyestr.court.gov.ua/Review/99747814

Ø У справі про банкрутство Боржника Відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося з позовом про стягнення з Боржника (відповідач) суму адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2017 році та суму пені за несвоєчасну сплату цих санкцій. Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем встановленого Законом нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4% від середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за 2017 рік. За новим розглядом справи апеляційним г/с скасовано рішення місцевого г/с та прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково, стягнуто з Боржника суму адміністративно-господарських санкцій (2,4 млн грн); в іншій частині позовних вимог (щодо пені) відмовлено з огляду на введений (ухвалою суду від 24.10.2011) мораторій на задоволення вимог кредиторів у справі про банкрутство відповідача. Апеляційний г/с встановив, що Боржник звітував перед центром зайнятості щодо наявності у нього 36 вакансій для працевлаштування на посади, кожна з яких по 0,5 штатної одиниці та врахував, що звітність повинна аналізуватись в розрізі відповідності таких пропозицій роботодавця щодо вакансій зі ставкою оплати 0,5 положенням ч.3 ст.18, ч.5 ст.19 Закону № 875-XII, …, а також положенням КЗпП України. Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, вказавши, що створення роботодавцем робочих місць із неповною зайнятістю впродовж робочого дня (тижня) для потенційних працівників, яким встановлено інвалідність, суперечить меті та вимогам Закону № 875-XII, оскільки зазначений Закон визначає обов`язок створення не менше 4% від загальної кількості робочих місць згідно із штатним розписом, а відповідач не довів, що у його штатному розписі усі працівники працюють на половину штатної одиниці, в той час як подавав звітність про створення виключно робочих місць на половину штатних одиниць.

Позиція Верховного Суду та висновки щодо застосування норм права

Ø Частиною 3 ст. 18 Закону України від 21.03.1991 № 875-XII "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі - Закон № 875-XII, нова назва - "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні") (тут і надалі в редакції закону, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин щодо порушення нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2017 році) визначено обов`язок, зокрема, підприємств, які використовують найману працю, виділяти і створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, в тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації та забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Ø Відтак, для правильного вирішення спору у цій справі, з урахуванням вказівок Верховного Суду, що містились у постанові від 12.11.2020, апеляційному суду належало встановити, чи дотримався відповідач зазначених вимог ст.18 Закону № 875-XII щодо зобов`язання виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів (осіб з інвалідністю - у відповідності до визначення чинною редакцією Закону).

Ø Усталена судова практика судів касаційної інстанції (КГС та КАС у складі Верховного Суду) свідчить, що обов`язок по працевлаштуванню інвалідів (осіб з інвалідністю) відповідно до нормативу, встановленого Законом № 875-XII, покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості (постанови від 07.02.2018 у справі № П/811/693/17, від 02.05.2018 у справі №804/8007/16, від 13.06.2018 у справі №819/639/17, від 21.08.2018 у справі №К/9901/29529/18, від 22.01.2020 у справі №920/472/16 (5021/2509/2011), від 17.06.2020 у справі №5021/2509/2011, від 24.06.2020 у справі № К/9901/31243/19).

Ø При цьому, апеляційним судом вірно зазначено, що обов`язок підприємства зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком займатись пошуком таких осіб для працевлаштування.

Ø До обов`язків роботодавця належить створення робочих місць для осіб з інвалідністю, належне звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів та центром зайнятості щодо наявності вакантних робочих місць, працевлаштування осіб з інвалідністю, які звертаються безпосередньо до роботодавця або направляються для працевлаштування центром зайнятості (правова позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 27.08.2020 по справі № 920/385/19).

Ø Поряд з цим, Верховним Судом у постанові від 12.11.2020 у цій справі було акцентовано, що положеннями ч.3 ст. 18 Закону № 875-XII передбачено обов`язок роботодавця, серед іншого, створювати для осіб з інвалідністю умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством.

Ø Норматив робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, та порядок його встановлення визначено ст.19 Закону № 875-XII.

Ø Частиною 5 ст.19 Закону № 875-XII передбачено, що виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно ч.1 цієї статті, вважається працевлаштування підприємством осіб з інвалідністю, для яких це місце роботи є основним.

Ø Відповідно до ч.1 ст.Закону №875-XII інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Ø Дискримінація за ознакою інвалідності забороняється (ч.2 ст. 2 Закону № 875-XII).

Ø Відтак, виконанням нормативу робочих місць в розумінні статті 19 цього Закону вважається саме працевлаштування підприємством інвалідів, а не лише створення робочих місць для таких осіб, що зумовлено загальною спрямованістю законодавства про соціальний захист та реабілітацію інвалідів на забезпечення реалізації ними трудових прав та обов`язків нарівні з іншими працівниками без додаткових соціальних гарантій у сприянні їх працевлаштування.

Ø Зазначене узгоджується з правовою позицією КАС у складі ВС у постанові від 25.04.2018 у справі №819/537/16.

Ø У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що за змістом відповідної звітності ПАТ "Сумихімпром" звітував перед центром зайнятості щодо наявності у нього 36 вакансій для працевлаштування на посади "діловод 0,5 шт.од." - 6 вакансій, "оператор комп`ютерного набору 0,5 шт.од." - 10 вакансій, "підсобний робітник 0,5 шт.од." - 10 вакансій та "прибиральник службових приміщень 0,5 шт.од." - 10 вакансій.

Ø Апеляційним судом вірно враховано, що вказана звітність повинна аналізуватись в розрізі відповідності таких пропозицій роботодавця щодо вакансій зі ставкою оплати 0,5 положенням ч.3 ст.18, ч.5 ст.19 Закону № 875-XII, спрямованості цього Закону (визначає основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами), а також положенням КЗпП України.

Ø Згідно з ч.1 ст.56 КЗпП України за угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень.

Ø Аналіз приписів статей 50, 51 КЗпП України дозволяє дійти висновку, що для осіб, які працюють за трудовим договором, може бути встановлена нормальна (до сорока годин на тиждень) та скорочена тривалість робочого часу. Підстави для встановлення обов`язкової скороченої тривалості робочого дня та відповідні категорії працівників, до яких таке обмеження застосовується в силу закону, передбачені приписами ст.51 КЗпП України, однак, до таких осіб не віднесені особи з інвалідністю.

Ø За висновком апеляційного суду, передбачена законом (ст.51 КЗпП України) можливість встановлення скороченої тривалості робочого дня, в тому числі для осіб з інвалідністю, може бути реалізована під час прийняття особи на роботу, тоді як створення роботодавцем робочих місць із неповною зайнятістю впродовж робочого дня (тижня) для потенційних працівників, яким встановлено інвалідність, суперечить меті та вимогам Закону № 875-XII, оскільки зазначений Закон визначає обов`язок створення не менше 4% від загальної кількості робочих місць згідно із штатним розписом, а відповідач не довів, що у його штатному розписі усі працівники працюють на половину штатної одиниці, в той час як подавав звітність про створення виключно робочих місць на половину штатних одиниць.

Ø Вказаним спростовуються аргументи скаржника про те, що чинним законодавством не визначено заборони на встановлення особам з інвалідністю неповного робочого часу, а тому відповідачем не порушено гарантій оплати праці особам з інвалідністю, яких підприємство зазначало у поданій до центру зайнятості звітності.

Ø З огляду на те, що для виконання відповідачем нормативу, передбаченого ч.1 ст. 19 Закону № 875-XII, він повинен працевлаштувати осіб з інвалідністю, для яких це місце роботи буде основним, та враховуючи розмір заробітної плати за запропонованими відповідачем посадами для осіб з інвалідністю, їх відповідності законодавчо гарантованому розміру МЗП у місячному розмірі на 2017 рік, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що така пропозиція відповідача щодо працевлаштування осіб з інвалідністю не відповідає гарантіям щодо працевлаштування інвалідів на умовах виконання роботи з одержанням заробітної плати, не нижчої від визначеної законом (ч.4 ст. 43 Конституції України).

Ø Наведене свідчить про правомірність висновку апеляційного г/с, що відповідачем не дотримано чинного законодавства щодо соціального захисту інвалідів у частині невиконання квоти по працевлаштуванню інвалідів, не вжито усіх залежних від нього заходів для здійснення обов`язку із виконання нормативу по працевлаштуванню інвалідів, а тому позовні вимоги Відділення в частині сплати адміністративно-господарських санкцій є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Ø З урахуванням вищевикладеного, суд касаційної інстанції дійшов висновку про необґрунтованість доводу касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не навів висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, стосовно того, що лише на підприємство покладається обов`язок та відповідальність стосовно працевлаштування осіб з інвалідністю.

Ø Більш того, такі аргументи спростовуються змістом оскарженої постанови, оскільки висновки апеляційного суду про порушення обов`язку з виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю ґрунтуються на встановленні обставин, зокрема, щодо створення роботодавцем робочих місць із неповною зайнятістю для потенційних працівників, яким встановлено інвалідність, невідповідності пропозиції щодо працевлаштування осіб з інвалідністю гарантіям щодо працевлаштування інвалідів на умовах виконання роботи з одержанням заробітної плати, не нижчої від визначеної законом, з огляду на те, що таке місце роботи для цих осіб є основним.

Ø Суд касаційної інстанції відхиляє посилання скаржника на правові позиції про те, що тільки відмова у працевлаштуванні є доказом незабезпечення підприємством нормативу робочих місць, викладені у постановах ВГСУ від 18.10.2012 у справі № 22/5014/1115/2012 та ВАС України від 28.02.2013 у справі № К/9991/47316/11, оскільки за змістом ч.4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені саме в постановах Верховного Суду, тоді як постанови ВГСУ та ВАСУ не є джерелом правозастосовчої практики в розумінні цієї правової норми.

Ø Колегія суддів також зауважує, що суди під час вирішення спору у подібних правовідносинах мають враховувати саме останню правову позицію (правовий висновок, викладений у постанові ВП ВС від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17), що було дотримано судом апеляційної інстанції у цій справі.

Посилання