ЩОДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У ВИДІ СПЛАТИ 3% РІЧНИХ ТА ІНФЛЯЦІЙНИХ ЗА НАСЛІДКАМИ НЕВИКОНАННЯ ГРОШОВОГО ЗОБОВ`ЯЗАННЯ, ЯКЕ НЕ ПІДЛЯГАЄ ВИКОНАННЮ З ПІДСТАВ СПЛИВУ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ

ПОСТАНОВА 14.12.2021, Справа №910/65/14 (910/21118/20), Верховний Суд у складі колегії суддів КГС: Васьковського О.В. - головуючий, Білоуса В.В., Погребняка В.Я.,  https://reyestr.court.gov.ua/Review/102220147

У справі про банкрутство ТОВ “Гранд Сіті”, провадження у якій було порушено 06.02.2014, а 05.06.2014 Боржника визнано банкрутом, відкрита ліквідаційна процедура, 30.12.2020 Боржник в особі ліквідатора подав позов про стягнення з РВ ФДМУ  892,4 тис. грн: 287,4 тис. грн 87 коп. – 3% річних, 604,9 тис. грн - інфляційних втрат. Позов мотивований обов`язком Відповідача сплатити спірні суми, нараховані, за правилами ст.625 ЦК України, на суму безпідставно збережених Відповідачем коштів, сплачених Боржником за укладеним між сторонами 28.10.2005 (однак розірваним за рішенням суду) договором купівлі-продажу об`єкту незавершеного будівництва державної форми власності (базове підприємство для забезпечення шкільних їдалень, яке було повернуто Відповідачу. Відповідач позов заперечував, заявив про застосування до спірних правовідносин позовної давності, у зв`язку із чим просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Місцевий г/с рішенням від 12.05.2021 позов задовольнив, мотивував наявністю підстав для стягнення з Відповідача заявлених 3% річних та  інфляційних. Апеляційний г/с постановою від 20.09.2021 прийняв нове про відмову в позові у зв’язку із спливом позовної давності  через похідний характер зобов`язань за цими вимогами від основного зобов`язання Відповідача - повернути безпідставно утримувані ним кошти, право вимоги щодо яких Позивач втратив зі спливом позовної давності за цими вимогами, про що прийнято судове рішення (постанова Верховного Суду від 04.02.2020). Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, вказавши, що висновки апеляційного суду про відмову у задоволенні вимог Позивача по суті прийнятого оскаржуваного рішення зроблені відповідно до норм законодавства, а також відповідно до встановлених на підставі доказів у справі обставин справи.

---

Короткі висновки:

8.10…. відмова судом у задоволенні вимог Позивача про стягнення з Відповідача безпідставно утримуваної ним суми коштів, … унеможливлює застосування до спірних правовідносин ст.625 ЦК України, оскільки вказана норма підлягає застосуванню лише у разі наявності грошового зобов`язання, яке підлягає виконанню.

---

8.Позиція Верховного Суду та висновки щодо застосування норм права

Щодо відповідальності за наслідками невиконання грошового зобов`язання, яке не підлягає виконанню з підстав спливу позовної давності

8.2.Частиною 1 ст.1212 ЦК України передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Пунктом 3 ч.3 цієї статті ЦК України встановлено, що положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні.

Отже зобов`язання повернути грошові кошти на підставі ст.1212 ЦК України є грошовим зобов`язанням.

8.3.Правовідносини за наслідками невиконання грошового зобов`язання врегульовані, зокрема ст.625 ЦК України, частина друга якої передбачає цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання, а саме: боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

8.4.За змістом ст.625, 1212 ЦК України положення ст.625 цього Кодексу поширюють свою дію на всі види грошових зобов`язань, а тому в разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема, щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей нараховуються 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої ст.625 ЦК України.

Правовідносини, в яких виникло зобов`язання повернути позивачу безпідставно отримані грошові кошти (у зв`язку з розірванням договору), є грошовим зобов`язанням, а тому відповідно на нього можуть нараховуватися інфляційні втрати та 3 % річних на підставі ч.2 ст.625 цього Кодексу.

У цьому висновку Суд звертається до правової позиції ВП ВС, викладеної в постанові від 10.04.2018 у справі №   910/10156/17 (провадження № 12-14гс18), якою ВП ВС підтвердила аналогічний висновок ВСУ, викладений у постанові від 15.04.2015 у справі № 910/2899/14 та у постанові від 01.06.2016 у справі №   910/22034/15.

8.5.Отже, враховуючи рішення у справі №910/65/14 (зокрема, в постанові Північного апеляційного господарського суду від 06.11.2019, залишеній без змін постановою ВС від 04.02.2020) з висновком про право Боржника вимагати в судовому порядку на підставі ст.1212 ЦК   України повернення йому суми коштів, сплачених ним за Договором, через припинення (внаслідок розірвання Договору за рішенням суду) правової підстави для набуття Відповідачем коштів за Договором, а також враховуючи обставини, встановлені судами як у цій справі (п.4.4), так і у справі №   910/65/14, щодо неповернення Відповідачем Позивачу сплаченої ним за Договором суми коштів, Суд зазначає, що вимоги Позивача ґрунтуються на стверджуваному ним праві на отримання виплат, передбачених ч.2 ст.625 ЦК України.

8.6.Водночас, право особи отримати захист свого цивільного права або інтересу із застосуванням заходів правоохоронного характеру (у межах державно-примусової  діяльності) - за рішенням суду (ст.15, 16 ЦК України,  ст.4 ГПК України), зокрема шляхом звернення до суду із вимогами про захист права на виплати, передбачені ч.2 ст. 625 ЦК України, обмежується у випадках, передбачених законом.

8.7.Так, главою 19 "Позовна давність" розділу V "Строки та терміни. Позовна давність" Книги Першої "Загальні положення" ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.

Аналіз змісту положень ст.526, 599, 611, 625 ЦК України у сукупності з наведеними нормами про позовну давність дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених в ч.2 ст.625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (ст.257 цього Кодексу), сплив якої, у разі заявлення стороною у спорі про її застосування, є підставою для відмови у позові (ст.267 ЦК України).

Невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

У цьому висновку Суд звертається до правової позиції ВП ВС, що викладена в постанові від 08.11.2019 у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19), в якій Суд погодився з аналогічними висновками ВС у складі колегії суддів КГС: у постановах від 10 та 27.04.2018 у справах №910/16945/14 та № 908/1394/17, від 16.11.2018 у справі № 918/117/18, від 30.01.2019 у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13.02.2019 у справі № 924/312/18.

8.8.Натомість, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч.4 ст.267 ЦК України).

8.9.Отже зі спливом позовної давності особа втрачає право на судовий захист свого відповідного порушеного (невизнаного, оспорюваного) права та/або законного інтересу, відповідна вимога не підлягає задоволенню, а кореспондуюче цій вимозі зобов`язання не підлягає виконанню із застосуванням заходів правоохоронного характеру - за рішенням суду.

8.10.У зв`язку із викладеним відмова судом у задоволенні вимог Позивача про стягнення з Відповідача безпідставно утримуваної ним суми коштів, сплаченої Позивачем за Договором, розірваним за рішенням суду, з підстав спливу позовної давності (постанова Північного апеляційного г/с від 06.11.2019 у справі №   910/65/14, залишена без змін постановою ВС від 04.02.2020, пункт 4.4) унеможливлює застосування до спірних правовідносин ст.625 ЦК України, оскільки вказана норма підлягає застосуванню лише у разі наявності грошового зобов`язання, яке підлягає виконанню.

У цьому висновку Суд звертається до правової позиції КЦС ВС, що викладена в постанові 05.04.2021 у справі №357/6166/19 (провадження №61-2577св 20) з посиланням на висновки ВС у постановах: від 03.04.2019 у справі №756/9094/15 (провадження № 61-47455св18) та від 20.02.2019 у справі № 910/19565/17.

8.11.Дійшовши цього висновку, Суд відхиляє аргументи скаржника (пункт 6.1), викладені з посиланням на правову позицію ВС в постанові від 26.10.2018 у справі №922/4099/17 та в постанові ВСУ від 26.04.2017 у справі № 918/329/16 (провадження № 3-1522гс16), а саме на висновок щодо непоширення правил ст.266 ЦК України на виплати, передбачені ч.2 ст.625 цього Кодексу, які не є додатковими в розумінні ст.266 ЦК України, у зв`язку з чим Суд зазначає про таке.

8.12.ВС, пославшись в постанові від 26.10.2018 у справі №922/4099/17 на висновок ВСУ від 26.04.2017 у справі №918/329/16 (провадження № 3-1522гс16), процитував його як такий: "ВСУ у постанові від 26.04.2017 у справі № 3-1522гс16 зробив висновок, що вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених ст.625 ЦК України, не є додатковими вимогами в розумінні ст.266 ЦК України, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення 3% річних та інфляційних витрат. Стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову".

Водночас, як вбачається зі змісту постанови від 26.10.2018 у справі №922/4099/17,  Верховний Суд, вирішуючи  спір за вимогами щодо стягнення виплат, нарахованих згідно зі ст.625 ЦК України, виходив з обставин переривання позовної давності за вимогами щодо основного боргу та врахував наведений висновок ВСУ від 26.04.2017 у справі №918/329/16 (провадження № 3-1522гс16) щодо правил обчислення позовної давності за вимогами про стягнення грошових коштів за виплатами, передбаченими ст.625 ЦК   України - до моменту фактичного виконання зобов`язання, що обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову.

Отже, висновки в постанові ВС від 26.10.2018 у справі №922/4099/17 та в постанові  ВСУ від 26.04.2017 у справі №918/329/16 (провадження № 3-1522гс16) сформульовані щодо тих правовідносин, коли на момент звернення із вимогами щодо виплат, передбачених ч.2 ст.625 ЦК України, зобов`язання за основною вимогою підлягали виконанню (за рішенням суду, що не виконано тощо).

При цьому Суд зауважує, що у справі № 922/4099/17 не встановлювались обставини спливу позовної давності за основною вимогою.

8.13.Крім наведеного, в постанові від 26.04.2017 у справі №918/329/16 (провадження №3-1522гс16) ВСУ, з посиланням на обставини, встановлені судами попередніх інстанцій, вказав про виконання відповідачем обов`язку щодо сплати суми основного боргу (здійснення відповідачем оплати виконаних робіт на виконання судового рішення) та припинення, у зв`язку із цим, зобов`язання між сторонами за основною вимогою.

8.14.Отже у вказаних справах мали місце обставини, коли грошове зобов`язання за основною вимогою підлягало виконанню, виконання не обмежувалось ні спливом позовної давності за основною вимогою, ні судовим рішенням про відмову у задоволенні основної вимоги з підстав спливу позовної давності, що має місце у спірних правовідносинах у цій справі.

Отже у справах №922/4099/17, №918/329/16 (провадження №3-1522гс16) не встановлювались обставини спливу позовної давності за основною вимогою, зокрема і обставини відмови судом у задоволенні грошових вимог за основною вимогою з підстав спливу позовної давності, а касаційний суд виходив з правил обчислення позовної давності за вимогами про стягнення грошових коштів, передбачених ст.625 ЦК України.

Аналогічного до підстав для наведеного висновку Суд відхиляє аргументи скаржника (пункт 6.1) з посиланням на висновки в постановах Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №922/175/18 від 12.02.2020 у справі №917/1421/18, виходячи з того, що згідно з обставинами, встановленими судами у цих справах, грошове зобов`язання за основною вимогою підлягало виконанню за відповідним рішенням суду про стягнення заборгованості за основним боргом. 

8.15.У зв`язку із викладеним доводи скаржника щодо неправомірності скасування апеляційним судом рішення суду першої інстанції та неправомірності відмови апеляційним судом у задоволенні вимог про стягнення спірної суми виплат, нарахованих за правилами ст.625 ЦК України, не знайшли свого правого та матеріального підтвердження, оскільки не ґрунтуються на нормі закону та не відповідають обставинам справи, а тому відповідні вимоги не підлягають задоволенню.

ПИТАННЯ СТЯГНЕННЯ 3%РІЧНИХ ТА ІНФЛЯЦІЙНИХ З ДЕРЖАВНОГО ПІДПРИЄМСТВА, ЩОДО ЯКОГО СПРАВА ПРО БАНКРУТСТВО БУЛА ЗАКРИТА У ЗВ’ЯЗКУ З ПРИЙНЯТТЯМ ЩОДО НЬОГО РІШЕННЯ ПРО ПРИВАТИЗАЦІЮ

ПОСТАНОВА 28.10.2021, Справа №  904/5082/19, Верховний Суд у складі Судової Палати для розгляду справ про банкрутство КГС: Погребняк В.Я. - головуючий, судді: Банасько О.О., Білоус В.В., Васьковський О.В., Жуков С.В., Картере В.І., Огороднік К.М., Ткаченко Н.Г., https://reyestr.court.gov.ua/Review/100956763

---

Місцевий г/с ухвалою від 23.03.2017 відкрив справу № 904/128/17 про банкрутство АТ "Криворізька теплоцентраль" (далі-Боржник), а ухвалою від 30.10.2018 цю є справу закрив. Підставою закриття справи стало включення Боржника до списку підприємств, щодо яких прийнято рішення про приватизацію. Після закриття справи про банкрутство, у листопаді 2019 року Позивач звернувся до суду з позовом, просив стягнути з Відповідача (Боржник) 3% річних, втрати від інфляції за період, в який діяв Закон про банкрутство.  Позовні вимоги обґрунтовані невиконанням Відповідачем рішення г/с від 31.03.2005 у справі № 39/29 щодо стягнення заборгованості за послуги водопостачання та водовідведення. Місцевий г/с рішенням від 13.02.2020, яке залишене без змін апеляційним г\с (постанова від 09.06.2020) позов задовольнив частково; суди застосували положення ст. 19 Закону про банкрутство та дійшли висновку про наявність підстав для стягнення 3% річних та інфляційних, які нараховані в період до порушення справи про банкрутство (з 01.11.2016 по 23.03.2017). Щодо іншого періоду суди вказали, що зі змісту п. 4-3 ч.4 розділу X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону про банкрутство, з урахуванням змін, внесених ЗУ "Про приватизацію державного і комунального майна", вбачається, що положення Закону про заборону нарахування 3% річних і інфляційних не містять прямої про це вказівки про поширення норми Закону на період, коли ці положення ще не діяли; суди зауважили, що ЗУ "Про приватизацію державного і комунального майна" набрав чинності з дня, наступного за днем його опублікування, тобто з 07.03.2018, а тому обмеження щодо нарахування 3% річних і інфляційних втрат для підприємств, які включені до переліку підприємств, що підлягають приватизації, діють з моменту набрання чинності положень про ці обмеження, тобто з 07.03.2018. Верховний Суд з нижчими судами не погодився і прийняв нове рішення, яким у стягненні спірних сум 3% річних та інфляційних відмовив, відступивши від правової позиції, викладеної у постанові ВС від 11.11.2020 у справі № 904/5083/19 щодо застосування положення пункту 4-3 Закону про банкрутство з урахуванням змін, внесених ЗУ “Про приватизацію державного і комунального майна, які набрали чинності з 07.03.2018. За висновком ВС у цій справі положення п. 4-3 Прикінцевих та перехідних положень Закону про банкрутство мають зворотну силу в часі та поширюють свою дію на правовідносини, які виникли до прийняття положень Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", яким внесено п.4-3 до Прикінцевих та перехідних положень Закону про банкрутство.

---

Висновки про правильне застосування норм права

55. Пунктом 4-3 Прикінцевих та перехідних положень Закону про банкрутство встановлено винятки щодо можливості нарахування інфляційних та річних в порядку ст. 625 ЦК України стосовно окремих суб`єктів господарювання - державних підприємства та/або господарських товариств, більше ніж 50 % акцій (часток) яких прямо чи опосередковано належать державі, щодо яких прийнято рішення про приватизацію та припинено провадження у справі про банкрутство внаслідок прийняття рішення компетентного органу про приватизацію. Законодавцем фактично введено на час приватизації такі заборони та обмеження, які існували в час дії мораторію у процедурі банкрутства цього боржника.

56. Відсутність у чинному з 21.10.2019 КУзПБ положень щодо заборони нарахування інфляційних втрат та річних по зобов`язаннях такого суб`єкта господарювання не виключає правильності застосування приписів даної норми Закону про банкрутство, яка є наслідком припинення провадження у справі з підстав приватизації боржника та була чинною на момент виникнення спірних правовідносин.

57. Передбачене пунктом 4-3 Розділу X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону про банкрутство у редакції Закону України № 2269-VIII від 18.01.2018, законодавче звільнення боржника від відповідальності щодо нарахування інфляційних втрат та 3% річних на прострочену суму боргу за весь період прострочення виконання грошового зобов`язання, передбаченої ч.2 ст. 625 ЦК України, узгоджується з ч.1 ст. 13 ЦК України щодо меж здійснення особою цивільних прав відповідно до договору або актів цивільного законодавства, до яких абзацом 2 ч.2 ст. 4 цього Кодексу віднесено закони України.

---

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

40. Щодо застосування судами попередніх інстанцій положень частини першої ст. 58 Конституції України

40.1. Статтею 5 ЦК визначена дія актів цивільного законодавства у часі, відповідно до якої: акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи; якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

40.2. Крім того, згідно з ч.1 ст. 58 Конституції України Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

40.3. У рішенні КСУ від 09.02.1999 № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення ч.1 ст.58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), КСУ дійшов висновку, що загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Крім того, висновки щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово були викладені у рішеннях КСУ від 13.05.1997 № 1-зп, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, відповідно до яких закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

40.4. Цей принцип закріплений у частині першій ст. 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце і що положення частини першої ст. 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб.

40.5. КСУ зазначив, що в Конституції України ст.58 міститься у розділі II "Права, свободи та обов`язки людини і громадянина", в якому закріплені конституційні права, свободи і обов`язки насамперед людини і громадянина та їх гарантії. Про це свідчить як назва цього розділу, так і системний аналіз змісту його статей та частини другої ст. 3 Конституції України.

40.6. При цьому, КСУ дійшов висновку, що положення ч.1 ст. 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб.

40.7. Разом з тим, КСУ дійшов висновку, що конституційний принцип про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб, проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

40.8. Тобто, за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Разом з тим господарське законодавство не забороняє застосування нових положень зі зворотною силою у виключних випадках, коли зворотна дія цих актів передбачена в його нормах та якщо темпоральний прояв не суперечить принципу, закріпленому у ст. 58 Конституції України щодо застосування до події, факту того закону (нормативно-правового акта), під час дії якого вони настали або мали місце.

40.9. Верховний Суд звертає увагу, що у рішенні від 03.10.1997 № 4-зп КСУ також надав роз`яснення порядку набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами. Зокрема, зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - "наступний закон скасовує попередній".

40.10. Таким чином, єдиний орган конституційної юрисдикції фактично передбачив порядок подолання правових колізій шляхом застосування принципу, відповідно до якого новий закон скасовує положення закону, прийнятого раніше, якщо обидва ці закони регулюють аналогічні види правовідносин та містять суперечливі між собою положення. Важливим є те, що Конституційний Суд України використав поняття "прийняття акта", а не набрання ним чинності, оскільки бувають випадки суттєвого розходження в часі цих двох юридичних фактів стосовно однопредметних актів.

40.11. Отже, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правовим актом, може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено у пункті 2 рішення КСУ від 09.02.1999 № 1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема: негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

Перша форма застосовується у разі, якщо нормативно-правовий акт прийнято на момент виникнення правовідносин та він залишається чинним на час, коли правовідношення припинило своє існування. У випадку, якщо у новоприйнятому нормативно-правовому акті визначено особливий порядок набрання ним чинності, у тому числі визначено перехідний період, під час якого залишаються чинними окремі норми скасованого ним нормативно-правового акта, застосовується ультраактивна форма. Третя форма дії є актуальною у разі прийняття нормативно-правових актів, які пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

40.12. Для визначення дії нормативно-правового акта у часі та, відповідно, для з`ясування того, чи поширюється його юридична сила на конкретні правовідносини, необхідно встановити:

1) момент набуття чинності нормативно-правового акта;

2) наявність або відсутність у новоприйнятому нормативно-правовому акті порядку та строків набрання ним чинності в цілому та/або окремих його положень, а також особливості застосування нормативно-правового акта у певний період часу (може, як правило, визначатися у прикінцевих та перехідних положеннях відповідного акта);

3) момент виникнення та закінчення правовідносин, на регулювання яких спрямована дія акта;

4) чи був чинним на момент виникнення та закінчення правовідносин нормативно-правовий акт;

5) чи містить нормативно-правовий акт положення, які скасовують або пом`якшують відповідальність особи.

41. Щодо визначення законодавства, яке підлягає застосуванню до спірних правовідносин

41.3. …, обґрунтованим є висновок про те, що до правовідносин, які виникли з 01.11.2016 до 22.03.2017 слід застосовувати норми матеріального права, які діяли у зазначений позивачем період нарахувань 3% річних та інфляційних втрат.

41.4. Боржник у касаційній скарзі вказав про наявність різних інтерпретаційних підходів у застосуванні положень п. 4-3 ч.4 розділу X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону про банкрутство, з урахуванням змін, внесених Законом України "Про приватизацію державного і комунального майна".

Підхід, за якого можливе застосування п. 4-3 ч.4 розділу X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону про банкрутство, з урахуванням змін, внесених Законом України "Про приватизацію державного і комунального майна" до набрання чинності Законом України "Про приватизацію державного і комунального майна" викладений у постановах ВС від 24.09.2019 у справі № 904/2103/19 та від 25.06.2020 у справі № 904/4700/19.

Протилежну правову позицію викладено у постанові ВС від 11.11.2020 у справі № 904/5083/19.

41.5. Вирішуючи зазначене питання, з метою забезпечення формування єдиної правозастосовної практики Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду враховує таке.

41.5.1. Відповідно до положень п. 4-3 Прикінцевих та перехідних положень Закону про банкрутство, яким доповнено Розділ X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону про банкрутство згідно із Законом України "Про приватизацію державного і комунального майна", провадження у справах про банкрутство боржників, якими є державні підприємства та/або господарські товариства, більше ніж 50 відсотків акцій (часток) яких прямо чи опосередковано належать державі, щодо яких прийнято рішення про приватизацію, підлягає припиненню, крім тих, що ліквідуються за рішенням власника.

41.5.2. Після припинення провадження у справі про банкрутство забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, за якими стягнення здійснюється в судовому або в позасудовому порядку відповідно до законодавства, крім випадків перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від продажу майна боржника), перебування майна на стадії продажу з моменту оприлюднення інформації про продаж, а також у разі звернення стягнення на заставлене майно та виконання рішень у немайнових спорах; не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань із задоволення всіх вимог, зупиняється перебіг позовної давності, не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання, три проценти річних від простроченої суми тощо.

41.5.3. Зазначені дії не поширюються на задоволення вимог поточних кредиторів, на виплату заробітної плати та нарахованих на ці суми страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування, на відшкодування шкоди, заподіяної здоров`ю та життю громадян, на виплату авторської винагороди, аліментів, а також на вимоги за виконавчими документами немайнового характеру, що зобов`язують боржника вчинити певні дії чи утриматися від їх вчинення.

41.6. Аналіз зазначених положень дає підстави для висновку про те, що положення п. 4-3 Прикінцевих та перехідних положень Закону про банкрутство є нормою права, застосування якої повинно здійснюватися з урахуванням положень Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", оскільки саме положення зазначеного Закону, як норми матеріального права, регулюють правові, економічні та організаційні основи приватизації державного і комунального майна та майна, що належить АРК, а ст.12 зазначеного Закону частково містить аналогічні положення п. 4-3 Прикінцевих та перехідних положень Закону про банкрутство, а також доповнює та розширює перелік заборон, які застосовуються до боржника з дня прийняття рішення про його приватизацію (приватизацію державного або комунального підприємства).

42. Щодо дії положень Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" в часі

42.1. Положеннями ч.1ст. 2 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" визначено мету та принципи приватизації, відповідно до яких основною метою приватизації є прискорення економічного зростання, залучення іноземних і внутрішніх інвестицій, зменшення частки державної або комунальної власності у структурі економіки України шляхом продажу об`єктів приватизації ефективному приватному власнику.

42.2. Приватизація здійснюється на основі принципів: законності; відкритості та прозорості; рівності та змагальності; державного регулювання та контролю; продажу об`єктів приватизації з урахуванням особливостей таких об`єктів; захисту економічної конкуренції; створення сприятливих умов для залучення інвестицій; повного, своєчасного та достовірного інформування про об`єкти приватизації та порядок їх приватизації; забезпечення конкурентних умов приватизації.

42.3. Отже, вбачається обґрунтованим висновок про те, що метою Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" як закону в цілому, так і окремих його положень, є суттєве удосконалення, спрощення і скорочення процедур приватизації для досягнення високих темпів приватизації, прозорості та відкритості приватизаційного процесу, залучення широкого кола інвесторів до придбання державної власності. Для цього законодавцем передбачено окремі процедури та засоби, які прямо спрямовані на досягнення визначеної законом мети.

42.4. Як убачається зі змісту пояснювальної записки до проекту Закону України "Про приватизацію державного майна" (в подальшому назва Закону, зареєстрованого за № 7066 від 04.09.2017, номер акта №2269-VIII від 18.01.2018 змінена, а зазначений Закон прийнято ВРУ у другому читанні та в цілому під назвою Закон України "Про приватизацію державного і комунального майна"), під час підготовки та прийняття зазначеного Закону, законодавцем враховано, що соціально - економічна ситуація в Україні вимагає кардинального прискорення проведення реформування економіки, управління державною власністю.

42.5. Законодавцем враховано те, що понад 90% державних активів введено в експлуатацію 50- 150 років тому, затримка з приватизацією цих об`єктів призводить до їх подальшого руйнування, зниження інвестиційної привабливості. Відсутність джерел потрібних для модернізації виробництва інвестицій впливає на конкурентоспроможність державних підприємств, неефективне управління доводить їх до банкрутства.

42.6. Тобто, законодавцем положення Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" спрямовано на вирішення проблемних питань, які перешкоджають прискоренню процесів приватизації, спрощення процедури приватизації об`єктів державної власності та скорочення термінів її проведення, можливість визначення ціни об`єктів приватизації платоспроможним попитом, посилення захисту прав інвесторів.

42.7. Відповідно до ч.1 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування.

42.8. Водночас, ч.2 Прикінцевих та перехідних положень зазначеного Закону встановлено, що приватизація (продаж) об`єктів, щодо яких рішення про приватизацію було прийнято до набрання чинності цим Законом, здійснюється та завершується відповідно до вимог цього Закону, крім об`єктів, за якими:

-дата проведення аукціону, конкурсу, викупу, продажу пакетів акцій (часток, паїв) господарських товариств, зазначена в опублікованому інформаційному повідомленні про продаж державного або комунального майна, припадає на день після набрання чинності цим Законом;

-після завершення процедури продажу відбувається оформлення договору купівлі-продажу;

-на момент прийняття рішення про їх приватизацію належали до об`єктів групи Г згідно з класифікацією об`єктів приватизації, встановленою Законом України "Про приватизацію державного майна", та щодо яких є дійсною оцінка, або КМУ визначено радника для надання послуг з підготовки до приватизації та продажу об`єктів приватизації за результатами проведення конкурсу.

42.9. Системний аналіз положень ст. 12, ч.1, 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", п. 4-3 Прикінцевих та перехідних положень Закону про банкрутство дає підстави для висновку про те, що п.4-3 Прикінцевих та перехідних положень Закону про банкрутство, який діяв у визначений позивачем період, встановлено винятки щодо можливості нарахування інфляційних та 3 % річних в порядку ст. 625 ЦК України щодо окремих суб`єктів господарювання - державних підприємства та/або господарських товариств, більше ніж 50 відсотків акцій (часток) яких прямо чи опосередковано належать державі, щодо яких прийнято рішення про приватизацію та припинено провадження у справі про банкрутство внаслідок прийняття рішення компетентного органу про приватизацію

42.10. Законодавцем фактично введено на час приватизації такі заборони та обмеження, які існували в час дії мораторію у процедурі банкрутства цього боржника.

Відсутність у КУзПБ, введеному в дію з 21.10.2019, положень щодо заборони нарахування інфляційних втрат та 3 % річних по зобов`язаннях такого суб`єкта господарювання не виключає правильності застосування приписів положень п. 4-3 Прикінцевих та перехідних положень Закону про банкрутство, яка є наслідком припинення провадження у справі з підстав приватизації боржника та була чинною на момент виникнення спірних правовідносин.

43. Верховний Суд зауважує, що передбачене п.4-3 Розділу X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону про банкрутство у редакції Закону України №2269-VIII від 18.01.2018, законодавче звільнення боржника від відповідальності щодо нарахування інфляційних втрат та 3% річних на прострочену суму боргу за весь період прострочення виконання грошового зобов`язання, передбаченої ч.2 ст. 625 ЦК України, узгоджується з ч.1ст. 13 ЦК України щодо меж здійснення особою цивільних прав відповідно до договору або актів цивільного законодавства, до яких абзацом 2 ч.2 ст. 4 цього Кодексу віднесено закони України. Тобто, положення п. 4-3 Прикінцевих та перехідних положень Закону про банкрутство мають зворотну силу в часі та поширюють свою дію на правовідносини, які виникли до прийняття положень Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", яким внесено п.4-3 до Прикінцевих та перехідних положень Закону про банкрутство.

44. ВС звертає увагу, що правова позиція ВС, викладена у постановах від 24.09.2019 у справі № 904/2103/19, від 25.06.2020 у справі № 904/4700/19, від 15.09.2020 у справі № 904/4699/19 щодо застосування п. 4-3 Розділу X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону про банкрутство, узгоджується із правовими висновками, викладеними у мотивувальній частині цієї постанови.

45. Разом з тим, з урахуванням висновків щодо дії Закону у часі, викладених у мотивувальній частини цієї постанови, Верховний Суд вважає за можливе відступити від правової позиції, викладеної у постанові ВС від 11.11.2020 у справі № 904/5083/19.

---

Щодо суті спору

46. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 23.03.2017 у справі № 904/128/17 порушено провадження у справі про банкрутство ПАТ "Криворізька теплоцентраль", а розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10.05.2018 №358-р "Про затвердження переліку об`єктів великої приватизації державної власності, що підлягають приватизації у 2018 році" та розпорядженням КМУ від 16.01.2019 №36-р "Про затвердження переліку об`єктів приватизації державної власності" затверджено перелік об`єктів великої приватизації державної власності.

47. Включення Боржника до переліку об`єктів великої приватизації державної власності, що підлягають приватизації у 2018 році, є підставою для застосування положень ст. 12, частин першої, другої Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про приватизацію державного майна" та п. 4-3 Прикінцевих та перехідних положень Закону про банкрутство який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин

48. Разом з тим, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин зазначених положень закону, оскільки зазначені норми встановлюють пряму заборону на нарахування відповідачу інфляційних втрат та 3% річних від простроченої суми за будь-який період прострочення відповідача щодо виконання грошового зобов`язання відповідно до рішення місцевого г/с від 31.03.2005 у справі № 39/29, зокрема, і до моменту порушення справи про банкрутство, якщо таке нарахування здійснено після закриття провадження у справі про банкрутство з підстав прийняття рішення про приватизацію такого суб`єкта господарювання.

49. Відтак підстави для задоволення позову в частині стягнення інфляційних втрат та 3% річних за період прострочення сплати боргу з 01.11.2016 до 22.03.2017 відсутні в силу закону.

50. З огляду на встановлені судами обставини закриття ухвалою місцевого г/с від 30.10.2018 у справі №904/128/17 провадження у справі про банкрутство відповідача у зв`язку із включенням Боржника на підставі розпорядження КМУ від 16.01.2019 № 36-р "Про затвердження переліку об`єктів приватизації державної власності" до списку підприємств, щодо яких прийнято рішення про приватизацію, Верховний Суд погоджується із обґрунтованістю доводів скаржника щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій до правовідносин, які виникли у визначений позивачем період, між сторонами спору, приписів п. 4-3 Розділу X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону про банкрутство та про відмову у задоволенні позову в частині стягнення спірних сум інфляційних втрат та 3 % річних.

51. Також Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство КГС вважає передчасним висновок апеляційного суду про те, що положення Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" про заборону нарахування 3 % річних і інфляційних втрат не містять прямої вказівки про поширення положень Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" до набрання цим законом чинності з огляду на положення ч.2 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону, оскільки зазначеною нормою прямо встановлено, що приватизація (продаж) об`єктів, щодо яких рішення про приватизацію було прийнято до набрання чинності цим Законом, здійснюється та завершується відповідно до вимог цього Закону. Тобто положеннями Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" передбачено їх зворотну дію у часі та необхідність застосування до юридичних осіб, щодо яких припинено провадження у справі про банкрутство внаслідок прийняття рішення компетентного органу про приватизацію.  

ПИТАННЯ СТЯГНЕННЯ З МТСБУ ГРОШОВИХ КОШТІВ (3% РІЧНИХ, ІНФЛЯЦІЙНИХ ТА ПЕНІ) ЯК ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЛІКВІДОВАНОГО СТРАХОВИКА ЗА ПОРУШЕННЯ СТРАХОВОГО ВІДШКОДУВАННЯ (РЕГЛАМЕНТНОЇ ВИПЛАТИ)

ПОСТАНОВА 07.09.2021, Справа №  910/14293/19, ВС у складі колегії суддів КГС: Огородніка К.М.- головуючого, Жукова С.В., Пєскова В.Г., https://reyestr.court.gov.ua/Review/99510524

---

У ДТП, обставини якої були встановлені постановою районного суду від 13.05.2015, цивільно правова відповідальність винуватця ОСОБА_1 була застрахована в СК (поліс від 29.04.2014). Збиток власника ТЗ-2 від ДТП склав 26360,40 грн.; заява про страхове відшкодування була подана 27.05.2015, а 24.06.2015 на підставі договору надання фінансових послуг факторингу місце власника ТЗ-2 як кредитора в зобов`язаннях, відносно усіх прав, у тому числі права одержання від боржника сум основного боргу, відсотків, неустойки, зайняв фактор (Компанія). СК в порушення умов договору (полісу) від 29.04.2014 не здійснило виплату грошового зобов`язання та 02.03.2018 відносно її було відкрито провадження у справі № 910/842/18 про банкрутство, в якій були визнані грошові вимоги Компанії, в тому числі, за договором від 24.06.2015. СК у зв'язку з неможливістю виконати свої зобов'язання перед кредиторами була ліквідована 17.07.2019 і 13.08.2019 Компанія (Позивач) звернулася за виплатою відшкодування до МТСБУ, яке відшкодування виплатило частково, відмовивши у виплаті 15927,94 грн, з яких: 1619,16 грн - 3%річних, 8949,76 грн - інфляційні, 5359,02 грн - пеня. Відповідач у цій справі доводив, що МТСБУ несе відповідальність за зобов'язаннями ліквідованих (у даному випадку із застосуванням процедури банкрутства) страховиків виключно в межах регламентних виплат (страхового відшкодування), а інші нарахування, пов'язані з несвоєчасним виконанням такого зобов'язання ( як то 3% річних, інфляційні, пеня), зокрема визнані у справі про банкрутство ліквідованого страховика, мають бути списані - визнані погашеними в силу ст.45 Закону про банкрутство. За результатами нового розгляду справи рішенням місцевого г/с від 04.11.2020, яке залишено без змін апеляційним г/с (постанова від 22.04.2021) позовні вимоги Компанії було задоволено частково, стягнуто з МТСБУ на користь Компанії усі заявлені суми, окрім пені, щодо якої за висновком судів було пропущено строк позовної давності. Верховний Суд змінив мотивувальні частини рішень нижчих судів  щодо висновків про застосування до спірних правовідносин позовної давності, виклавши їх в редакції цієї постанови.

---

Короткі висновки:

9.6.19. …в разі прострочення боржником (страховою компанією) виконання грошового зобов`язання, передбаченого договором страхування, зокрема виплати суми страхового відшкодування, страхова компанія зобов`язана на підставі ч.2 ст. 625 ЦК України сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

9.11.11. …, МТСБУ не звільняється від обов`язку сплачувати за страховика, що допустив прострочення виплати суми страхового відшкодування, передбачені законом (ч.2 ст. 625 ЦК України та п.36.5 ст.36 Закону № 1961-IV) суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені, нарахованих за прострочення ліквідованим страховиком виплати суми страхового відшкодування, оскільки ці нарахування в силу закону (ч.2 ст. 625 ЦК України та п. 36.5 ст.36 Закону № 1961-IV) є невід`ємною/складовою частиною боргу зі сплати страхового відшкодування за договором страхування.

9.14.21. …потерпіла внаслідок ДТП особа (інша особа, яка має/набула відповідне право), у випадку наявності договору страхування та за умови виникнення у страховика обов`язку з виплати страхового відшкодування, не може звернутись з позовом до завдавача шкоди (винуватця ДТП) в рамках деліктного зобов`язання, натомість повинна захищати своє право у процедурі банкрутства страховика цієї особи (завдавача шкоди), а у випадку ліквідації такого страховика у вказаній процедурі - отримати право вимоги відшкодування до МТСБУ, з огляду на приписи підпункту "ґ" пункту 41.1. статті 41 Закону № 1961-IV.

9.14.22. У такому випадку, невирішеним залишається питання захисту цивільного права потерпілого щодо своєчасного і належного отримання гарантованих законом виплат - страхового відшкодування, зокрема у вигляді відповідальності за несвоєчасне виконання такого зобов`язання.

9.14.23. Тому, з метою належного захисту права потерпілого на своєчасне та належне отримання гарантованих законом виплат (відшкодування завданої внаслідок ДТП шкоди), керуючись принципом верховенства права та враховуючи визначений ВП ВС  спосіб захисту (щодо звернення не до завдавача шкоди, а до його страховика) колегія суддів вважає правомірним та справедливим, у даному випадку, покладення відповідальності за несвоєчасне виконання зобов`язання (страхового відшкодування) на МТСБУ.

9.17.9. …право вимоги потерпілого до МТСБУ за невиконаними зобов`язаннями ліквідованого страховика виникає саме з моменту ліквідації такого страховика ухвалою г/с у справі про банкрутство, а не від дати настання страхової події, як помилково вважали суди попередніх інстанцій.

---

9. Позиція Верховного Суду та висновки щодо застосування норм права

9.6. Щодо відповідальності за прострочення виконання зобов`язання

9.6.1. Згідно із ч.1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

9.6.2. За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (ч.1 ст. 901 ЦК України).

9.6.3. Відповідно до ст.979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується в разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов`язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

9.6.4. Згідно зі ст.16 Закону України "Про страхування" договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, за якою страховик бере на себе зобов`язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов`язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

9.6.5. Відповідно до ст.999 ЦК України законом може бути встановлений обов`язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров`я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов`язкове страхування).

9.6.6. До сфери обов`язкового страхування належить цивільно-правова відповідальність власників наземних ТЗ згідно зі спеціальним Законом України "Про ОСЦПВ власників наземних ТЗ" від 01.07.2004 № 1961-IV (далі - Закон № 1961-IV).

9.6.7. Закон № 1961-IV регулює правовідносини у сфері ОСЦПВ власників наземних ТЗ.

9.6.8. Пунктом 9.1 ст.9 Закону № 1961-IV страхова сума - це грошова сума, у межах якої страховик зобов`язаний здійснити виплату страхового відшкодування відповідно до умов договору страхування.

9.6.9. Згідно з п.22.1 статті 22 Закону № 1961-IV у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров`ю, майну третьої особи.

9.6.10. За ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

9.6.11. Згідно зі ст.511 ЦК України у випадках, встановлених договором, зобов`язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

9.6.12. Таким чином, грошовим зобов`язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

9.6.13. У ч.3 ст. 510 ЦК України визначено, що якщо кожна зі сторін у зобов`язанні має одночасно і права, і обов`язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов`язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

9.6.14. Саме до таких грошових зобов`язань належить укладений договір про надання послуг, оскільки він установлює ціну договору - страхову суму.

9.6.15. З наведеного можна зробити висновок, що правовідносини з виплати страхового відшкодування, які склалися між сторонами у справі на підставі договору ОСЦПВ, є грошовим зобов`язанням.

9.6.16. Таким чином, зважаючи на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов`язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов`язання.

9.6.17. Така правова позиція узгоджується з правовими висновками ВСУ, викладеними у постанові від 06.06.2012 у справі № 303/2147/14-ц (провадження № 6-49цс12), а також ВС, викладеними у постановах від 30.01.2018 у справі № 910/17993/15, від 28.02.2018 у справі № 149/344/15-ц, від 06.06.2019 у справі № 758/8819/16-ц, від 26.06.2019 у справі № 760/2905/16-ц, від 04.09.2019 у справі № 280/2625/13-к, від 16.10.2019 у справі № 452/3519/15.

9.6.18. Крім того, у постанові ВСУ від 01.06.2016 у справі № 910/22034/15 зроблений висновок, що ст.625 ЦК поширює свою дію на всі види грошових зобов`язань, з яким погодилась ВП ВС у постанові від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17 (провадження № 12-14гс18).

9.6.19. З огляду на викладене, існує стала судова практика ВС, що в разі прострочення боржником (страховою компанією) виконання грошового зобов`язання, передбаченого договором страхування, зокрема виплати суми страхового відшкодування, страхова компанія зобов`язана на підставі ч.2 ст. 625 ЦК України сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

---

Щодо нарахування пені за договором ОСЦПВ

---

9.6.20. Щодо нарахування пені за договором ОСЦПВ власників наземних ТЗ, колегія суддів враховує, що наслідки прострочення страховиком відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок ДТП життю, здоров`ю, майну, визначені нормами ст.36 Закону, згідно з п.36.5 якої за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування (регламентної виплати) з вини страховика (МТСБУ) особі, яка має право на отримання такого відшкодування, сплачується пеня з розрахунку подвійної облікової ставки НБУ, яка діє протягом періоду, за який нараховується пеня.

9.6.21. Отже, право постраждалої особи (іншої особи, яка набула таке право) щодо відшкодування не лише шкоди, заподіяної внаслідок ДТП, а й відповідальності за несвоєчасне виконання страховиком (у визначених законом випадках - МТСБУ) такого обов`язку (регламентної виплати), передбачене нормами чинного законодавства та підтверджується сталою судовою практикою.

9.6.22. ВС вважає за необхідне навести вищевказані правові висновки (що не ставляться під сумнів сторонами спору) з огляду на подальший їх зв`язок із позицією Верховного Суду щодо застосування норм права до спірних правовідносин та судового тлумачення такого правозастосування, відступ від якої, зокрема, є підставою касаційного оскарження.  

9.7. У межах справи, що розглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що ухвалою місцевого г/с від 15.06.2018 у справі № 910/842/18 Компанію визнано кредитором СК, в т.ч. за зобов`язаннями (3% річних, інфляційних та пені), що є предметом спору у цій справі.

9.8. В силу положень ч.4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

9.9. З урахуванням викладеного, суди попередніх інстанцій правомірно зазначили, що  встановлені у справі № 910/842/18 розмір грошової вимоги в сумі 37 364,00 грн (що включає спірні нарахування) та обґрунтованість такої вимоги Компанії до СК, мають преюдиційне значення і не потребують повторного доказування.

9.11. Скеровуючи постановою від 20.07.2020 справу № 910/14293/19, що розглядається, на новий розгляд, в тому числі з підстав невірного застосування норм матеріального права, Верховний Суд дійшов наступних висновків.

9.11.1. Правовідносини за договором страхування в процедурі ліквідації страховика і після її завершення врегульовані Законом України "Про ОСЦПВ власників наземних ТЗ" (згідно наведеного вище скорочення - Закон № 1961-IV) та Законом про банкрутство.

9.11.2. За загальним правилом, викладеним в п.3 ст.20 Закону України "Про страхування", при настанні страхового випадку страховик зобов`язаний здійснити страхову виплату або виплату страхового відшкодування у передбачений договором строк. Страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасне здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) шляхом сплати страхувальнику неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається умовами договору страхування або законом.

9.11.3. Норми ст.87 Закону про банкрутство (відповідно до приписів якого здійснювалось провадження у справі № 910/842/18 про банкрутство СК не регулюють наслідки незадоволення вимог кредиторів в процедурі банкрутства страховика через недостатність у нього майна, а норма ч.5 ст.45 Закону про банкрутство встановлює, що вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.

9.11.4. Натомість спеціальні норми Закону № 1961-IV встановлюють виняток з цього правила щодо страховиків та визначають порядок задоволення вимог кредиторів страховика, що не були задоволені у процедурі банкрутства страховика через недостатність майна страховика.

9.11.5. Зокрема, відповідно до п.20.3 ст.20 Закон № 1961-IV у разі ліквідації страховика за рішенням визначених законом органів обов`язки за договорами ОСЦПВ виконує ліквідаційна комісія. Обов`язки страховика за такими договорами, для виконання яких у страховика, що ліквідується, недостатньо коштів та/або майна, приймає на себе МТСБУ. Виконання обов`язків у повному обсязі гарантується коштами відповідного централізованого страхового резервного фонду МТСБУ на умовах, визначених цим Законом.

9.11.6. П.п."ґ" п.41.1. ст.41 Закон № 1961-IV передбачено, що МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі її заподіяння, у разі недостатності коштів та майна страховика - учасника МТСБУ, що визнаний банкрутом та/або ліквідований, для виконання його зобов`язань за договором ОСЦПВ.

9.11.7. За змістом викладених норм, що регулюють правила переходу від ліквідованого страховика до МТСБУ обов`язків за договором страхування, МТСБУ виконує обов`язки цього страховика відповідно до умов договору страхування в повному обсязі.

9.11.8. При цьому преамбула статті 41 Закон № 1961-IV - щодо відшкодування МТСБУ шкоди на умовах, визначених цим Законом не може тлумачитись без взаємозв`язку із положеннями п.п."ґ" п.41.1. цієї статті та із положеннями п.20.3 ст.20 Закону, п.3 ст. 20 Закону України "Про страхування". Зазначені нормативні акти в цілому та наведені норми, зокрема, не передбачають винятків із загального правила про майнову відповідальність за несвоєчасне здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) шляхом сплати страхувальнику неустойки (штрафу, пені) та відповідно до ст.625 ЦК України - сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми.

9.11.9. Оскільки спірні відносини виникли з договірних відносин, і позивач продовжує реалізовувати їх в межах договірних зобов`язань, має місце винятково договірний характер обов`язку чи то страховика, чи то МТСБУ щодо відшкодування шкоди потерпілому, у зв`язку з чим неправильним є застосування судами першої та апеляційної інстанції норми статті 1166 ЦК України, яка регулює позадоговірну (деліктну) відповідальність за завдану майнову шкоду.

9.11.10. У спірних правовідносинах акцент потрібно ставити не на відшкодуванні шкоди, яка відшкодовується МТСБУ у випадках, передбачених ст.41 Закону № 1961-IV, а саме не переході до МТСБУ обов`язків за договорами ОСЦПВ тих страховиків, які ліквідовані, що передбачено положеннями п.20.3 ст.20 та ст.41 цього Закону.

9.11.11. Отже, МТСБУ не звільняється від обов`язку сплачувати за страховика, що допустив прострочення виплати суми страхового відшкодування, передбачені законом (ч.2 ст. 625 ЦК України та п.36.5 ст.36 Закону № 1961-IV) суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені, нарахованих за прострочення ліквідованим страховиком виплати суми страхового відшкодування, оскільки ці нарахування в силу закону (ч.2 ст. 625 ЦК України та п. 36.5 ст.36 Закону № 1961-IV) є невід`ємною/складовою частиною боргу зі сплати страхового відшкодування за договором страхування.

9.11.12. Правильність цієї позиції узгоджується із фактом визнання у справі про банкрутство кредиторських вимог Позивача до СК як на суму страхового відшкодування, так і на спірні у цій справі суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені, а також узгоджується з умовами в п.1.2 договору про надання фінансових послуг факторингу від 24.06.2015 - щодо права позивача (фактора та кредитора за Договором) одержати від боржника суми основного боргу, відсотки, неустойки у повному обсязі (пункт 3.1.).

9.11.13. Дійшовши цього висновку, для вирішення спору про покладення на МТСБУ (відповідно до пункту 20.3 статті 20 та підпункту "ґ" пункту 41.1. статті 41 Закону № 1961-IV) обов`язку сплачувати за ліквідованого страховика окрім суми страхового відшкодування також 3 % річних, інфляційних втрат та пені, нарахованих в силу закону за прострочення виплати страхового відшкодування, допущене страховиком, обставини прострочення МТСБУ виплати страхувальнику цього страхового відшкодування не входять до предмету дослідження та доказування, як такі, що не мають значення.

9.12. Ураховуючи зазначену правову позицію та вказівки Верховного Суду, суди попередніх інстанцій за новим розглядом цієї справи дійшли висновку, що позовні вимоги до МТСБУ про відшкодування суми 3% річних, інфляційних втрат та пені, нарахованих за прострочення ліквідованим страховиком виплати суми страхового відшкодування є обґрунтованими та такими, що відповідають положенням чинного законодавства.

9.13. Однак, доводи касаційної скарги МТСБУ, як зазначалось, зводяться до помилковості наведених висновків Верховного Суду у постанові від 20.07.2020 у цій справі № 910/14293/19, а також до необхідності відступу від такої позиції суду касаційної інстанції.

---

9.14. Щодо відступу від висновку Верховного Суду щодо застосування норми права

9.14.1. Вирішуючи питання про необхідність відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні, Верховний Суд керується такими міркуваннями.

9.14.2. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

9.14.3. Верховенство права - це панування права в суспільстві, що вимагає від держави його втілення в правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема в закони, зміст яких має відповідати критеріям соціальної справедливості, рівності тощо.

9.14.4. Справедливість - одна з основних засад права - є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальних вимірів права (див. пункт 4.1. Рішення КСУ від 02.11.2004 № 15-рп/2004).

9.14.5. При цьому чітке формулювання правової норми, зрозумілість її змісту та механізму виконання фактично виключає можливу її несправедливість.

9.14.6. Згідно з ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

9.14.7. У рішенні в справі The Sunday Times v. United Kingdom ЄСПЛ (ЄСПЛ) зазначив, що закон повинен бути досить доступним, він повинен служити для громадянина відповідним орієнтиром, достатнім у контексті, в якому застосовуються певні правові норми у відповідній справі; норма не може вважатися законом, якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, яка дає можливість громадянинові регулювати свою поведінку.

9.14.8. При цьому ЄСПЛ у пунктах 52, 56 рішення від 14.10.2010 у справі "Щокін проти України" зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак суд зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з погляду тлумачення їх у практиці ЄСПЛ. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника.

9.14.9. Отже, національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції.

9.14.10. Також слід зазначити, що одним з елементів принципу верховенства права є принцип правової визначеності.

9.14.11. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

9.14.12. За результатом дослідження судової практики щодо розгляду даної категорії спорів, судом встановлено, що у практиці ВСУ існував усталений підхід, який цілком справедливо базувався на положеннях ч.1 ст. 12 та ч.2 ст.14 ЦК України, без перетворення права потерпілого на його обов`язок, і полягав в тому, що при завданні шкоди в ДТП потерпілий вільно, на власний розсуд обирав яким чином йому отримати відшкодування: (1) шляхом звернення з вимогою (позовом) до особи, яка завдала шкоди про відшкодування цієї шкоди; (2) чи то шляхом звернення з заявою (позовом) до страховика, в якого застрахована цивільна відповідальність особи, яка завдала шкоди.

9.14.13. Так, у постанові ВСУ від 20.01.2016 у справі № 6-2808цс15 викладено наступні правові висновки: "право потерпілого на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка завдала шкоди, є абсолютним і не може бути припинене чи обмежене договором, стороною якого потерпілий не був, хоч цей договір і укладений на користь третіх осіб. Закон надає потерпілому право одержати страхове відшкодування, але не зобов`язує одержувати його. При цьому відмова потерпілого від права на одержання страхового відшкодування за договором не припиняє його права на відшкодування шкоди в деліктному зобов`язанні. Таким чином потерпілому як кредитору належить право вимоги в обох видах зобов`язань, деліктному та договірному. Він вільно, на власний розсуд обирає спосіб здійснення свого права шляхом звернення вимоги виключно до особи, яка завдала шкоди, про відшкодування цієї шкоди, або шляхом звернення до страховика, у якого особа, яка завдала шкоди, застрахувала свою цивільну відповідальність, із вимогою про виплату страхового відшкодування, або шляхом звернення до страховика та в подальшому до особи, яка завдала шкоди, за наявності передбачених ст.1194 ЦК України підстав. Потерпілий вправі відмовитися від свого права вимоги до страховика та одержати повне відшкодування шкоди від особи, яка її завдала, в рамках деліктного зобов`язання, не залежно від того, чи застрахована цивільно-правова відповідальність особи, яка завдала шкоди. В такому випадку особа, яка завдала шкоди і цивільно-правова відповідальність якої застрахована, після задоволення вимоги потерпілого не позбавлена права захистити свій майновий інтерес за договором страхування та звернутися до свого страховика за договором із відповідною вимогою про відшкодування коштів, виплачених потерпілому, в розмірах та обсязі згідно з обов`язками страховика як сторони договору ОСЦПВ. Якщо потерпілий звернувся до страховика і одержав страхове відшкодування в розмірі, який у повному обсязі відшкодовує завдану шкоду, деліктне зобов`язання між потерпілим і особою, яка завдала шкоди, припиняється згідно зі ст.599 ЦК України виконанням, проведеним належним чином. Якщо потерпілий звернувся до страховика і одержав страхове відшкодування, але його недостатньо для повного відшкодування шкоди, деліктне зобов`язання зберігається до виконання особою, яка завдала шкоди, свого обов`язку згідно зі ст.1194 ЦК України - відшкодування потерпілому різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням), яка ним одержана від страховика".

9.14.14. Аналогічні по суті висновки зроблені, зокрема, в постановах ВСУ від 14.09.2016 у справі № 6-725цс16, від 26.10.2016 у справі № 756/12292/14-ц, від 21.12.2016 у справі № 760/25782/14-ц.

9.14.15. Поряд з цим, у постанові від 04.07.2018 у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18) ВП ВС відступила від висновку, сформульованого ВСУ у постанові від 23.12.2015 у справі № 6-2587цс15, відповідно до якого страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема, право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування та зробила висновок, що: "відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором ОСЦПВ власників наземних ТЗ, можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом України "Про ОСЦПВ власників наземних ТЗ" у страховика не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених у статті 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. Покладання обов`язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування ЦПВ (ст.3 Закону України "Про ОСЦПВ власників наземних ТЗ"). Уклавши договір ОСЦПВ, страховик на випадок виникнення деліктного зобов`язання бере на себе у межах суми страхового відшкодування виконання обов`язку страхувальника, який завдав шкоди. А тому страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, згідно зі ст.3 і 5 вказаного Закону реалізує право вимоги, передбачене ст.993 ЦК України та 27 Закону України "Про страхування", шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність".

9.14.16. У постанові ВП ВС від 03.10.2018 у справі  № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18) вказано, що "у разі якщо деліктні відносини поєдналися з відносинами ОСЦПВ власників наземних ТЗ, боржником у деліктному зобов`язанні в межах суми страхового відшкодування є страховик завдавача шкоди. Такий страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов`язаним суб`єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у порядку, передбаченому Законом № 1961-IV. Після такої виплати деліктне зобов`язання припиняється його належним виконанням страховиком завдавача шкоди замість останнього. Відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором ОСЦПВ власників наземних ТЗ, можливе за умови, що згідно із цим договором або Законом № 1961-IV у страховика не виникло обов`язку з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених статтею 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. У такому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. Покладання обов`язку з відшкодування шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (ст.3 Закону № 1961-IV). Такий висновок відповідає правовій позиції ВП ВС, висловленій 04.07.2018 у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18), і відступати від неї не вбачається підстав".

9.14.17. Аналіз судової практики свідчить, що колегія суддів Другої судової палати КЦС ВС, передаючи ухвалою від 09.01.2020 справу № 753/15214/16-ц (провадження 61-30902св18) на розгляд ВП ВС, вважала, зокрема, за необхідне відступити від висновків ВП ВС, викладених у постановах від 04.07.2018 у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18) та від 03.10.2018 у справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18) шляхом їх конкретизації та вказати, що у разі, якщо страхова компанія позбавлена ліцензії, виключена із МТСБУ, перебуває в стані припинення (банкрутства), фактично не здійснює діяльності, ці висновки не застосовуються та потерпілий може звернути з позовом про стягнення шкоди безпосередньо до особи, яка її завдала.

9.14.18. Ураховуючи наведене та предмет спору цієї справи, що розглядається, колегія суддів КГС у складі Верховного Суду погоджується з обґрунтуванням касаційного цивільного суду вказаної правової проблеми.

9.14.19. Однак, повертаючи справу № 753/15214/16-ц (провадження № 14-25цс20) на розгляд відповідній колегії КЦС, ВП ВС зауважила, що нею вже сформульовано висновки щодо відшкодування страховиком шкоди, завданої особою, відповідальність якої застрахована за договором ОСЦПВ власників наземних ТЗ, і відступати від них не вбачається підстав. Щодо конкретизації висновку ВП ВС у випадках, коли страхова компанія позбавлена ліцензії, виключена з МТСБУ, перебуває у стадії припинення (банкрутства), фактично не здійснює діяльність, то відповідь на поставлене питання міститься безпосередньо у Законі № 1961-IV. З огляду на зазначене, ВП ВС дійшла висновку про відсутність у цій справі виключної правової проблеми.

9.14.20. Вказане свідчить про сталу правову позицію ВП ВС щодо визначення порядку звернення потерпілим до суду за захистом права страхового відшкодування за договором ОСЦПВ власників наземних ТЗ, а також судового тлумачення норм Закону № 1961-IV.

9.14.21. У контексті спірних правовідносин та з наведених вище висновків ВП ВС слідує, що потерпіла внаслідок ДТП особа (інша особа, яка має/набула відповідне право), у випадку наявності договору страхування та за умови виникнення у страховика обов`язку з виплати страхового відшкодування, не може звернутись з позовом до завдавача шкоди (винуватця ДТП) в рамках деліктного зобов`язання, натомість повинна захищати своє право у процедурі банкрутства страховика цієї особи (завдавача шкоди), а у випадку ліквідації такого страховика у вказаній процедурі - отримати право вимоги відшкодування до МТСБУ, з огляду на приписи підпункту "ґ" пункту 41.1. статті 41 Закону № 1961-IV.

9.14.22. У такому випадку, невирішеним залишається питання захисту цивільного права потерпілого щодо своєчасного і належного отримання гарантованих законом виплат - страхового відшкодування, зокрема у вигляді відповідальності за несвоєчасне виконання такого зобов`язання.

9.14.23. Тому, з метою належного захисту права потерпілого на своєчасне та належне отримання гарантованих законом виплат (відшкодування завданої внаслідок ДТП шкоди), керуючись принципом верховенства права та враховуючи визначений ВП ВС  спосіб захисту (щодо звернення не до завдавача шкоди, а до його страховика) колегія суддів вважає правомірним та справедливим, у даному випадку, покладення відповідальності за несвоєчасне виконання зобов`язання (страхового відшкодування) на МТСБУ.

9.14.24. Таким чином, відступати від висновків ВС, викладених у постанові від 20.07.2020 у цій справі № 910/14293/19, про покладення на МТСБУ (відповідно до п.20.3 ст.20 та п.п. "ґ" п.41.1. ст.41 Закону № 1961-IV) обов`язку сплачувати за ліквідованого страховика окрім суми страхового відшкодування також 3 % річних, інфляційних втрат та пені, нарахованих в силу закону за допущене страховиком прострочення виплати страхового відшкодування, підстав не вбачається.

9.14.25. У пункті 70 рішення ЄСПЛ від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom) наголошено на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

9.14.26. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

9.14.27. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій ВС суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (такого висновку дійшла ВП ВС у постанові від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16).

9.14.28. З огляду на зазначені вище висновки касаційного суду, аргументи скаржника про необхідність відступу від правової позиції ВС щодо застосування норм права у спірних правовідносинах колегією суддів визнаються необґрунтованими та підлягають відхиленню.  

9.15. Відтак колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо законності та обґрунтованості позовних вимог до МТСБУ про відшкодування суми відсотків річних, інфляційних втрат та пені, нарахованих за прострочення ліквідованим страховиком виплати страхового відшкодування.

9.16. Поряд з цим, ВС вважає частково обґрунтованими доводи касаційних скарг про помилковість застосування судами норм закону щодо позовної давності та зазначає наступне.

---

9.17. Щодо позовної давності

9.17.1. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

9.17.2. Отже, початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

9.17.3. Згідно з ч.1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за грошовим зобов`язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання зобов`язання.

9.17.4. Як зазначалось вище, правовідносини з виплати страхового відшкодування, які склалися між сторонами у справі на підставі договору ОСЦПВ, є грошовим зобов`язанням.

9.17.5. Тож у контексті спірних правовідносин таке право на позов має бути пов`язане, зокрема, з початком виникнення відповідного обов`язку у МТСБУ щодо виконання зобов`язань ліквідованого страховика.

6.17.6. Аналіз положень п.2, 3 ст.20 та п.41.1 ст.41 Закону №1961-IV свідчить, що обов`язок із виконання договору ОСЦПВ покладено на страхову компанію до завершення процедури її ліквідації в особі ліквідаційної комісії, а у разі недостатності коштів (майна) на МТСБУ.

9.17.7. Тому на переконання колегії суддів, з урахуванням положень п.п."ґ" п.41.1 ст.41 Закону № 1961-IV, обов`язок МТСБУ щодо відшкодування шкоди замість ліквідованого страховика виникає з моменту встановлення судом факту недостатності коштів та майна такого страховика, чим, у цьому випадку, є дата постановлення ухвали г/с про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу, закриття провадження у справі про банкрутство страховика - банкрута. Важливим при цьому є врахування судами обставин того, що вимоги кредиторів не були задоволені, у зв`язку з відсутністю достатніх майнових активів, що підлягають включенню до ліквідаційної маси.

9.17.8. Правильність цієї позиції опосередковано підтверджується правовими висновками КЦС  ВС у справі  № 521/15071/14-ц (постанова від 25.03.2020), предметом розгляду якої була заява про заміну боржника (з ліквідованого страховика на МТСБУ) у виконавчому провадженні з виконання судового рішення про стягнення страхового відшкодування, пені, інфляційних втрат та 3% річних. Так, касаційним судом зауважено, що за змістом зазначених вище положень (п.п."а", "ґ" п.41.1 ст.41 Закону № 1961-IV) вбачається, що МТСБУ відшкодовує шкоду, на умовах, визначених Законом, тільки у разі недостатності коштів та майна страховика, що визнаний банкрутом та/або ліквідований.

9.17.9. Відтак право вимоги потерпілого до МТСБУ за невиконаними зобов`язаннями ліквідованого страховика виникає саме з моменту ліквідації такого страховика ухвалою г/с у справі про банкрутство, а не від дати настання страхової події, як помилково вважали суди попередніх інстанцій.

9.17.10. Тому невірним є визначення судами першої та апеляційної інстанцій початку перебігу позовної давності у цій справі як щодо вимог про стягнення відсотків річних та інфляційних втрат, так і до вимог про стягнення пені.

9.17.11. Як зазначалось, судами встановлено факт ліквідації СК ухвалою місцевого г/с від 17.07.2019 у справі № 910/842/18 у зв`язку з неможливістю останнього виконати свої зобов`язання перед кредиторами, що стало підставою для звернення Компанії з позовом у цій справі, що розглядається.

9.17.12. Установлені судами попередніх інстанцій обставини щодо ліквідації страховика ухвалою суду 17.07.2019, що за вказаних висновків є початком перебігу строку позовної давності, свідчать про звернення з позовом до МТСБУ 11.10.2019 в межах такого строку.

9.17.13. З огляду на зазначене та встановлені судами обставини щодо обґрунтованості позовних вимог, Верховний Суд зазначає про відсутність правових підстав для задоволення клопотання відповідача про застосування наслідків пропуску строку позовної давності, а тому дійшов висновку про правомірність задоволення позову у повному обсязі.

9.17.14. З урахуванням наведеного, суд вважає за необхідне змінити мотивувальні частини рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного г/с щодо висновків про застосування до спірних правовідносин позовної давності, виклавши їх в редакції цієї постанови.