ПИТАННЯ ВИТРЕБУВАННЯ МАЙНА З ЧУЖОГО НЕЗАКОННОГО ВОЛОДІННЯ, ВИЗНАННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ, ВИЗНАННЯ ПРОТИПРАВНИМИ ТА СКАСУВАННЯ РІШЕНЬ ДЕРЖАВНОГО РЕЄСТРАТОРА ТА ЗОБОВ`ЯЗАННЯ РЕЄСТРАТОРА ВЧИНИТИ ПЕВНІ ДІЇ

ПОСТАНОВА 15 вересня 2021 року, Справа №  10/Б-5022/1383/2012, Верховний Суд у складі суддів КГС: Огородніка К.М.- головуючого, Банаська О.О., Пєскова В.Г., https://reyestr.court.gov.ua/Review/99860488

---

У справі про банкрутство ТОВ "Оскар" (справу відкрито 17.07.2012, а 04.01.2013 Боржника визнано банкрутом), для задоволення вимог кредиторів були організовані та проведено торги з реалізації належного Боржнику Комплексу НП, за результатами яких 12.07.2019 був визначений Переможець.  Однак, 02.08.2019 в нотаріуса під час посвідчення договору стало відомо, що 19.07.2019 НМ перереєстровано на ПАТ "Товстенька агропромтехніка", 29.07.2019 перереєстровано на ТОВ "Вавілон Агро", і 29.10.2019 ліквідатор подав до суду позов до ПАТ "Товстенька агропромтехніка" (Відповідач-1), державного реєстратора (відповідач-2) та ТОВ "Вавілон Агро (Відповідач-3)  , обґрунтовував тим, що майно було перереєстровано на відповідача-1 на підставі рішення г/с від 04.07.2012 у справі №14/29/5022-437/2012 незаконно, оскільки воно було скасовано постановою ВГСУ від16.04.2014.  Оскільки Відповідачі не визнають законного права позивача на об'єкти нерухомого майна, ліквідатор просив визнати за Боржником право власності на спірне НМ, витребувати майно з чужого незаконного володіння та скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію. Місцевий г/с рішенням від 31.01.2020, яке залишено без змін апеляційним г/с (постанова від 17.02.2021) позов задовольнив частково, а саме: витребував НМ на користь Боржника та визнав право власності за нього за Боржником, визнав протиправними та скасував рішення державного реєстратора та внесені записи про право зареєстроване право власності Відповідача-1 та Відповідача-3. Верховний Суд касаційну скаргу задовольнив частково, в частині визнання за Боржником права власності прийняв нове рішення про відмову у позові, вказав, що суди не врахували висновку ВП ВС про те, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст.387 і 388 ЦК України, є неефективними.

---

Позиція Верховного Суду та висновки щодо застосування норм права

Щодо витребування майна

Ø Стаття 41 Конституції України визначає, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Ø Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованою Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР (далі - Конвенція), зокрема статтею 1 Протоколу №1, передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, позбавлення особи свого майна, крім як в інтересах суспільної необхідності і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, не допускається, одночасно визнається право держави на здійснення контролю за використанням власності відповідно до загальних інтересів або для забезпечення податків, інших зборів чи штрафів.

Ø Неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, установлених Конституцією України та законом, є однією із загальних засад цивільного законодавства (п.2 ч.1 ст.3 ЦК України).

Ø Відповідно до ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Ø Згідно із ч.1 ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Ø Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 ЦК України).

Ø Як встановлено судами попередніх інстанцій, правовстановлюючий документ- договір купівлі-продажу б/н від 09.08.2003, за яким Боржник набув право власності на спірне нерухоме майно - Комплекс нежитлових приміщень, є чинним.

Ø За статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Ø Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово- правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і таке майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Ø Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадках, передбачених ч.1 ст.388 ЦК України, зокрема якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Ø У разі коли відчуження майна мало місце два і більше разів після недійсного правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, від добросовісного набувача на підставі ч.1 ст.388 ЦК України. У такому випадку чинне законодавство не пов`язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності у відчужувача за останнім у ланцюгу договором права відчужувати це майно. Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором у ланцюгу договорів.

Ø Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч.1 ст.388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло із його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Ø Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Ø Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених ч.1 ст.388 ЦК України, зокрема - чи з волі власника вибуло це майно з його володіння.

Ø Така правова позиція узгоджується з висновками ВСУ, викладеними, зокрема, у постановах від 02.11.2016 у справі №520/14722/16-ц (провадження №6-2161цс16), від 25.01.2017 № 916/2131/15, що в подальшому підтримані ВС.

Ø У справі, що розглядається, судами встановлено, що спірне нерухоме майно Боржника вибуло із володіння власника без відома ліквідатора банкрута, тобто поза волею власника.

Ø З огляду на вищевикладене, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку про наявність правових підстав для задоволення заяви ліквідатора в частині витребування спірного майна з чужого незаконного володіння, оскільки це майно вибуло із володіння Боржника поза волею власника, при чому між Боржником (власник) та ТОВ "---" (володілець) відсутні договірні правовідносини.

Ø За таких обставин, колегія суддів визнає необґрунтованими доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій приписів ст. 387, 388 ЦК України.

Ø …

Ø Щодо визнання протиправними та скасування рішень державного реєстратора

Ø Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Ø Суди попередніх інстанцій, керуючись приписами ЦК України та Закону України "Про ДРРПНМ та їх обтяжень" (далі - Закон), зауважили, що наявність записів про реєстрацію права власності у реєстрі прав власності на нерухоме майно за Відповідачем-1 та Відповідачем-3 обмежує правомочність власника - Боржника щодо розпорядження вказаним нерухомим майном - Комплексом нежитлових приміщень, а обраний позивачем спосіб захисту у вигляді скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на цей об`єкт нерухомості відповідає передбаченим цивільним законодавствам способам захисту та забезпечує ефективний захист прав власника.

Ø Так, згідно зі ст.182 ЦК України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Ø Дія Закону поширюється на відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, розміщене на території України, та обтяжень таких прав (ст.1 цього Закону).

Ø Пунктом 1 ч.1 ст.2 Закону встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Ø Згідно вимог ст.19 Закону державна реєстрація прав, серед іншого, проводиться на підставі: договорів, укладених у порядку, встановленому законом; рішень судів, що набрали законної сили; інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.

Ø Як убачається із матеріалів справи та установлено судами попередніх інстанцій, згідно Витягу від 11.12.2007 за Боржником зареєстровано право власності на нерухоме майно - Комплекс нежитлових приміщень на підставі договору купівлі-продажу б/н від 09.08.2003, укладеного між Відповідачем-1 та Боржником.

Ø Судами також встановлено, що підставою для реєстрації права власності на спірну нерухомість за Відповідачем-1 було рішення місцевого г/с від 04.07.2012, залишене в силі постановою апеляційного г/с від 06.02.2014, у справі № 14/29/5022-437/2012., яким, серед іншого, визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 09.08.2003.

Ø Однак, постановою ВГСУ від 16.04.2014 вказані судові рішення у справі № 14/29/5022-437/2012 в частині вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу скасовано, а справу передано на новий розгляд до місцевого г/с.

Ø Пунктом 4 ч.3 ст.10 Закону визначено, що під час проведення реєстраційних дій державний реєстратор обов`язково використовує відомості Державного земельного кадастру та Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, а також відомості інших реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем, держателем (розпорядником, володільцем, адміністратором) яких є державні органи, шляхом безпосереднього доступу до них чи у порядку інформаційної взаємодії з Державним реєстром прав, у тому числі відомості, що містять персональні дані особи.

Ø Судові рішення, внесені до ЄДРСР, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч.1 ст. 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Ø Згідно п.2 ч.3 ст.10 Закону Державний реєстратор перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.

Ø З урахуванням наведених положень законодавства та обставин справи, суди вірно встановили, що державний реєстратор, здійснивши дії з перереєстрації прав власності на об`єкт нерухомого майна за Відповідачем-1, не перевірив наявність у нього права/підстави для проведення державної реєстрації права власності, чим порушив вимоги п.2 ч.3 ст.10 Закону.

Ø Пунктом 48 Порядку реєстрації визначено, що для державної реєстрації права власності у зв`язку з передачею майна у власність юридичної особи як внесок (внесення майна до статутного (складеного) капіталу (статутного фонду), вступні, членські та цільові внески членів кооперативу тощо) подаються: 1) документ, що посвідчує право власності особи на майно, що передається у власність юридичної особи (крім випадку, коли право власності на таке майно вже зареєстровано в Державному реєстрі прав); 2) акт приймання-передачі майна або інший документ, що підтверджує факт передачі такого майна; 3) рішення органу або особи, уповноважених установчими документами юридичної особи або законом (у разі, коли передача майна здійснюється іншою юридичною особою); 4) письмова згода всіх співвласників (у разі, коли передача здійснюється щодо майна, що перебуває у спільній власності).

Ø Оскільки судами встановлено, що попередньо (19.07.2019) право власності на спірний об`єкт було незаконно зареєстровано за Відповідачем-1 з підстав відсутності документа, що посвідчує таке право/підставу його виникнення, то правомірним є висновок судів попередніх інстанцій, що проведення державної реєстрації права власності за Відповідачем-3 на вказане нерухоме майно було здійснено державним реєстратором в  порушення п.48 Порядку реєстрації.

Ø Доводи скаржника щодо проведення державної реєстрації права власності на виконання рішення місцевого г/с від 04.07.2012 у справі № 14/29/5022-437/2012, яке в частині зобов`язання Боржника повернути Відповідачу-1 спірні нежитлові приміщення залишене без змін вказаними вище постановами апеляційного та касаційного господарських судів, правомірно відхилено судами, оскільки вказаним рішенням визначено обов`язок передачі нерухомого майна, однак не встановлено перехід права власності та таке майно, тому державний реєстратор згідно вимог статті 24 Закону мав би прийняти рішення про відмову в державній реєстрації прав.

Ø З огляду на встановлені судами першої та апеляційної інстанції обставини порушення вимог Закону та Порядку реєстрації при прийнятті оскаржуваних рішень про державну реєстрацію прав, обґрунтованими та правомірним колегія суддів вважає задоволення позову в цій частині.

Ø У частині відмови у задоволенні вимог ліквідатора про зобов`язання державного реєстратора вчинити дії щодо внесення змін до записів шляхом їх скасування та поновлення судові рішення не оскаржуються, а відтак не є предметом касаційного перегляду.

Щодо визнання права власності

Ø З оскаржуваних судових рішень вбачається також задоволення позовних вимог в частині визнання права власності на Комплекс нежитлових приміщень.

Ø Разом з тим колегія суддів зазначає, що позов про визнання права власності є спеціальним або допоміжним речово-правовим засобом захисту права власності.

Ø Відповідно до приписів ст.392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Ø Позивачем у позові про визнання права власності є власник - особа, яка має право власності на майно (тобто вже стала його власником, а не намагається ним стати через пред`явлення позову).

Ø Отже, враховуючи, що відповідно до ст.328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному ст.392 ЦК України.

Ø Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Ø До таких висновків дійшла ВП ВС у постановах від 14.112018 у справі № 183/1617/16 (провадження №14-208цс18), від 02.07.2019 у справі №48/340 (провадження №12-14звг19), від 30.06.2020 у справі №19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19)).

Ø Відповідно до приписів п.3 ч.1 ст.237 ГПК України, при ухваленні рішення суд вирішує питання, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Ø З урахуванням наведеної правової позиції, згідно якої у тих випадках, коли має бути застосована віндикація, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними, колегія суддів суду касаційної інстанції не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що право власності Боржника на спірне майно - Комплекс нежитлових приміщень підлягає захисту шляхом його визнання у судовому порядку.

Ø Застосування судами приписів ст.387 і 388 ЦК України при задоволенні вимог заяви ліквідатора про витребування майна разом з застосуванням положень ст.392 ЦК України щодо визнання права власності на спірне майно суперечить висновкам про застосування норм права, які викладені у вищенаведених постановах ВП ВС та є свідченням неправильного застосування судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях приписів ст.392 ЦК України.

Ø Аналогічна правова позиція викладена у постанові ВС від 01.09.2021 у справі № 922/719/16.

Ø З урахуванням наведеного та встановлених судами обставин того, що Боржник є власником спірного нерухомого майна на підставі договору купівлі-продажу цього майна, що є чинним, колегія суддів вважає помилковим задоволення вимог в частині визнання права власності на Комплекс нежитлових приміщень за позивачем, а тому касаційна скарга в цій частині підлягає задоволенню.

Ø Доводи ліквідатора щодо можливості одночасного задоволення судами позовних вимог про витребування майна та визнання права власності на це майно, а також посилання на відповідні правові висновки КГС ВС колегія суддів відхиляє, з огляду на таке.

Ø Визначені ГПК України процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях ВС; логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати КГС, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати КГС - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки ВП ВС - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів КГС.

Ø З урахуванням наведеного, судом, що здійснює касаційний перегляд судових рішень у цій справі враховуються правові висновки щодо застосування норм права саме ВП ВС.

Ø Колегія суддів також зауважує, що суди під час вирішення спору у подібних правовідносинах мають враховувати саме останню правову позицію (правовий висновок, викладений у постанові ВП ВС від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17).

Ø Отже, у справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов в частині визнання за Боржником права власності на нерухоме майно - Комплекс нежитлових приміщень, не врахували висновку ВП ВС про те, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

ПИТАННЯ ВИТРЕБУВАННЯ МАЙНА З ЧУЖОГО ВОЛОДІННЯ ТА ВИЗНАННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА МАЙНО

ПОСТАНОВА 01 вересня 2021 року, Справа №  922/719/16, Верховний Суд у складі колегії суддів КГС: Жукова С.В. - головуючого, Огородніка К.М.,  Пєскова В.Г., https://reyestr.court.gov.ua/Review/99510534

---

У справі про банкрутство ПАТ "Науково-технологічний інститут транскрипції, трансляції і реплікації", провадження у якій було відкрито 14.06.2016 в порядку ст.95 Закону про банкрутство, а 23.06.2016 Боржника визнано банкрутом, і  в межах цієї справи 15.02.2018 судом визнано недійсним договір від 01.07.2015 про застосування врегулювання за договором іпотеки (на підставі цього договору Банкрут передав нежитлові приміщення у власність іпотекодержателя (ТОВ Антьє), 22.02.2018 ліквідатор звернулась до місцевого г/с із заявою про витребування з чужого незаконного володіння у кінцевих власників ОСОБА_2 та ТОВ Голд Тесоро, просила повернути нежитлові приміщення до складу ліквідаційної маси банкрута та визнати за банкрутом права власності на них. Місцевий г/с ухвалою від 10.11.2020 у задоволенні заяви ліквідатора  відмовив. Апеляційний г/с (постанова від 05.04.2021) прийняв нове рішення, яким заяву ліквідатора задовольнив, визнав за Банкрутом право власності на нежитлові приміщення та витребував їх з володіння Відповідачів на користь банкрута. Верховний Суд постанову апеляційного г/с в частині витребування майна залишив без змін, а в частині визнання права власності скасував і в цій частині у позові відмовив, вказавши на ефективність вимоги власника про визнання права власності в тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна та неправильність застосування апеляційним г/с ст.392 ЦК України

---

Позиція Верховного Суду

50. Окрім витребування з володіння  Відповідачів нерухомого майна на користь банкрута в порядку передбаченому положеннями ст. ст. 387, 388 ЦК України, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові також задовольнив вимоги заяви ліквідатора щодо визнання за банкрутом право власності на нежитлові приміщення   в порядку передбаченому положеннями ст. 392 ЦК України.

51. Відповідно до приписів ст. 392 ЦК України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

52. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст.387 і 388 ЦК України, є неефективними (висновок про застосування норм права, який викладений у постановах ВП ВС від 02.07.2019 у справі №48/340, від 30.06.2020 по справі № 19/028-10/13).

53. Відповідно до приписів п. 3 ч. 1 ст. 237 ГПК України, при ухваленні рішення суд вирішує серед іншого питання яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

54. З урахуванням того, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними, колегія суддів суду касаційної інстанції не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що право власності Боржника на спірне майно (нежитлові приміщення…) підлягає захисту шляхом його визнання у судовому порядку.

55. Застосування судом апеляційної інстанції приписів ст. ст. 387 і 388 ЦК України при задоволенні вимог заяви ліквідатора майна про витребування майна разом  з застосуванням положень ст. 392 ЦК України щодо визнання права власності на спірне майно суперечить висновкам про застосування норм права, які викладені у постановах ВП ВС від 02.07.2019 у справі №48/340, від 30.06.2020 по справі № 19/028-10/13 та є свідченням неправильного застосування судом апеляційної інстанції, у оскаржуваній постанові, приписів ст. 392 ЦК України.

57. Враховуючи неправильне застосування судом апеляційної інстанції, у оскаржуваній постанові, приписів ст. 392 ЦК України, колегія суддів суду касаційної інстанції дійшла до висновку про необхідність скасувати постанову апеляційного г/с від 05.04.2021 в частині визнання за банкрутом власності на нежитлові приміщення і ухвалити в скасованій частині нове рішення про відмову у задоволенні вимог заяви ліквідатора банкрута в частині визнання за банкрутом права власності на спірні нежитлові приміщення.

59. Разом з тим, беручи до уваги те, що суд апеляційної інстанції правильно застосував положення ст. ст. 387, 388 ЦК України, постанова апеляційного г/с від 05.04.2021 в частині витребування з володіння Відповідачів на користь банкрута  спірного нерухомого майна підлягає залишенню без змін.

ЗАЛИШЕННЯ ЗА БАНКОМ-ІПОТЕКОДЕРЖАТЕЛЕМ НЕРЕАЛІЗОВАНОГО З ПРИЛЮДНИХ ТОРГІВ У ВП МАЙНА ШЛЯХОМ ЗАЛІКУ В РАХУНОК ЦІНИ ТАКОГО МАЙНА ЗАБЕЗПЕЧЕНИХ ВИМОГ БАНКУ ПОЗА МЕЖАМИ СПРАВИ ПРО БАНКРУТСТВО

ПОСТАНОВА 31.08.2021, Справа №  922/1266/19 (922/133/20), Верховний Суд у складі колегії суддів КГС: Васьковського О.В. - головуючого, Жукова С.В., Огородніка К.М., https://reyestr.court.gov.ua/Review/99510471

---

У справі про банкрутство ТОВ "ВК Еко-Оіл", провадження у якій було відкрито 08.05.2019, а 13.05.2019 Боржника визнано банкрутом, 16.01.2020 Боржник в особі ліквідатора подав позов, просив визнати право власності на Нежитлові приміщення та витребувати їх від Відповідача (АТ "Альфа-Банк"). На спірні Нежитлові приміщення рішенням місцевого г/с від 15.03.2017 у справі №922/2771/16, яке набрало законної сили 04.10.2018 за позовом Банку було звернено стягнення шляхом реалізації предмета іпотеки при проведенні прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження. Однак, призначені приватним виконавцем прилюдні торги не відбулися і 28.10.2019 Нежитлові приміщення були передані приватним виконавцем у власність Банку шляхом заліку забезпечених вимог в рахунок ціни майна. Звертаючись до суду з позовом про визнання права власності та витребування Нежитлових приміщень, Боржник посилався на необгрунтованість набуття Відповідачем права на Нежитлові приміщення, тому що їх відчуження хоча і відбулося за рішенням суду в іншій справі - про звернення стягнення на Нежитлові приміщення як на предмет іпотеки, однак поза межами порядку та процедури банкрутства Боржника. Місцевий г/с своїм рішенням, яке залишено без змін апеляційним г/с (постанова від 22.04.2021) позов Боржника задовольнив, мотивував вибуттям спірного майна з власності Позивача поза межами процедури банкрутства та з порушенням порядку його продажу у цій процедурі за наявності відкритого стосовно Позивача провадження у справі про банкрутство. Верховний Суд скасував судові рішення нижчих судів в частині визнання права власності Боржника на Нежитлові приміщення, а в частині витребування Нежитлових приміщень - залишив судові рішення без змін, вказавши на незаконність набуття Відповідачем права власності на Нежитлові приміщення, що відбулось поза межами процедури банкрутства Позивача і всупереч обмеженням, запровадженим мораторієм на задоволення вимог кредиторів у справі про банкрутство боржника; відсутність підстав для визнання за Позивачем права власності на спірне майно; у цій справі належним способом захисту порушеного права Позивача на спірне майно є витребування цього майна від Відповідача шляхом віндикації (ст. 387, 388 ЦК України), що виключає застосування такого способу захисту порушеного права Позивача на спірне майно як визнання на нього права власності (ст.392 ЦК України), через що відсутні підстави для надання судом захисту у спірних правовідносинах шляхом задоволення позовних вимог про визнання за Позивачем права власності на предмет спору.

---

9. Позиція ВС та висновки щодо застосування норм права

Щодо наслідків відчуження майна боржника поза межами процедури банкрутства

9.1. Спір, що розглянутий згідно з оскаржуваними судовими рішеннями, виник щодо права власності на Нежитлові приміщення, які були відчужені від боржника (Позивача) на користь Відповідача під час застосованих до боржника (Позивача) процедур банкрутства, шляхом залишення цього майна як предмета іпотеки за Відповідачем, як іпотекодержателем у межах виконавчого провадження щодо стягнення з боржника (Позивача) заборгованості, зі здійсненням Відповідачем при цьому заліку своїх забезпечених вимог до Позивача в рахунок ціни цього майна з оформленням його передачі у виконавчому провадженні та з видачею нотаріусом свідоцтва про залишення за Відповідачем майна з прилюдних торгів.

9.2.Відповідно до ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

9.3.Одним із способів та порядків набуття права власності на майно є спосіб та порядок, які визначені правилами, зокрема ст.51, ч.6-9 ст. 61 ЗУ "Про виконавче провадження", що застосовуються з урахуванням положень ст.49 ЗУ "Про іпотеку", ч.1 якої передбачено, що: протягом десяти днів з дня оголошення прилюдних торгів такими, що не відбулися, іпотекодержателі та інші кредитори боржника відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог мають право залишити за собою предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна; у цьому випадку залишення за собою предмета іпотеки іпотекодержателем оформлюється протоколом і актом про реалізацію предмета іпотеки у порядку, встановленому ст.47 цього Закону, а нотаріус на підставі такого акта видає свідоцтво про залишення за собою майна з прилюдних торгів, якщо прилюдні торги не відбулися.

На наведений спосіб та порядок послався Відповідач як на підставу для набуття права власності на спірне майно у цій справі, а саме набуття ним як іпотекодержателем у виконавчому провадженні (з виконання рішення щодо стягнення заборгованості за зобов`язаннями, забезпеченими іпотекою майна боржника (Позивача)) права власності на Нежитлові приміщення, які є предметом іпотеки та належить боржнику (Позивачу), шляхом залишення Відповідачем за собою нереалізованого у виконавчому провадженні на торгах (аукціоні) предмета іпотеки - Нежитлових приміщень.

9.4.Водночас набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки у наведений спосіб, який хоча і передбачений наведеними нормами Закону, між тим може обмежуватись згідно з положеннями законодавства про банкрутство, що підлягають, у передбачених Законом випадках, пріоритетному застосуванню у разі, якщо набуття права здійснюється на предмет іпотеки, що належить на момент набуття цього права особі, щодо якої відкрито та застосовані процедури банкрутства відповідно до Закону.

9.5. Так, і положення Закону про банкрутство (до втрати ним чинності з 21.10.2019 з введенням в дію з цієї дати КУзПБ та у разі наявності підстав для застосування до правовідносин його положень), і положення чинного КУзПБ визначають правовий режим та відповідні обмеження з розпорядження майном боржника, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство та застосовані відповідні процедури.

Зокрема, відповідно до положень ч.1, 2, 3 ст. 41 КУзПБ мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), строк виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію.

Мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з відкриттям провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Ухвала є підставою для зупинення вчинення виконавчих дій. Про запровадження мораторію розпорядник майна повідомляє відповідному органу або особі, яка здійснює примусове виконання судових рішень, рішень інших органів, за місцезнаходженням (місцем проживання) боржника та місцезнаходженням його майна.

Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів:

забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, за якими стягнення здійснюється в судовому або в позасудовому порядку відповідно до законодавства, крім випадків перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від продажу майна боржника), перебування майна на стадії продажу з моменту оприлюднення інформації про продаж, а також у разі виконання рішень у немайнових спорах.

Аналогічне нормативне регулювання містили положення ч.1, 2, 3 ст.19 Закону про банкрутство.

9.6.При цьому, за положеннями частини третьої ст. 19 Закону про банкрутсво (ч.3 ст.41 чинного КУзПБ) зміст поняття "стадія продажу майна", що міститься у наведених нормах, не включає в себе процедуру придбання предмета іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна (ч.1 ст.49 Закону України "Про іпотеку"), оскільки правовим наслідком реалізації іпотекодержателем права, визначеного ст.49 Закону України "Про іпотеку", є не продаж йому предмета іпотеки, а припинення забезпеченого іпотекою зобов`язання шляхом заліку вимог в рахунок ціни майна. Тобто, при придбанні за правилами ст.49 Закону України "Про іпотеку" предмета іпотеки іпотекодержателем, який є забезпеченим кредитором у справі про банкрутство, відсутній жодний прояв засад конкуренції, характерної для продажу майна в розумінні положень Закону про банкрутство, немає.    

У цих висновках суд звертається до правової позиції, сформульованої в постанові ВС у складі суддів палати для розгляду справи про банкрутство від 14.05.2020 у справі № 903/69/18 (п. 51, 59).

Наведений висновок також узгоджується з правовою позицією ВП ВС, викладеною в постанові від 25.05.2021 у справі №  923/971/19 (провадження № 12-21гс21).

9.7. Відтак, за встановлених судами у цій справі обставин (пункти 4.1, 4.4-4.8):

…

Суд погоджується з правильними висновками судів першої і апеляційної інстанцій про поширення на спірні правовідносини дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, про невідповідність наведеним вимогам законодавства здійснення та оформлення переходу права власності на спірне майно до Відповідача як стягувача у виконавчому провадження зі звернення стягнення на передане в іпотеку майно (Нежитлові приміщення) боржника (Позивача), а відповідно і про незаконність набуття Відповідачем права власності на Нежитлові приміщення, що відбулось поза межами процедури банкрутства Позивача та з порушенням порядку продажу майна у цій процедурі - всупереч обмеженням, запровадженим мораторієм на задоволення вимог кредиторів у справі №922/1266/19 про банкрутство боржника (Позивача).

9.8.Водночас Суд не погоджується із висновками про наявність підстав для визнання за Позивачем права власності на спірне майно, у зв`язку із чим зазначає про таке.

Право на звернення за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням передбачено нормами ст. 4 ГПК України.

Частина 1 ст.16 ЦК України визначає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно із п.1, 3, 4 ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів є, зокрема, визнання права, припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення.

Спеціальні норми книги 3 "Право власності та інші речові права" ЦК   України серед способів захисту речових прав виокремлюють, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (ст.387), усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (ст.391), визнання права власності (ст.392), відшкодування матеріальної і моральної шкоди (ст.1166, 1167, 1173).

У цій справі способом захисту порушеного права власності на Нежитлові приміщення Позивач обрав і позов про визнання права власності на це майно (ст.392 ЦК України), і витребування майна від набувача - Відповідача шляхом віндикації (ст.387, 388 ЦК України).

9.9.Щодо такого способу захисту порушеного права власності, як визнання права власності у порядку ст.392 ЦК України, та передумов для вимог про визнання права власності в судовому порядку, то згідно зі ст.392 ЦК  України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

 Позов про визнання права власності у порядку наведеної ст. ЦК України пред`являється на захист існуючого, наявного права, що виникло у позивача за передбачених законодавством підстав і підтверджується належними та допустимими доказами. Об`єктом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна.    

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі ст.392 ЦК   України слід враховувати, що за змістом вказаної ст. судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Позивачем за вимогами про визнання права власності є особа, яка вже є власником, а відповідачем - будь-яка особа, яка має сумнів у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес. Оскільки набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на окремі об`єкти, у вирішенні спорів про право власності установленню підлягає з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу.

У цих висновках Суд звертається до правової позиції ВС, викладеної, зокрема, в постанові ВП ВС від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, а також в постанові ВС від 02.05.2018 у справі №   914/904/17, в пункті 14 постанови ВС від 22.05.2018 у справі №   923/1283/16, в постанові від 27.11.2018 у справі №   908/236/18, в пункті 6.1 постанови ВС від 05.03.2019 у справі №   917/377/17 та в постанові від 08.04.2021 у справі № 5023/5383/12.

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку, зокрема у визначений спосіб, є наявність підтвердженого належними доказами права власності особи щодо майна, право власності на яке оспорюється або не визнається іншою особою, а також підтверджене належними доказами порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно. Суд звертається до правових позицій з цього приводу (mutatis mutandis пункт 13 постанови ВС від 20.03.2018 у справі № 910/1016/17, пункт 12 постанови від 17.04.2018 у справі №   914/1521/17, пункт 6.1 постанови ВС від 05.03.2019 у справі №   917/377/17).

9.10. За положеннями ст. 387 ЦК України власник має право також витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст.387 ЦК України).

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (п.9 ч.1 ст.27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, у разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

У цих висновках Суд звертається до сталої правової позиції ВП ВС, що викладена в постановах від 04.07.2018 у справі №   653/1096/16-ц (провадження № 14-1891цс18), від 14.11.2018 у справі №   183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

У цих висновках Суд звертається до сталої правової позиції, викладеної, зокрема в постанові ВС від 18.02.2020 у справі № 916/4433/14 з посиланням на правову позицію, сформульовану у постанові ВП ВС від 02.07.2019 у справі № 48/340 та в постанові ВС від 15.10.2019 у справі № 908/1090/18; а також до правової позиції, сформульованої ВС у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності КГС в постанові від 13.04.2021 у справі № 910/11702/18 з посиланням на правову позицію ВП ВС, що викладена в постанові від 14.11.2018 у справі №   183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

9.11. Враховуючи викладене,

- визначену Позивачем передумову для звернення із вимогами щодо витребування спірного майна з чужого незаконного володіння Відповідача - а саме неможливість Позивача реалізувати ним право власності на Нежитлові приміщення через стверджувану ним незаконність вибуття Нежитлових приміщень на користь Відповідача, що заперечувалось Відповідачем, який навпаки наполягав на законності процедури вибуття спірного майна від Позивача до Відповідача;

- той факт, що суди не встановили обставин заперечення Відповідачем факту та підстав виникнення у Позивача права власності на Нежитлові приміщення, набуте ним раніше - до моменту вибуття спірного майна на користь Відповідача (пункти 4.4-4.7);

- а також враховуючи висновок судів про незаконність набуття Відповідачем права власності на Нежитлові приміщення (пункт 9.7) - всупереч обмеженням, запровадженим мораторієм на задоволення вимог кредиторів у справі №   922/1266/19 про банкрутство боржника (Позивача);

Суд доходить висновку, що у цій справі належним способом захисту порушеного права Позивача на спірне майно є витребування цього майна від Відповідача шляхом віндикації (ст. 387, 388 ЦК України), що виключає застосування такого способу захисту порушеного права Позивача на спірне майно як визнання на нього права власності (ст.392 ЦК України), через що відсутні підстави для надання судом захисту у спірних правовідносинах шляхом задоволення позовних вимог про визнання за Позивачем права власності на предмет спору, протилежного та помилкового висновку про що дійшли суди в оскаржуваних рішеннях.

У цьому висновку Суд враховує також правову позицію ВП ВС, викладену у постанові від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц, відповідно до якої неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.

А тому Суд погоджується із висновком судів в частині рішення про задоволення вимог Позивача про витребування від Відповідача на користь Позивача Нежитлових приміщень, що вибули від Позивача на користь Відповідача незаконно.  

Дійшовши цього висновку, Суд частково погоджується із відповідними аргументами скаржника (пункт 6.1).

9.13  …Суд відхиляє аргументи скаржника (пункт 6.1) про відсутність підстав для витребування від Відповідача спірного майна на користь Позивача через добросовісний характер набуття Відповідачем права на Нежитлові приміщення, які реалізовані у порядку примусового виконання рішення суду, з огляду на таке.

За ст.387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Вказана норма визначає сукупно дві умови, за одночасної наявності яких власник має право витребувати своє майно від іншої особи, а саме: правову - незаконність, відсутність відповідної підстави; та фактичну, що виявляється у заволодінні майном іншою особою.

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі ст.388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (ч.3 ст. 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (ч.1-3 ст.388 ЦК України).

9.12. Між тим, враховуючи обставини здійснення касаційного провадження, відкритого ухвалами касаційного суду від 12.08.2019 та від 17.09.2019 у справі № 922/1266/19, з перегляду постанов апеляційного суду про скасування ухвали місцевого г\с від 08.05.2019 про відкриття провадження у справі №   922/1266/19 про банкрутство боржника (Позивача) та постанови від 13.05.2019 місцевого г\с про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, за результатами якого вказані судові рішення місцевого суду залишені в силі, обізнаність Відповідача як учасника у справі про банкрутство боржника (Позивача) про здійснення касаційного перегляду вказаних судових рішень та безпосередня участь представника Відповідача у відповідних судових засіданнях, що не заперечується Відповідачем у цій справі, а також обставини передачі в період здійснення цього касаційного провадження (до його завершення 12.11.2019 ухваленням відповідних постанов), а саме 28.10.2019 приватним виконавцем Нежитлових приміщень у власність Банку шляхом заліку забезпечених вимог в рахунок ціни майна з ухваленням про це відповідної постанови про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу та складенням акту; внесення 18.12.2019 приватним нотаріусом на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень запису про право власності Банку на Нежитлові приміщення (п.4.1, 4.4-4.8), спростовуються аргументи скаржника про добросовісний характер набуття Відповідачем права на Нежитлові приміщення, у розумінні ст.388 ЦК України. А тому правила ст.388 ЦК України до спірних правовідносин не застосовуються як підстава для відмови у витребуванні від Відповідача на користь Позивача Нежитлових приміщень.

9.14.Враховуючи викладене, положення п.3 ч.1 ст. 308, ст. 311 ГПК України, дійшовши висновків про відсутність підстав для задоволення вимог щодо визнання за Позивачем права власності на спірне майно через неналежність застосованого ним способу захисту порушеного права Позивача у спірних правовідносинах, оскаржувані судові рішення в цій частині підлягають скасуванню з прийняттям нового судового рішення - про відмову у задоволенні вимог Позивача про визнання права власності на Нежитлові приміщення; а в іншій частині - з підстав обґрунтованості вимог Позивача про витребування Нежитлових приміщень від Відповідача, оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін як законні та обґрунтовані.