ПОСТАНОВА 31.08.2021, Справа № 922/1266/19 (922/133/20), Верховний Суд у складі колегії суддів КГС: Васьковського О.В. - головуючого, Жукова С.В., Огородніка К.М., https://reyestr.court.gov.ua/Review/99510471
У справі про банкрутство ТОВ "ВК Еко-Оіл", провадження у якій було відкрито 08.05.2019, а 13.05.2019 Боржника визнано банкрутом, 16.01.2020 Боржник в особі ліквідатора подав позов, просив визнати право власності на Нежитлові приміщення та витребувати їх від Відповідача (АТ "Альфа-Банк"). На спірні Нежитлові приміщення рішенням місцевого г/с від 15.03.2017 у справі №922/2771/16, яке набрало законної сили 04.10.2018 за позовом Банку було звернено стягнення шляхом реалізації предмета іпотеки при проведенні прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження. Однак, призначені приватним виконавцем прилюдні торги не відбулися і 28.10.2019 Нежитлові приміщення були передані приватним виконавцем у власність Банку шляхом заліку забезпечених вимог в рахунок ціни майна. Звертаючись до суду з позовом про визнання права власності та витребування Нежитлових приміщень, Боржник посилався на необгрунтованість набуття Відповідачем права на Нежитлові приміщення, тому що їх відчуження хоча і відбулося за рішенням суду в іншій справі - про звернення стягнення на Нежитлові приміщення як на предмет іпотеки, однак поза межами порядку та процедури банкрутства Боржника. Місцевий г/с своїм рішенням, яке залишено без змін апеляційним г/с (постанова від 22.04.2021) позов Боржника задовольнив, мотивував вибуттям спірного майна з власності Позивача поза межами процедури банкрутства та з порушенням порядку його продажу у цій процедурі за наявності відкритого стосовно Позивача провадження у справі про банкрутство. Верховний Суд скасував судові рішення нижчих судів в частині визнання права власності Боржника на Нежитлові приміщення, а в частині витребування Нежитлових приміщень - залишив судові рішення без змін, вказавши на незаконність набуття Відповідачем права власності на Нежитлові приміщення, що відбулось поза межами процедури банкрутства Позивача і всупереч обмеженням, запровадженим мораторієм на задоволення вимог кредиторів у справі про банкрутство боржника; відсутність підстав для визнання за Позивачем права власності на спірне майно; у цій справі належним способом захисту порушеного права Позивача на спірне майно є витребування цього майна від Відповідача шляхом віндикації (ст. 387, 388 ЦК України), що виключає застосування такого способу захисту порушеного права Позивача на спірне майно як визнання на нього права власності (ст.392 ЦК України), через що відсутні підстави для надання судом захисту у спірних правовідносинах шляхом задоволення позовних вимог про визнання за Позивачем права власності на предмет спору.
9. Позиція ВС та висновки щодо
застосування норм права
Щодо наслідків
відчуження майна боржника поза межами процедури банкрутства
9.1. Спір, що розглянутий згідно з
оскаржуваними судовими рішеннями, виник щодо права власності на Нежитлові
приміщення, які були відчужені від боржника (Позивача) на користь Відповідача
під час застосованих до боржника (Позивача) процедур банкрутства, шляхом
залишення цього майна як предмета іпотеки за Відповідачем, як іпотекодержателем
у межах виконавчого провадження щодо стягнення з боржника (Позивача)
заборгованості, зі здійсненням Відповідачем при цьому заліку своїх забезпечених
вимог до Позивача в рахунок ціни цього майна з оформленням його передачі у
виконавчому провадженні та з видачею нотаріусом свідоцтва про залишення за
Відповідачем майна з прилюдних торгів.
9.2.Відповідно до ст.328
ЦК України право власності набувається на
підставах, що не заборонені законом,
зокрема із правочинів.
Право власності вважається набутим
правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права
власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не
встановлені судом.
9.3.Одним із способів та порядків набуття
права власності на майно є спосіб та порядок, які визначені правилами, зокрема
ст.51, ч.6-9
ст. 61 ЗУ "Про виконавче провадження", що застосовуються з урахуванням положень ст.49
ЗУ "Про іпотеку", ч.1 якої передбачено, що: протягом десяти днів з дня
оголошення прилюдних торгів такими, що не відбулися, іпотекодержателі та інші
кредитори боржника відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог мають право
залишити за собою предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх
забезпечених вимог в рахунок ціни майна; у цьому випадку залишення за собою
предмета іпотеки іпотекодержателем оформлюється протоколом і актом про
реалізацію предмета іпотеки у порядку, встановленому ст.47 цього Закону, а
нотаріус на підставі такого акта видає свідоцтво про залишення за собою майна з
прилюдних торгів, якщо прилюдні торги не відбулися.
На наведений спосіб та порядок послався
Відповідач як на підставу
для набуття права власності на спірне майно у цій справі, а саме набуття ним як
іпотекодержателем у виконавчому провадженні (з виконання рішення щодо стягнення
заборгованості за зобов`язаннями, забезпеченими іпотекою майна боржника (Позивача))
права власності на Нежитлові приміщення, які є предметом іпотеки та належить
боржнику (Позивачу), шляхом залишення Відповідачем за собою нереалізованого у
виконавчому провадженні на торгах (аукціоні) предмета іпотеки - Нежитлових
приміщень.
9.4.Водночас набуття іпотекодержателем права власності на
предмет іпотеки у наведений спосіб, який хоча і передбачений наведеними
нормами Закону, між тим може обмежуватись згідно з положеннями
законодавства про банкрутство, що підлягають, у передбачених Законом випадках, пріоритетному
застосуванню у разі, якщо набуття права здійснюється на предмет іпотеки, що
належить на момент набуття цього права особі, щодо якої відкрито та застосовані
процедури банкрутства відповідно до Закону.
9.5. Так, і положення Закону про банкрутство (до втрати ним чинності з
21.10.2019 з введенням в дію з цієї дати КУзПБ та у разі наявності підстав для застосування до
правовідносин його положень), і положення чинного КУзПБ визначають правовий режим та відповідні обмеження з
розпорядження майном боржника, щодо якого відкрито провадження у справі про
банкрутство та застосовані відповідні процедури.
Зокрема, відповідно до положень ч.1, 2, 3
ст. 41 КУзПБ мораторій
на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником грошових
зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових
платежів), строк виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення
заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань
щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до дня
введення мораторію.
Мораторій на задоволення вимог кредиторів
вводиться одночасно з відкриттям провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в
ухвалі господарського суду. Ухвала є підставою для зупинення вчинення
виконавчих дій. Про запровадження мораторію розпорядник майна повідомляє
відповідному органу або особі, яка здійснює примусове виконання судових рішень,
рішень інших органів, за місцезнаходженням (місцем проживання) боржника та
місцезнаходженням його майна.
Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів:
забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших
документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, за
якими стягнення здійснюється в судовому або в позасудовому порядку відповідно
до законодавства, крім випадків перебування виконавчого провадження на
стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від
продажу майна боржника), перебування майна на стадії продажу з моменту
оприлюднення інформації про продаж, а також у разі
виконання рішень у немайнових спорах.
Аналогічне нормативне регулювання містили
положення ч.1, 2, 3 ст.19 Закону про
банкрутство.
9.6.При цьому, за положеннями частини третьої ст. 19 Закону про банкрутсво (ч.3
ст.41 чинного КУзПБ) зміст поняття
"стадія продажу майна", що міститься у наведених нормах, не
включає в себе процедуру придбання предмета іпотеки за початковою ціною шляхом
заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна (ч.1 ст.49 Закону
України "Про іпотеку"), оскільки правовим
наслідком реалізації іпотекодержателем права, визначеного ст.49
Закону України "Про іпотеку", є не продаж
йому предмета іпотеки, а припинення забезпеченого іпотекою зобов`язання шляхом
заліку вимог в рахунок ціни майна. Тобто,
при придбанні за правилами ст.49 Закону України "Про
іпотеку" предмета іпотеки
іпотекодержателем, який є забезпеченим кредитором у справі про банкрутство,
відсутній жодний прояв засад конкуренції, характерної для продажу майна в
розумінні положень Закону про банкрутство,
немає.
У цих висновках суд звертається до
правової позиції, сформульованої в постанові ВС у складі суддів палати для
розгляду справи про банкрутство від 14.05.2020 у справі № 903/69/18 (п. 51,
59).
Наведений висновок також узгоджується з
правовою позицією ВП ВС, викладеною в постанові від 25.05.2021 у справі
№ 923/971/19 (провадження № 12-21гс21).
9.7. Відтак, за встановлених судами у цій
справі обставин (пункти 4.1, 4.4-4.8):
…
Суд погоджується з правильними висновками судів першої
і апеляційної інстанцій про поширення на спірні правовідносини дії
мораторію на задоволення вимог кредиторів, про невідповідність
наведеним вимогам законодавства здійснення та оформлення переходу права
власності на спірне майно до Відповідача як стягувача у виконавчому
провадження зі звернення стягнення на передане в іпотеку майно (Нежитлові
приміщення) боржника (Позивача), а відповідно і про незаконність набуття
Відповідачем права власності на Нежитлові приміщення, що відбулось поза
межами процедури банкрутства Позивача та з порушенням порядку продажу майна у
цій процедурі - всупереч обмеженням, запровадженим мораторієм на
задоволення вимог кредиторів у справі №922/1266/19 про банкрутство
боржника (Позивача).
9.8.Водночас Суд не погоджується із висновками про наявність
підстав для визнання за Позивачем права власності на спірне майно, у зв`язку із
чим зазначає про таке.
Право на звернення за захистом своїх
порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів у справах,
віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття
передбачених законом заходів,
спрямованих на запобігання правопорушенням передбачено нормами ст.
4 ГПК України.
Частина 1 ст.16 ЦК України визначає,
що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого
немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно із п.1, 3, 4 ч.2 ст.16 ЦК України способами
захисту цивільних прав та інтересів є, зокрема, визнання права, припинення дії,
яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення.
Спеціальні норми книги 3 "Право власності та інші речові права"
ЦК України серед способів захисту
речових прав виокремлюють, зокрема, витребування майна із чужого незаконного
володіння (ст.387), усунення перешкод у здійсненні права користування та
розпорядження майном (ст.391), визнання права власності (ст.392), відшкодування
матеріальної і моральної шкоди (ст.1166, 1167, 1173).
У цій справі
способом захисту порушеного права власності на Нежитлові приміщення Позивач
обрав і позов про визнання права власності на це майно (ст.392 ЦК
України), і витребування майна від набувача -
Відповідача шляхом віндикації (ст.387, 388
ЦК України).
9.9.Щодо такого способу захисту порушеного права власності, як
визнання права власності у порядку ст.392
ЦК України, та передумов для вимог про визнання права
власності в судовому порядку, то згідно зі ст.392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання
його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою,
а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Позов про визнання права власності у
порядку наведеної ст. ЦК України пред`являється на захист існуючого, наявного права,
що виникло у позивача за передбачених законодавством підстав і підтверджується
належними та допустимими доказами. Об`єктом цього позову є усунення
невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного
майна.
Вирішуючи спір про визнання права
власності на підставі ст.392
ЦК України слід враховувати, що за
змістом вказаної ст. судове рішення не породжує право власності, а лише
підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних
підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.
Позивачем за вимогами про визнання права
власності є особа, яка вже є власником, а відповідачем - будь-яка особа, яка
має сумнів у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права
здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний
інтерес. Оскільки набуття права власності - це певний юридичний механізм, з
яким закон пов`язує
виникнення в особи суб`єктивного права власності на окремі об`єкти, у вирішенні
спорів про право власності установленню підлягає з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний
об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею
392 цього Кодексу.
У цих висновках Суд звертається до
правової позиції ВС, викладеної, зокрема, в постанові ВП ВС від 19.05.2020 у
справі № 916/1608/18, а також в постанові ВС від 02.05.2018 у справі
№ 914/904/17, в пункті 14 постанови ВС від 22.05.2018 у справі
№ 923/1283/16, в постанові від 27.11.2018 у справі №
908/236/18, в пункті 6.1 постанови ВС від 05.03.2019 у справі №
917/377/17 та в постанові від 08.04.2021 у справі № 5023/5383/12.
Отже, передумовами та матеріальними
підставами для захисту права власності у судовому порядку, зокрема у визначений
спосіб, є наявність підтвердженого належними доказами права власності особи
щодо майна, право власності на яке оспорюється або не визнається іншою особою,
а також підтверджене належними доказами порушення (невизнання або оспорювання)
цього права на спірне майно. Суд звертається до правових позицій з цього
приводу (mutatis mutandis пункт 13 постанови ВС від 20.03.2018 у
справі № 910/1016/17, пункт 12 постанови від 17.04.2018 у справі №
914/1521/17, пункт 6.1 постанови ВС від 05.03.2019 у справі №
917/377/17).
9.10. За положеннями ст. 387 ЦК України власник
має право також витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без
відповідної правової підстави заволоділа ним (ст.387 ЦК України).
Предметом віндикаційного позову є вимога
власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до
особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого
незаконного володіння.
Метою віндикаційного позову є забезпечення
введення власника у володіння майном, якого він був незаконно
позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном
означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за
власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного
підтвердження володіння нерухомістю).
Однією з підстав державної реєстрації
права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили,
щодо права власності на це майно (п.9 ч.1 ст.27
Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та
їх обтяжень"). Рішення суду про витребування
нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає
внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме
майно.
Отже, у разі задоволення позовної вимоги
про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує
таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно
власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру
речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем
права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за
відповідачем.
У цих висновках Суд звертається до сталої
правової позиції ВП ВС, що викладена в постановах від 04.07.2018 у справі
№ 653/1096/16-ц (провадження № 14-1891цс18), від 14.11.2018 у
справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).
Задоволення вимоги про витребування
нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на
праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та
призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути
застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння,
вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на
уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України,
є неефективними.
У цих висновках Суд звертається до сталої
правової позиції, викладеної, зокрема в постанові ВС від 18.02.2020 у справі №
916/4433/14 з посиланням на правову позицію, сформульовану у постанові ВП ВС
від 02.07.2019 у справі № 48/340 та в постанові ВС від 15.10.2019 у справі №
908/1090/18; а також до правової позиції, сформульованої ВС у складі судової
палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності КГС в
постанові від 13.04.2021 у справі № 910/11702/18 з посиланням на правову
позицію ВП ВС, що викладена в постанові від 14.11.2018 у справі №
183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).
9.11. Враховуючи викладене,
- визначену Позивачем передумову для
звернення із вимогами щодо витребування спірного майна з чужого незаконного
володіння Відповідача - а саме неможливість Позивача реалізувати ним право
власності на Нежитлові приміщення через стверджувану ним незаконність вибуття
Нежитлових приміщень на користь Відповідача, що заперечувалось Відповідачем,
який навпаки наполягав на законності процедури вибуття спірного майна від
Позивача до Відповідача;
- той факт, що суди не встановили
обставин заперечення Відповідачем факту та підстав виникнення у Позивача права
власності на Нежитлові приміщення, набуте ним раніше - до моменту вибуття
спірного майна на користь Відповідача (пункти 4.4-4.7);
- а також враховуючи висновок судів
про незаконність набуття Відповідачем права власності на Нежитлові приміщення
(пункт 9.7) - всупереч обмеженням, запровадженим мораторієм на задоволення
вимог кредиторів у справі № 922/1266/19 про банкрутство боржника
(Позивача);
Суд доходить висновку, що у цій справі
належним способом захисту порушеного права Позивача на спірне майно є
витребування цього майна від Відповідача шляхом віндикації (ст. 387, 388 ЦК
України), що виключає застосування такого способу
захисту порушеного права Позивача на спірне майно як визнання на нього права
власності (ст.392 ЦК України), через що
відсутні підстави для надання судом захисту у спірних правовідносинах шляхом
задоволення позовних вимог про визнання за Позивачем права власності на предмет
спору, протилежного та помилкового висновку про що дійшли суди в оскаржуваних
рішеннях.
У цьому висновку Суд враховує також
правову позицію ВП ВС, викладену у постанові від 29.09.2020 у справі №
378/596/16-ц, відповідно до якої неправильно обраний спосіб захисту зумовлює
прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших
встановлених судом обставин.
А тому Суд погоджується із висновком судів
в частині рішення про задоволення вимог Позивача про витребування від
Відповідача на користь Позивача Нежитлових приміщень, що вибули від Позивача на
користь Відповідача незаконно.
Дійшовши цього висновку, Суд частково
погоджується із відповідними аргументами скаржника (пункт 6.1).
9.13 …Суд відхиляє аргументи скаржника (пункт
6.1) про відсутність підстав для витребування від Відповідача спірного майна на
користь Позивача через добросовісний характер набуття Відповідачем права на
Нежитлові приміщення, які реалізовані у порядку примусового виконання рішення
суду, з огляду на таке.
За ст.387 ЦК України власник має право
витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової
підстави заволоділа ним.
Вказана норма визначає сукупно дві умови, за
одночасної наявності яких власник має право витребувати своє майно від іншої
особи, а саме: правову - незаконність, відсутність відповідної підстави; та
фактичну, що виявляється у заволодінні майном іншою особою.
Можливість власника реалізувати його право
витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі ст.388 ЦК України залежить
від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а
у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно
вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у
володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його
відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у
всіх випадках (ч.3 ст. 388 ЦК України). Коло
підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного
набувача, є вичерпним (ч.1-3 ст.388 ЦК України).
9.12. Між тим, враховуючи обставини здійснення
касаційного провадження, відкритого ухвалами касаційного суду від 12.08.2019 та
від 17.09.2019 у справі № 922/1266/19, з перегляду постанов апеляційного суду
про скасування ухвали місцевого г\с від 08.05.2019 про відкриття провадження у
справі № 922/1266/19 про банкрутство боржника (Позивача) та
постанови від 13.05.2019 місцевого г\с про визнання боржника банкрутом та
відкриття ліквідаційної процедури, за результатами якого вказані судові рішення
місцевого суду залишені в силі, обізнаність Відповідача як учасника у справі
про банкрутство боржника (Позивача) про здійснення касаційного перегляду
вказаних судових рішень та безпосередня участь представника Відповідача у
відповідних судових засіданнях, що не заперечується Відповідачем у цій справі,
а також обставини передачі в період здійснення цього касаційного провадження
(до його завершення 12.11.2019 ухваленням відповідних постанов), а саме
28.10.2019 приватним виконавцем Нежитлових приміщень у власність Банку шляхом
заліку забезпечених вимог в рахунок ціни майна з ухваленням про це відповідної
постанови про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу та складенням
акту; внесення 18.12.2019 приватним нотаріусом на підставі рішення про державну
реєстрацію прав та їх обтяжень запису про право власності Банку на Нежитлові
приміщення (п.4.1, 4.4-4.8), спростовуються аргументи скаржника про
добросовісний характер набуття Відповідачем права на Нежитлові приміщення, у
розумінні ст.388 ЦК України. А тому правила ст.388
ЦК України до спірних правовідносин не застосовуються як підстава для відмови у витребуванні від Відповідача на
користь Позивача Нежитлових приміщень.
9.14.Враховуючи викладене, положення п.3 ч.1 ст. 308, ст. 311 ГПК України, дійшовши висновків про відсутність підстав для задоволення вимог щодо визнання за Позивачем права власності на спірне майно через неналежність застосованого ним способу захисту порушеного права Позивача у спірних правовідносинах, оскаржувані судові рішення в цій частині підлягають скасуванню з прийняттям нового судового рішення - про відмову у задоволенні вимог Позивача про визнання права власності на Нежитлові приміщення; а в іншій частині - з підстав обґрунтованості вимог Позивача про витребування Нежитлових приміщень від Відповідача, оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін як законні та обґрунтовані.
Немає коментарів:
Дописати коментар