ПОСТАНОВА ВС 05.08.2021, Справа № 904/5682/19, колегія суддів: Пєсков В.Г. - головуючий, Банасько О.О., Білоус В.В., https://reyestr.court.gov.ua/Review/98881298
12.12.2019 було відкрито провадження у справі про банкрутство Боржника; 01.09.2020 Боржник в особі арбітражного керуючого звернувся до г/с із заявою про визнання недійсним договору від 28.08.2015 на проведення робіт по обробці насіння озоно-повітряною сумішшю та стягнення з Відповідача (виконавець) на користь Боржника (замовник) сплачених коштів у сумі 4,3 млн грн, посилаючись на ст.7, 42 КУзПБ, ст. 203, 215 ЦК України, оскільки договір діяв в період трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство боржника, не містив погодження між сторонами всіх істотних умов та не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Місцевий г/с ухвалою від 03.12.2020, яка залишена без змін апеляційним г/с (постанова від 21.04.2021), заява задоволена; суди дійшли висновку, що оспорюваний договір не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, що є порушенням ч.1 та 5 ст.203 ЦК України, що за правилами ст.215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статі 234 ЦК України ( у штаті виконавця були відсутні працівники, які б мали кваліфікацію на проведення відповідних робіт згідно методичних рекомендацій, акти виконаних робіт підписано в період часу, коли виконавець перебував за межами України і не за місцем виконання, вказаному в договорі, що виключає прийняття таких робіт і в місці (населений пункт), де виконавець немає складських приміщень). Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, вказавши, що з огляду на встановлені судами обставини справи (сторони спірного договору мали свідомий намір не виконувати зобов`язання за ним та вводили в оману третіх осіб (кредиторів боржника) щодо дійсних намірів учасників правочину, неможливість виконання відповідачем своїх обов`язків згідно умов спірного правочину) суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про недійсність спірного договору, керуючись приписами статей 203, 215, 234 ЦК України, якими, зокрема, визначено, що укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, підлягає визнанню недійсним.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ.
А. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій.
16. …, посилання скаржника на неналежне встановлення судом обставин справи та надану їм оцінку (у тому числі і щодо реальності здійснених скаржником робіт) не розглядаються колегією суддів, так як це призведе до виходу за межі повноважень суду касаційної інстанції, оскільки в силу положень ч.2 ст.300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
17. В оскаржених судових рішеннях вказано, що укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням ч. 1 та 5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст.215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст.234 ЦК України.
18.Відповідно усі ознаки того, що спірний договір не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, наведені заявником та знайшли своє підтвердження у судових засіданнях.
19. Судова колегія погоджується з цими висновками судів з огляду на таке.
20. Судами було встановлено, що:
По-перше, низку перерахованих у судових рішеннях актів здачі-приймання виконаних робіт (наданих послуг) за спірним договором укладено у період перебування Відповіача поза межами України.
По-друге, акти здачі-приймання робіт складено в с. ----. Водночас, у довідці Боржника (замовник) зазначено про відсутність в період з вересня 2015 року по грудень 2020 року у власності та/або оренді Боржника складських приміщень, розташованих в с. ----. Згідно тверджень Відповідача, обумовлені спірним правочином роботи виконувались за адресою: м. ----, проте доказів таких обставин до матеріалів справи не надано. Тобто, надані докази свідчать про укладання таких актів не за місцем виконання робіт, що виключає можливість фактичного прийняття замовником виконаних робіт.
По-третє, Боржник (замовник), самостійно придбавши озонатор за 4 000 грн та найнявши у штат найманого працівника і встановивши йому заробітну плату у розмірі 10 000 грн (що є більшою за середньомісячну зарплату в області), витратив би на оплату робіт у тому ж обсязі та тієї ж якості, які вказані в актах виконаних робіт, за період з серпня 2015 року по травень 2018 року в сумі 344 000 грн, що майже в 28 разів є меншою за суму 9 513 550 грн, яку боржник зобов`язався сплатити відповідачу на виконання умов спірного договору. Тобто, фактично мало місце придбання майна (оплата послуг у цьому випадку) за цінами, значно вищими від ринкових, що не зумовлює досягнення розумної ділової мети, а може свідчити про намір ухилення від розрахунків та спрямування на завдання шкоди кредиторам боржника. Відтак, на переконання колегії, боржник взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами стало неможливим.
21.Наведене вище свідчить, що сторони уклали договір, який не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків.
22.Відповідно до положень ч.1 ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
23.З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про недійсність спірного договору, керуючись приписами статей 203, 215, 234 ЦК України, якими, зокрема, визначено, що укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, підлягає визнанню недійсним.
24.При цьому вірно зазначено судами попередніх інстанцій, що на час укладення спірного договору - 28.08.2015 - такої норми як ст.42 КУзПБ не існувало (КУзПБ набув чинності 21.10.2019), то й підстав для визнання недійсним спірного договору за вказаною статтею не було.
25.Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС, викладеною в п.195 постанови від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16, за якою: "Укладення договору боржника поза межами "підозрілого періоду" (одного року, що передував порушенню справи про банкрутство), визначеного статтею 20 Закону про банкрутство, та відсутність підстав для застосування ст.42 КУзПБ з огляду на непоширення її дії на правовідносини, що склалися до вступу в дію КУзПБ, не виключає можливості визнання недійсним правочину боржника, спрямованого на уникнення звернення стягнення на його майно, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом, а відповідний спосіб захисту гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав", що і мало місце у справі, яка нині переглядається в касаційному порядку.
26. Судова колегія відхиляє наведені у п.10 цієї постанови доводи скаржника, що при визнанні недійсним правочину на підставі загальних засад цивільного законодавства заявником у межах справи про банкрутство може виступати лише комітет кредиторів, оскільки таке тлумачення скаржником положень КУзПБ не ґрунтується на буквальному розумінні норм КУзПБ (зокрема, статей 42, 48, 61 КУзПБ), а аналіз цих положень дає підстави, для висновку про право ліквідатора подавати до суду заяви про визнання правочинів недійсними.
27.Судами було обґрунтовано зроблено висновок, що фактично єдиною метою здійснених майнових дій від імені сторін спірного правочину є введення в оману кредиторів шляхом виведення активів боржника (грошових коштів) з метою їх збереження за іншими особами від звернення стягнення за наявними грошовими зобов`язаннями боржника перед кредиторами, створення видимості належної юридичної форми для здійснення оплат за нібито надані роботи, що спростовує твердження скаржника про відсутність такої ознаки фіктивності правочину як введення в оману кредиторів.
28.На переконання судової колегії, сторони спірного договору мали свідомий намір не виконувати зобов`язання за ним та вводили в оману третіх осіб (кредиторів боржника) щодо дійсних намірів учасників правочину, враховуючи неможливість виконання відповідачем своїх обов`язків згідно умов спірного договору, оскільки на час укладання договору та протягом усього часу його дії у штаті Відповідача були відсутні працівники, які б мали кваліфікацію на проведення відповідних робіт. Водночас, як встановлено судами, у судовому засіданні в суді першої інстанції відповідач на поставлене запитання позивача відповів, що працю найманих працівників Відповідач не використовує, а матеріали справи свідчать, що велика кількість актів здачі-приймання виконаних робіт (наданих послуг) за спірним договором укладено у період перебування Відповідача поза межами України.
29.Щодо здійсненої судами попередніх інстанцій у цій справі правової кваліфікації спірних правовідносин, яка не відповідає заявленим позивачем правовим підставам для вимог про недійсність договору, Суд вважає за необхідне вказати таке.
30.По-перше, у поданій заяві позивач вказував про нереальність спірного правочину, про неможливість його виконання сторонами, а також посилався на положення ст.203, 215 ЦК України.
31.По-друге, згідно з положеннями ст.236, 237, 238, 282, 315 ГПК України, які встановлюють вимоги до судових рішень різних судових інстанцій та відповідні процесуальні повноваження суду при їх ухваленні, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia ("суд знає закони").
При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
32.Так, у постановах ВП ВС від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 та від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
33. Аналогічно було кваліфіковано правовідносини і КГС у постановах від 20.07.2021 у справі № 921/490/18, від 15.07.2021 у справі № 927/531/18, від 15.07.2021 у справі № 906/601/20, від 22.04.2021 у справі № 925/1214/18.
34.Слід зауважити, що згідно з ч.3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
35. У контексті спірних правовідносин суди попередніх інстанцій вірно вказали, що у цій справі Відповідач до винесення судового рішення не скористався своїм правом звернутися з відповідною заявою до суду першої інстанції про застосування позовної давності. Доводи скаржника про те, що позивач не обґрунтував заяву нормами ЦК України, а суд самостійно їх застосував до спірних правовідносин, чим позбавлено відповідача можливості подати заяву про застосування строку позовної давності в порядку КУзПБ, колегія суддів відхиляє, оскільки за змістом поданої позовної заяви, Боржник, серед іншого, посилався на загальні норми ст.203, 215 ЦК України. При цьому позивач вказував про ті обставини, які суд першої інстанції поклав в основу висновків про фіктивність угоди. Відповідач був обізнаним з заявою та мав змогу подати відповідну заяву до суду про застосування строку позовної давності, але цього не зробив.
36.Колегія суддів наголошує, що суд касаційної інстанції, з урахуванням положень ст.300 ГПК України, переглядає цю справу саме у межах доводів і вимог, наведених у касаційній скарзі. При цьому остання не містить доводів про неправильне застосування ч.3 ст.42 КУзПБ.
Немає коментарів:
Дописати коментар