ПОСТАНОВА 21.07.2021, Справа
№ 904/3069/18 (904/903/20), Верховний Суд у складі суддів КГС: Огородніка
К.М.- головуючого, Банаська О.О., Ткаченко Н.Г., https://reyestr.court.gov.ua/Review/98523749
У справі про банкрутство Боржника (ПрАТ
Дніпротрансмаш), провадження у якій було відкрито 06.08.2018, а 06.06.2019
відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатор проаналізував рух коштів на
рахунках банкрута, за результатом якого у лютому 2020 року звернувся до г/с із позовною
заявою до Відповідача ( ТОВ "Юмин"), в якій просив визнати недійсним
правочин щодо перерахування грошових коштів Боржником на користь Відповідача на
суму 12 047 630, 00 грн та стягнути грошові кошти у вказаній сумі на користь
Боржника (перерахування грошових коштів було у 2016 та у 2018 р.р.). Місцевий
г/с рішенням від 28.10.2020, яке залишено без змін апеляційним г/с (постанова
від 18.02.2021) позов задоволено. Судові рішення обґрунтовані тим, що: 1) Боржник
та відповідач, якому Боржник перерахував грошові кошти, були заінтересованими
особами; 2)перерахування грошових коштів здійснено безпідставно та протягом
трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство; 3)дії
боржника щодо здійснення безоплатного відчуження майна (грошових коштів), є
сумнівними в частині їх добросовісності та набувають ознак фраудаторного
правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам), що є
підставою для визнання його недійсним та повернення перерахованих грошових
коштів до ліквідаційної маси банкрута згідно зі статтею 20 Закону про банкрутство та статті 42 КУзПБ. Верховний
Суд скасував постанову апеляційного г/с та направив справу на новий розгляд
до суду апеляційної інстанції, вказавши на безпідставність застосування до
спірних правовідносин ст.42 КУзПБ, що не виключає можливості визнання недійсним
правочину боржника, спрямованого на уникнення звернення стягнення на його
майно, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості
зловживання правом за умови доведеності відповідних обставин заявником, з приводу
чого в оскарженій постанові суду апеляційної інстанції відсутні відповідні
висновки та не досліджено питання можливості вирішення спору з урахуванням
загальних норм цивільного законодавства. ВС дав вказівку апеляційному г/с при новому
розгляді справи врахувати викладене та правові висновки ВС, викладені, зокрема
у постанові від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16, всебічно, повно та
об`єктивно встановити обставин справи, за результатом чого дати належну правову
оцінку доказам, доводам та запереченням учасників судового процесу, і в
залежності від встановленого та вимог закону (з посиланням на норми права, що
підлягають застосуванню до спірних правовідносин) прийняти законне та
обґрунтоване рішення.
Позиція Верховного Суду та висновки щодо
застосування норм права
Ø
Аналіз
норм Закону про банкрутство дає підстави для висновку, що з моменту порушення
(відкриття) щодо боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому
правовому режимі і спеціальні норми Закону про банкрутство застосовуються переважно при розгляді справ про
банкрутство щодо інших законодавчих актів України.
Ø
Аналогічна
правова позиція викладена ВС у постанові 02.10.2019 у справі № 5006/5/39б/2012.
Ø
Разом
з тим, 21.10.2019 введено в дію КУзПБ
№2597-VIII від 18.10.2018, який в силу п. 4 Прикінцевих
та перехідних положень цього Кодексу, поширює свою
дію на подальший розгляд справ про банкрутство незалежно від дати порушення
(відкриття) провадження у таких справах, за винятком справ про банкрутство, які
на день введення в дію цього Кодексу перебувають
на стадії санації.
Ø
З дня
введення в дію цього Кодексу визнано таким, що втратив чинність, зокрема, Закон
про банкрутство.
Ø
Тобто,
перехід від регулювання, передбаченого Законом
про банкрутство, до регулювання згідно з КУзПБ, здійснюється негайно (безпосередня дія як спосіб дії в
часі нормативно-правових актів) шляхом здійснення подальшого розгляду справ про
банкрутство, відповідно до положень цього Кодексу.
Ø
Аналогічна
правова позиція викладена у постановах ВС від 20.11.2019 у справі № 924/159/14,
від 11.08.2020 у справі № 904/3457/19 та від 27.08.2020 у справі № 904/4928/17.
Ø
За апеляційним
переглядом справи суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого г/с
щодо наявності правових підстав для задоволення позову, однак у мотивувальній
частині своєї постанови зауважив про те, що перерахування боржником на користь
відповідача грошових коштів було вчинено у 2016 та у 2018 роках, тобто до
набрання чинності КУзПБ, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню
норми ст.20 Закону про банкрутство, якою
встановлені підстави недійсності, укладених боржником правочинів. При цьому,
судом апеляційної інстанції зазначено, що на час подання позову та ухвалення
оскаржуваного рішення набув чинності КУзПБ,
а відтак судом враховано як положення статті 20 вказаного Закону, так і статті 42 КУзПБ.
Ø
З
огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, що
викладені вище, Верховний Суд не ставить під сумнів висновки цих судів про
безпідставність перерахування грошових коштів, що призвело до зменшення
активів боржника та неспроможності виконати зобов`язання перед кредиторами, як
і висновки про те, що такі дії боржника є сумнівними в контексті їх
добросовісності та набувають ознак фраудаторного правочину.
Ø У той же час, враховуючи приписи статті 300 ГПК України щодо
перегляду у касаційному порядку судових рішень в межах доводів та вимог
касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, колегія
суддів перевіряє правильність застосування судами до спірних правовідносин
положень ст. 42 КУзПБ.
Ø
Так,
ч.1 ст. 58 Конституції України визначено, що закони та інші нормативно-правові акти
не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або
скасовують відповідальність особи.
Ø
У
пункті 2 рішення КСУ від 09.02.1999
№1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів
та інших нормативно-правових актів) зазначено, що в регулюванні суспільних
відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів.
Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може
здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду
(ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За
загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не
мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч.1 ст. 58
Конституції України, за якою дію нормативно-правового
акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим
актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту
застосовується той закон або інший
нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Ø
Статтею 5 ЦК
України "Дія актів цивільного законодавства
у часі" визначено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини,
які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має
зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну
відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися
актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного
законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту
набрання ним чинності.
Ø
Отже,
за загальним правилом до події, факту застосовується закон (інший
нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце
(висновок Верховного Суду України у постанові від 02.12.2015 у справі
№3-1085гс15).
Ø
Принцип
незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів,
закріплений у ч.1 ст. 58 Конституції
України, є гарантією безпеки людини і громадянина,
довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто
надання закону або іншому
нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено ч.1 ст.58
Конституції України, а саме: коли закони або інші
нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи (п.4 рішення
КСУ від 05.04.2001 №3-рп/2001).
Ø
Конституційний
Суд України дійшов висновку, що конституційний принцип про зворотну дію в часі
законів та інших нормативно-правових актів може поширюватись на закони та інші
нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність
юридичних осіб, проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим
актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому
нормативно-правовому акті (абзац 4 п.3 рішення КСУ від 09.02.1999
№1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів
та інших нормативно-правових актів).
Ø
Водночас,
під час розгляду господарських спорів судам необхідно врахувати положення ч.3
ст.3 ГПК України,
якою визначено, що судочинство у господарських судах здійснюється відповідно
до закону, чинного на час вчинення
окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Ø
Частиною
1 ст.14 ГПК України визначено принцип диспозитивності у господарському
судочинстві, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за
зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів,
поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом
випадках.
Ø
За
змістом ч.2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні
особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування
мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених,
невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах,
віднесених законом до юрисдикції
господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Ø
Застосування
конкретного способу захисту прав та законних інтересів залежить як від змісту
суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру
його порушення.
Ø
Отже,
факт подання юридичною особою або іншими особами до господарського суду
позовної заяви із зазначенням вимог та підстав такого звернення є реалізацією
відповідних осіб права на судовий захист та за своєю правовою природою є
процесуальною дією в розумінні ч.3 ст. 3
ГПК України, що зумовлює обов`язок суду розглянути
спір із застосуванням до спірних правовідносин процесуального закону, чинного на дату звернення відповідної особи до суду та
розгляду її позовних вимог.
Ø
Зазначені
висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною у постанові ВС у складі
судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС від 02.06.2021 у справі
№904/7905/16 та у постановах ВС від 13.04.2021 у справі № 33/29, від 02.02.2021
у справі №910/12809/16, від 12.11.2020 у справі №911/956/17.
…
Ø
… аналізуючи
положення статті 20 Закону
про банкрутство, яка була
чинна на момент виникнення спірних правовідносин, та положення статті 42 КУзПБ, яка набрала чинності на момент звернення з відповідним позовом
та його розгляду судом, Верховний Суд звертає увагу, що положення цих статей
щодо підстав, наслідків не є повністю тотожними.
Ø Так, на момент виникнення спірних
правовідносин Законом про банкрутство не було передбачено трирічного строку на
звернення, не було встановлено таких підстав для визнання правочину недійсним
як боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов`язання без
відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог;
боржник уклав договір із заінтересованою особою; боржник уклав договір
дарування.
Ø
Отже,
висновки місцевого та апеляційного суду щодо можливості застосування
положень статті 42 КУзПБ в частині встановленого законодавцем для звернення із
заявою про визнання правочину недійсним трирічного строку та в частині
укладення договорів заінтересованою особою є передчасними.
Ø
Колегія
суддів касаційного суду зауважує на необхідності застосування в цьому випадку
річного строку, передбаченого положеннями ст.20 Закону
про банкрутство щодо визначення підстав, за
якими оспорюваний правочин може визнаватися недійсним, оскільки саме ця норма
права існувала на час укладення та виконання оспорюваного правочину (договору).
Ø
Разом
з тим, апеляційний суд здійснив одночасне посилання і на положення ст. 42 КУзПБ. При цьому, одночасне застосування цих норм, з урахуванням
встановлених судом першої інстанції та апеляційної інстанції, в цьому випадку є
неможливим.
Правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду у складі
колегії суддів КГС від 06.07.2021 у справі № 923/278/17.
Ø
В
рішеннях КСУ неодноразово досліджувалися випадки застосування статті 58 Конституції України про
зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів. Так, відповідно
до висновку Конституційного Суду, викладеного у Рішенні від 09.02.1999
№1-рп/99, зазначений конституційний принцип про зворотну дію в часі законів та
інших нормативно-правових актів стосується фізичних осіб і не поширюється на
юридичних осіб, у випадках коли вони пом`якшують або скасовують
відповідальність особи. Але це не означає, що цей конституційний принцип не
може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують
або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в
часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої
вказівки про це в законі або іншому
нормативно-правовому акті.
Ø
Як
вбачається з Прикінцевих та
перехідних положень КУзПБ, ним не передбачено надання
зворотної дії в часі положенням статті 42 цього Кодексу, як і будь-яким іншим положенням Кодексу. З огляду на
таке, до договорів, які укладені до моменту набрання чинності КУзПБ застосовуються загальні чи спеціальні норми
матеріального права, які визначають підстави недійсності цих договорів та
існували на момент укладення договору (вчинення правочину) .
Ø
Верховний
Суд звертає увагу на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду у
складі судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС від 02.06.2021 у
справі № 904/7905/16, відповідно до якої визнання правочину недійсним, згідно з
яким відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має
оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення
правочину.
Ø
Тобто
підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в
момент вчинення правочину, тоді як підстави визнання правочинів боржника
недійсними, що містяться в статті 42
КУзПБ, не є повністю тотожними (ідентичними) з
підставами, що містилися в статті 20 Закону про банкрутство, чинного до 21.10.2019.
Ø
Тому
приписи статті 42 КУзПБ у частині підстав для визнання недійсними правочинів
боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені боржником до
дати введення в дію КУзПБ, тобто до
21.10.2019. До правовідносин, що склалися до 21.10.2019, - підлягають
застосуванню приписи статті 20 Закону про банкрутство.
Ø
Відтак
правильним є висновок апеляційного г/с, що до спірних правовідносин
підлягають застосуванню норми ст.20
Закону про банкрутство, однак незрозумілим є
одночасне застосування цим судом вказаних положень та приписів ст.
42 КУзПБ.
Ø
Відповідно
до п.п. ґ) п. 3 ч.1 ст.282 ГПК України у мотивувальній частині постанови суду апеляційної
інстанції мають бути зазначені висновки за результатами розгляду апеляційної
скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції.
Ø
З
наведеного, колегія суддів Верховного Суду зауважує, що в порушення вимог
процесуального закону, судом апеляційної інстанції не наведено належного
обґрунтування висновку про можливість застосування до спірних правовідносин
положень ст.42 КУзПБ (зокрема в частині, яка визначає період, протягом якого
правочини можуть бути визнані недійсними), враховуючи висновки цього суду про
те, що спірний правочин було вчинено протягом трьох років, що передували
відкриттю провадження у справі про банкрутство, а не одного року, як то
передбачено нормами статті 20 Закону
про банкрутство.
Ø Колегія суддів враховує також правовий
висновок ВС, викладений у п.164 постанови від 02.06.2021 у справі №
904/7905/16, згідно якого укладення договору боржника поза межами
"підозрілого періоду", визначеного ст.20 Закону про банкрутство,
та відсутність підстав для застосування ст.42 КУзПБ з огляду на непоширення її дії на правовідносини, що
склалися до вступу в дію КУзПБ, не
виключає можливості визнання недійсним правочину боржника, спрямованого на
уникнення звернення стягнення на його майно, на підставі загальних засад
цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом за умови
доведеності відповідних обставин заявником.
Ø
Поряд
з цим, Верховний Суд зауважує, що в оскарженій постанові суду апеляційної
інстанції відсутні відповідні висновки та не досліджено питання можливості
вирішення спору з урахуванням загальних норм цивільного законодавства як
правової підстави заявлених вимог про визнання правочину недійсним.
Ø З урахуванням зазначеного, суд касаційної інстанції частково погоджується з доводами касаційної скарги, зокрема щодо застосування апеляційним судом статті 42 КУзПБ без урахування висновку Верховного Суду щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, у постанові від 12.11.2020 у справі № 911/956/17.
Немає коментарів:
Дописати коментар