ПОСТАНОВА ВС 02.06.2021, Справа № 904/7905/16, у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС: Банаська О. О. - головуючого, Білоуса В. В., Васьковського О. В., Жукова С. В., Огородніка К. М., Пєскова В. Г., Погребняка В. Я., Ткаченко Н. Г., https://reyestr.court.gov.ua/Review/97806436
ОКРЕМА ДУМКА судді Білоуса
В.В., https://reyestr.court.gov.ua/review/97868629
Ліквідатор звернувся до місцевого г/с в межах справи про банкрутство із
заявою до Відповідача про визнання недійсним договору про відступлення
(передачу) права вимоги від 02.10.2014, укладеного між Боржником та Відповідачем,
згідно якого Боржник відступив на користь Відповідача право вимоги до НСК
"Олімпійський" щодо виконання зобов`язання з оплати по договору
підряду 27 млн грн.; заява мотивована вчиненням оспорюваного правочину
боржником з метою умисного ухилення від сплати кредиторської заборгованості у
майбутньому, оскільки договір не містить жодних положень щодо його ціни
(зустрічних вимог чи грошової компенсації за передачу такого права), а право вимоги повністю
безоплатно передано Відповідачу, який ані до, ані після такої операції не був контрагентом Боржника, що порушує інтереси всіх кредиторів і суперечить суті
господарської діяльності та є підставою для визнання цього договору недійсним. Суд
першої інстанції заяву ліквідатора задовольнив, визнав договір про відступлення права вимоги недійсним, що мотивовано фіктивністю спірного договору, оскільки безоплатне відступлення права вимоги на користь третьої особа, яка навіть не була контрагентом банкрута,
порушує інтереси кредиторів, а отже має ознаки фраудаторного правочину, позаяк
на момент укладення договору про відступлення права вимоги діяв договір поруки,
згідно з яким Боржник виступав поручителем. Крім того,
враховуючи, що новий розгляд справи за заявою ліквідатора здійснювався після
набрання чинності КУзПБ, місцевий г/с самостійно застосував також до спірних
правовідносин положення ст. 42 цього Кодексу. Апеляційний г/с погодився з висновками місцевого
г/с щодо наявності підстав для задоволення заяви ліквідатора з огляду на фіктивність оспорюваного правочину, а також визнав правомірним застосування місцевим г/с ст. 42 КУзПБ, зазначивши, що оскільки заява ліквідатора надійшла до г/с
для повторного розгляду 31.03.2020, розгляд заявлених ліквідатором вимог
здійснювався з урахуванням введеного в дію КУзПБ, у зв`язку із чим відхилив доводи скаржника про
безпідставне застосування судом першої інстанції ст.42 КУзПБ. Крім того, суд апеляційної інстанції визнав поважними
причини пропущення ліквідатором позовної давності при зверненні із заявою до
суду, зауваживши, що наведені ним
у відповіді на відзив на заяву про визнання недійсним договору відступлення
права обставини є такими, що утруднили своєчасне пред`явлення ним позову
утрудненим та свідчать про об`єктивність перешкод для ліквідатора звернутися за
захистом порушеного права у межах позовної давності. Верховний Суд
касаційну скаргу Відповідача задовольнив частково, змінивши мотивувальну
частину судових рішень нижчих судів, виклавши їх мотивувальні частини в
редакції цієї постанови, виключивши посилання і застосування при прийнятті
оскаржуваних судових рішень статті 42 КУзПБ. Верховний Суд виходив
з того, що оскільки оспорюваний договір був укладений 02.10.2014, то не
підлягала до застосування при прийнятті оскаржуваних рішень стаття 42 КУзПБ,
який набрав чинності 21.10.2019. Суддя Білоус В.В. висловив
окрему думку, згідно якої палата Верховного Суду фактично створила нову норму закону, яка передбачає перехідний період, що відтерміновує до
21.10.2022 застосування трирічного строку, передбаченого ст.42
КУзПБ на три роки від дати набрання чинності КУзПБ (21.10.2019) і суперечить пункту 4 Прикінцевих
та перехідних положень КУзПБ., а тому на його думку
касаційна скарга Відповідача підлягала залишенню без задоволення, а постанова
апеляційного г/с від 07.09.2020 та ухвала місцевого г/с від 15.06.2020 без змін.
Висновки щодо
застосування норм права
191. До події,
факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого
вони настали або мали місце.
192. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства
має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення
правочину.
193. Стаття
42 КУзПБ з урахуванням приписів п. 4 Прикінцевих
та перехідних положень цього Кодексу, який стосується
процесуальних норм КУзПБ,
застосовується до усіх заяв арбітражних керуючих та кредиторів, поданих після
вступу в дію КУзПБ, а
темпоральним критерієм її застосування є дата відкриття провадження у справі
про банкрутство. Передбачений цією статтею КУзПБ трирічний строк у будь-якому разі відраховується від дати відкриття
провадження у справі про банкрутство. Такий строк з огляду на вступ в дію КУзПБ 21.10.2019 може повноцінно діяти лише у разі відкриття відповідного провадження після 21.10.2022.
194. Приписи ст.42
КУзПБ у частині підстав визнання недійсними правочинів боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені боржником до дати
введення в дію КУзПБ, тобто 21.10.2019.
До правовідносин, що склалися до 21.10.2019, підлягають застосуванню приписи ст.
20 Закону про банкрутство.
195. Укладення
договору боржника поза межами "підозрілого періоду" (одного року, що
передував порушенню справи про банкрутство), визначеного ст.20
Закону про банкрутство, та відсутність підстав для
застосування статті 42 КУзПБ з огляду на непоширення її дії на правовідносини, що склалися до вступу в дію КУзПБ, не
виключає можливості визнання недійсним правочину боржника, спрямованого на
уникнення звернення стягнення на його майно, на підставі загальних засад
цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом, а відповідний
спосіб захисту гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених
прав.
ПОЗИЦІЯ
ВЕРХОВНОГО СУДУ
55. З огляду на
зміст предмета судового розгляду, доводів скаржника, заперечень ліквідатора та
висновків судів попередніх інстанцій, під час касаційного перегляду
оскаржуваного судового рішення необхідним є вирішення
питань щодо:
а) дії закону (інших нормативно-правових актів) у часі;
б) застосування ст.
42 КУзПБ під час вирішення питання про визнання недійсними правочинів, вчинених боржником до набрання чинності та введення в дію КУзПБ;
в) захисту порушених прав кредиторів та боржника у правовідносинах, до яких не підлягають застосуванню
приписи статті 42 КУзПБ при укладенні договору боржника поза межами підозрілого періоду,
визначеного статтею 20 Закону України "Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон
про банкрутство).
Щодо дії
закону (інших нормативно-правових актів) у часі
58. Відповідно
до ч.1 ст. 58
Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
59. Закріплений
у наведеній нормі принцип незворотності дії закону та інших нормативно-правових актів у часі (lex ad praeterian non
valet) полягає в тому, що дія їх не може поширюватися на правовідносини, які
виникли і закінчилися до набрання ними чинності, за винятком випадку коли закон або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
60. Позицію
щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів
неодноразово висловлював і Конституційний Суд України. Зокрема, згідно з
висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції
України, викладеними у рішеннях
Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та
інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які
виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в
часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом
чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до
події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
61. Отже, за
загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли
після набрання чинності цією нормою. Тобто до події, факту застосовується закон
(інший нормативно-правовий акт), під час дії
якого вони настали або мали місце (див.
висновок щодо застосування ч.1 ст. 58 Конституції України,
викладений у постанові
Верховного Суду України від 02.12.2015 у справі № 3-1085гс15).
62. Статтею
"Дія актів цивільного законодавства у часі" 5 ЦК України визначено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо
цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного
законодавства, який втратив чинність, новий акт
цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з
моменту набрання ним чинності.
63. У Рішенні
від 03.10.1997 № 4-зп Конституційний Суд України надав роз`яснення стосовно порядку набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами: конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними
нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один
одному; звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме
застереження щодо повного або часткового скасування попереднього;
загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено
самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі
раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - "наступний закон скасовує попередній".
64. Таким
чином, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правовим актом, може
бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено в п.
2 Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин
до іншої може здійснюватися 1) негайно
(безпосередня дія); 2) шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма); 3) шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
65. Під
зворотною (ретроактивною) дією акта цивільного/господарського законодавства
розуміється поширення його дії на відносини, що виникли до набрання ним
чинності.
66. Системний
аналіз викладеного дає змогу виокремити два випадки зворотної дії норм цивільного/господарського законодавства: 1) коли акт
законодавства пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність; 2) якщо
законодавець встановлює спеціальні випадки зворотної дії актів законодавства.
67. Положення ч.1
ст. 58
Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується
фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей
конституційний принцип не може поширюватися на закони та інші
нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність
юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим
актам може бути передбачено шляхом прямої
вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті (Рішення
Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99).
68. Отже, за
загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
69. Закріплення
названого принципу є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі
відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому,
що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового
акта (Рішення
КСУ від 13.05.1997 у справі № 1-зп).
70. Водночас
цивільне/господарське законодавство не забороняє застосування нових положень зі
зворотною силою, але виключно тоді, коли зворотна дія цих актів, по-перше,
встановлена в них самих, а по-друге, якщо темпоральний прояв не суперечить
принципу, вираженому в ст. 58 Конституції України щодо застосування до події, факту того закону (нормативно-правового акта) під
час дії якого вони настали або мали місце.
71. Саме з
такого розуміння принципу дії закону в часі слід виходити під час вирішення питання щодо застосування норм закону, що набрав чинності на зміну попередньому, який регулював
аналогічні правовідносини.
Щодо
застосування ст. 42 КУзПБ під час вирішення питання про визнання недійсними правочинів, вчинених боржником до набрання чинності та введення в дію КУзПБ
72. Відповідно до ч.6 ст.12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з
урахуванням особливостей, встановлених Законом про банкрутство.
73. Зазначена
норма кореспондується із ч.1 ст. 2 КУзПБ (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень), якою передбачено, що провадження у справах
про банкрутство регулюється цим Кодексом, ГПК України, іншими законами України.
Такі самі положення містила ч.1 ст. 2 Закону про банкрутство (в редакції, чинній на момент звернення ліквідатора боржника із
заявою до суду).
74. У справі,
що переглядається, спірний договір про відступлення права вимоги було укладено
сторонами 02.10.2014, а заяву ліквідатора
боржника про визнання недійсним зазначеного договору подано до суду в квітні 2018 року, тобто у період дії Закону банкрутство від 22.12.2011 № 4212-VI в редакції від 19.01.2013, що діяла до
21.10.2019, умови та підстави визнання недійсними правочинів (договорів) та
спростування майнових дій боржника в якому було врегульовано статтею 20 цього
Закону.
75. За змістом
ч.1 ст. 20
Закону про банкрутство правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом
у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого
або конкурсного кредитора з таких підстав: боржник безоплатно здійснив
відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій
іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник виконав майнові
зобов`язання раніше встановленого строку; боржник до порушення справи про
банкрутство взяв на себе зобов`язання, в результаті чого він став
неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими
кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження
або придбав майно за цінами відповідно нижчими або вищими від ринкових, за
умови, що в момент прийняття зобов`язання або внаслідок його виконання майна
боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник
оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день,
коли сума вимог кредиторів боржнику перевищувала вартість майна; боржник
прийняв на себе заставні зобов`язання для забезпечення виконання грошових
вимог.
76. У разі
визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій
боржника на підставах, передбачених частиною першою цієї статті, кредитор
зобов`язаний повернути в ліквідаційну масу майно, яке він отримав від боржника,
а у разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у
грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент здійснення
правочину або вчинення майнової дії. Кредитор за недійсним правочином
(договором) або спростованою майновою дією має право вибору: погашення свого
боргу в першу чергу в процедурі банкрутства або виконання зобов`язання
боржником у натурі після закриття провадження у справі про банкрутство. За
результатами розгляду заяви арбітражного керуючого або конкурсного кредитора
про визнання недійсним правочину (договору) або спростування майнових дій
боржника господарський суд виносить ухвалу (ч.2-4 ст. 20 Закону про банкрутство).
77. 21.10.2019 введено в дію КУзПБ від 18.10.2018 № 2597-VIII, який встановлює умови та порядок відновлення
платоспроможності боржника-юридичної особи або визнання його банкрутом з метою
задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної
особи.
78. Згідно з
пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ з дня введення в дію цього Кодексу визнано таким, що втратив чинність, зокрема, Закон про банкрутство.
79. Відповідно
до ч.1 ст. 42
КУзПБ правочини, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного
керуючого або кредитора, якщо вони завдали збитків боржнику або кредиторам, з
таких підстав: боржник виконав майнові зобов`язання раніше встановленого
строку; боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе
зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його
грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало
неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно
нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов`язання
або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для
задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив кредитору або прийняв майно в
рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника
перевищувала вартість майна; боржник узяв на себе заставні зобов`язання для
забезпечення виконання грошових вимог.
80. Правочини,
вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у
справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у
межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або
кредитора також з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна,
взяв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони,
відмовився від власних майнових вимог; боржник уклав договір із заінтересованою
особою; боржник уклав договір дарування (ч.2 ст. 42 КУзПБ).
81. У разі
визнання недійсними правочинів боржника з підстав, передбачених частиною першою
або другою цієї статті, кредитор зобов`язаний повернути до складу ліквідаційної
маси майно, яке він отримав від боржника, а в разі неможливості повернути майно
в натурі - відшкодувати його вартість грошовими коштами за ринковими цінами, що
існували на момент вчинення правочину. За результатами розгляду заяви
арбітражного керуючого або кредитора про визнання недійсним правочину боржника
господарський суд постановляє ухвалу (частини третя, четверта статті 42
КУзПБ).
82. Отже, на
час розгляду заяви ліквідатора боржника про визнання недійсним договору про
відступлення права вимоги від 02.10.2014 умови та підстави визнання недійсними
правочинів боржника визначалися ст. 42 КУзПБ, яку судами попередніх інстанцій застосовано до спірних
правовідносин, з чим не погоджується скаржник.
83.
Порівняльний аналіз приписів статті 42 КУзПБ та ст.
20 Закону про банкрутство свідчить, що відповідні статті містять аналогічні за цільовою спрямованістю норми направлені унеможливити вчинення боржником фраудаторних дій у "підозрілий період".
84. Відмінності приписів цих норм не зачіпають суті підстав визнання правочинів боржника недійсними та зводяться,
зокрема, до такого:
1) КУзПБ відмовився від конструкції "спростування майнових дій боржника";
2) КУзПБ незначно, але розширив підстави визнання недійсними правочинів боржника за рахунок укладення договору із заінтересованою особою та укладення договору дарування;
3) КУзПБ запровадив двочленну класифікацію підстав недійсності правочинів
деякі правочини можуть бути визнані недійсними лише будучи вчиненими як після
відкриття провадження у справі про банкрутство, так і протягом трьох років до
цього, а деякі - лише у разі їх вчинення протягом трьох років до відкриття
провадження у справі про банкрутство;
4) КУзПБ істотно розширив часові межі "підозрілого періоду": з одного року до трьох років.
85. Наведені у
цих нормах темпоральні межі "підозрілого періоду" є органічною
частиною конструкції відповідних підстав визнання недійсними правочинів
боржника. Тобто строк встановлений у ст.20 Закону про
банкрутство, ст.42 КУзПБ, становить так званий "підозрілий період", у
межах якого є найбільш вірогідним вчинення боржником фраудаторних правочинів,
опосередковано спрямованих на завдання шкоди кредиторам боржника.
86. Відповідний
строк не є за своєю природою позовною давністю, оскільки виходячи зі змісту ст.256
ЦК України перебіг позовної давності за своєю суттю є строком захисту права, спрямованим у майбутнє, наслідки спливу якого є тягарем, який покладається на особу як результат недбалості у захисті свого права. Тож позовна давність підлягає
паралельному застосуванню із строком зазначеним у ст.20 Закону про
банкрутство, ст.42 КУзПБ, адже строк встановлений у наведених статтях,
обраховується у зворотному напрямку від дати відкриття провадження у справі про
банкрутство та жодних меж для заявлення відповідної вимоги після відкриття
такого провадження Закон про банкрутство та КУзПБ не визначають.
87. Утім,
наведене правове регулювання, з урахуванням розширення із введенням в дію
21.10.2019 КУзПБ підстав визнання правочинів боржника недійсними, досить часто на практиці зумовлює виникнення неоднакового застосування статті
42 КУзПБ під час вирішення такої категорії спорів. Зокрема:
І - судами застосовується ст.42 КУзПБ під час вирішення питання
про визнання недійсними правочинів, вчинених боржником до набрання чинності та
введення в дію КУзПБ;
ІІ - судами застосовується ст.20 Закону про
банкрутство під час вирішення питання про визнання недійсними правочинів, вчинених боржником до набрання чинності та введення в дію КУзПБ.
88. Тож у
справі, що переглядається, перед судом касаційної інстанції постало питання про
формування єдиного підходу до застосування статті 42 КУзПБ під час вирішення питання про визнання недійсними правочинів, вчинених боржником до набрання чинності та введення в дію КУзПБ.
89. ЄСПЛ
зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які
зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові
дослідження тощо (рішення від 06.12.2007 у справі "Воловік проти
України").
90. Функція роз`яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам (рішення ЄСПЛ від 28.09.1999 у справі "Озтюрк проти Туреччини").
91. Одним із
завдань Верховного Суду є тлумачення чинного законодавства, усунення недоліків
законодавчої техніки та нормативних прогалин.
92. Порядок
набрання чинності та вступу в дію КУзПБ урегульовано Прикінцевими
та перехідними положеннями цього Кодексу.
93. Згідно з
пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується
відповідно до Закону про банкрутство. Перехід до наступної
судової процедури та подальше провадження у таких справах здійснюється
відповідно до цього Кодексу.
94. Тлумачення
п.4 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ свідчить, що законодавцем за темпоральним принципом (принцип дії закону в часі) визначено пряму дію норм КУзПБ та їх застосування при розгляді
справ про банкрутство незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, за винятком справ, які на день введення в дію цього Кодексу (21.10.2019) перебувають на стадії санації (висновок сформований у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС від 01.10.2020 у справі № 913/849/14).
95. Тобто у цій
нормі визначено два варіанти темпорального правила її дії щодо подальшого розгляду справ про банкрутство: принцип прямої дії норми (подальший розгляд справ про банкрутство на підставі норм КУзПБ з дня введення його в дію) та ультраактивна (переживаюча) дія норми (здійснення провадження у справі щодо боржників, які перебувають на стадії процедури санації, згідно з нормами Закону про банкрутство).
96. Слід
зауважити, що банкрутство за своєю природою є особливим правовим механізмом
врегулювання відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами, правове
регулювання якого регламентовано КУзПБ з 21.10.2019, а до вступу в дію цього Кодексу - Законом про банкрутство в редакції від 19.01.2013, що втратив чинність 21.10.2019, які визначають
особливості провадження у справах про банкрутство, тобто є спеціальними та
мають пріоритет у застосуванні при розгляді цих справ порівняно з іншими
нормами законодавства.
97. КУзПБ, як і раніше до його вступу в дію Закон
про банкрутство, за своєю правовою природою є
специфічним комплексним нормативно-правовим актом, який за ознакою предметної
сфери регулювання об`єднує значну кількість норм різної галузевої належності,
включаючи в собі:
- норми процесуального права (зокрема норми щодо порядку здійснення провадження у справах про
банкрутство, вчинення процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень, до
яких належить: відкриття провадження у справі, забезпечення вимог кредиторів,
введення процедури розпорядження майном, проведення попереднього засідання
суду, введення процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкриття
ліквідаційної процедури, закриття провадження у справі про банкрутство тощо);
- норми матеріального права до яких відносяться приписи статті
42 КУзПБ, в якій закріплено перелік спеціальних,
додаткових до викладених у ЦК України, підстав, на яких відповідні правочини можуть бути визнані
судом недійсними.
98. Зважаючи на
наведене, КУзПБ у відповідних
частинах є актом цивільного законодавства, а тому підпорядковується загальному
приватноправовому режиму, закріпленому в ЦК України.
99. Така
особливість КУзПБ як нормативно-правового акта під час застосування закріплених в ньому норм зумовлює необхідність з`ясувати природу дійсного змісту вжитого законодавцем у пункті 4 Прикінцевих
та перехідних положень цього Кодексу поняття, яке вміщує в
собі "розгляд
справи".
100. Аналіз
змісту КУзПБ свідчить, що в ньому так чи інакше текстуально використовується поняття "розгляд заяви, спору, справи" для позначення процесуальних дій суду з їх вирішення.
101. Аналогічне
розуміння цього поняття міститься у ГПК України, ч.6 ст.12 якого унормовано, що господарські суди
розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для
позовного провадження, з урахуванням особливостей Закону
про банкрутство, яким є КУзПБ.
102. Таке
розуміння поняття "розгляд справи" відповідає змісту слова
"розгляд", яким Словник української мови визначає: 1) дію за
значенням розглядати; 2) розбір, аналіз чого-небудь; 3) юр. розбір судової справи (Словник української мови: в 11 томах. Том 8, 1977.
648).
103. ЄCПЛ
зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які
зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові
дослідження тощо (рішення від 06.12.2007 у справі "Воловік проти
України").
104. Отже,
аналіз наведеного свідчить, що під розглядом справи слід розуміти сукупність процесуальних дій суду спрямованих, на вирішення справи.
105. Тож
очевидно, що поняття "розгляд справи", яке вжите законодавцем у
пункті 4 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ, не може розумітися надто широким для тлумачення, тобто
таким, що охоплює собою застосування всіх норм, закріплених в КУзПБ.
106. Оскільки п.4 Прикінцевих
та перехідних положень КУзПБ урегульовано лише фактично подальший розгляд справ про банкрутство, відповідні приписи за своєю галузевою приналежністю є нормою процесуального права, яка не стосується жодним чином норм матеріального права, що містяться у цьому нормативно-правовому акті.
107. І це цілком
узгоджується з нормами статті 3 ГПК України, яка передбачає, що судочинство в господарських судах здійснюється
відповідно до закону, чинного
на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи, а також
відповідає практиці ЄСПЛ, відповідно до якої: сторони судового провадження
повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм
процесуального законодавства; суд нагадує про загальновизнаний принцип
негайного впливу процесуальних змін на позови, що розглядаються (див. mutatis
mutandis рішення ЄСПЛ від 21.10.2020 у справі "Дія 97 проти України"
та від 19.12.1997 у справі "Brualla Gomez de La Torre v. Spain").
108. Що ж до
застосування у часі приписів ст. 42 КУзПБ як такої, що містить норми матеріального права, пункт 4 Прикінцевих
та перехідних положень КУзПБ не визначає правил дії в часі цієї норми та не встановлює темпоральних критеріїв її застосування. Так само не визначає таких правил наведений пункт Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ щодо положень ст.20 Закону про банкрутство, чинного до 21.10.2019.
109. Не
узалежнюють застосування цих приписів від певних умов, зокрема приведення у
відповідність до КУзПБ підзаконних нормативно-правових актів, й інші положення цього Кодексу.
110. Тому при
застосуванні ст. 42 КУзПБ слід керуватися загальновизнаним принципом щодо дії законів у часі, суть якого полягає в тому, що новий закон регулює правовідносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Тобто до події, факту застосовується закон, під час дії якого вони настали або мали місце.
111. Ураховуючи
наведене, ВС у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС з
метою єдності та сталості судової практики щодо застосування статті
42 КУзПБ дійшов висновку, що норми цієї статті з урахуванням приписів пункту 4 Прикінцевих
та перехідних положень цього Кодексу, який стосується
процесуальних норм КУзПБ,
застосовується до усіх заяв арбітражних керуючих та кредиторів, поданих після
вступу в дію КУзПБ, а темпоральним критерієм її застосування є дата відкриття
провадження у справі про банкрутство. Передбачений ст.
42 КУзПБ трирічний строк у будь-якому разі
відраховується від дати відкриття провадження у справі про банкрутство. Такий
строк з огляду на вступ в дію КУзПБ 21.10.2019 може повноцінно діяти лише у разі відкриття відповідного провадження після 21.10.2022.
112. На
підтвердження такого розуміння застосування ст. 42 КУзПБ свідчить також усталений в судовій практиці
підхід щодо застосування норм закону під час визнання
правочину недійсним, згідно з яким відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
113. Зазначений
підхід підтверджується висновками, що містяться в постанові ВС
України від 22.02.2017 у справі № 592/1809/15-ц, постановах КЦС
у складі ВС від
16.10.2019 у справі № 704/1284/16-ц, від 31.10.2019 у справі № 461/5273/16, від
06.11.2019 у справі № 552/3744/16-ц, від 18.12.2019 у справі № 522/23617/17-ц,
від 24.04.2020 у справі № 522/25151/14-ц, від 07.10.2020 у справі №
626/1063/17, від 25.11.2020 у справі № 162/471/17, постановах КГС у складі ВС від 20.06.2018 у справі № 911/3023/15,
від 15.01.2019 у справі № 904/10887/16, від 08.10.2019 у справі № 925/1288/18, від 19.11.2019 у справі № 904/3935/18, від 17.12.2019 у справі № 910/2114/19, від 15.05.2020 у справі № 904/3938/18,
від 09.07.2020 у справі № 910/9641/19 тощо.
114. Тобто
підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в
момент вчинення правочину, тоді як підстави визнання правочинів боржника
недійсними, що містяться в статті 42 КУзПБ, не є повністю тотожними (ідентичними) з підставами, що
містилися в ст. 20 Закону про банкрутство, чинного до 21.10.2019.
115. Тому
приписи статті 42 КУзПБ у частині підстав для визнання недійсними правочинів боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені боржником до дати введення в дію КУзПБ, тобто до
21.10.2019. До правовідносин, що склалися до 21.10.2019, - підлягають застосуванню приписи статті
20 Закону про банкрутство.
116. Таке
правозастосування відповідає практиці ЄСПЛ, який у своїх рішеннях неодноразово
наголошував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті
6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
117. Одним з
основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності. В
юридичній науці принцип правової визначеності розкривається через такі
концепції, як непорушність і нескасовуваність набутих законних прав (vested
rights); незворотність закону й неможливість
застосування закону до особи, яка не могла знати про його існування
(non-retroactivity); законні очікування (legitimate expectations) - право особи у своїх діях розраховувати на сталість існуючого законодавства.
118. Заборона
зворотної дії в часі нормативно-правових актів є однією з важливих складових
принципу правової визначеності як складової права на справедливий суд, що
гарантоване статтею 6 Конвенції, учасницею якої є держава Україна.
119. Наведене
узгоджується з підходами ЄСПЛ, який вважає, що принцип унеможливлення зворотної
дії закону в часі не застосовується, коли нове законодавство ставить особу в сприятливіший стан (див. mutatis
mutandis рішення ЄСПЛ від 22.05.2012 у справі
"Scoppola v. Italy").
120. Ураховуючи
викладене, оскільки провадження у справі про банкрутство Боржника та вчинення
спірного правочину від 02.10.2014 мали місце (провадження було порушено, а
правочин вчинено боржником) до введення в дію КУзПБ, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку
щодо наявності підстав для поширення на спірні правовідносини у цій справі
положень статті 42 КУзПБ.
Щодо захисту
порушених прав кредиторів та боржника у правовідносинах до яких не підлягають
застосуванню приписи статті 42 КУзПБ при укладенні договору боржника поза межами підозрілого періоду, визначеного ст.20 Закону про банкрутство
121. За змістом
ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді.
122. Частиною 1
ст. 2 ГПК
України завданням господарського судочинства визначено справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд
інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних
прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
123. Відповідно до ч.1, 2 ст. 5 ГПК України,
здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і
юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного
права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в
позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту,
який не суперечить закону.
124. Способи
захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою
яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі №
925/1265/16). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або
на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи
інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі №
310/11024/15-ц та пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.04.2020 у справі №
610/1030/18).
125.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить
як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від
характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають
бути захищені судом у спосіб,
який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи
інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим
цими діяннями наслідкам (див. висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16,
від 30.01.2019 у
справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18).
126. Поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання
порушенню або припиненню порушення, а так самовстановлення механізму
відновлення, поновлення порушеного права. Причому ефективний засіб - це
запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції,
або настала подія, наслідки якої будуть незворотними (рішення ЄСПЛ від
31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" (Doran v. Ireland)).
127.
Ефективність означає як попередження стверджуваного порушення чи його
продовження, так і надання відповідного відшкодування за будь-яке порушення,
яке вже відбулося (рішення ЄСПЛ від 26.10.2000 у справі "Кудла проти
Польщі" (Kudla v. Poland)).
128. У рішенні
від 05.04.2005 у справі "Афанасьєв проти України" ЄСПЛ зазначав, що
засіб захисту, що вимагається, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його
використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної
держави.
129. Правосуддя
за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам
справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 9 п. 9 Рішення
КСУ від 30.01.2003 № 3-рп/2003).
130. Ст.16
ЦК України, положення якої кореспондуються з
положеннями ст. 20 ГК України визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.
131. Суд може
захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором
або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 ч.2 ст. 16 ЦК України).
132. Провадження
у справі про банкрутство, на відміну від позовного провадження, призначенням
якого є визначення та задоволення індивідуальних вимог кредиторів, має на меті
задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. Досягнення
цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від
протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від
недобросовісних дій боржника, інших осіб; 3) охорони боржника від протизаконних
дій кредиторів, інших осіб.
133. Тож розгляд
та захист порушених справ у межах справи про банкрутство має певні характерні
особливості, що відрізняються від позовного провадження.
134. Передусім
це зумовлено специфікою провадження у справах про банкрутство, яка полягає у
застосуванні специфічних
способів захисту її суб`єктів, особливостях процедури, учасників
стадій та інших елементів, які відрізняють це провадження від позовного.
135. До таких
засобів віднесено інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах
справи про банкрутство, закріплений у ст.42 КУзПБ, який є універсальним засобом захисту у відносинах
неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання
відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не
лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у
справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника.
136. Ст.42
КУзПБ є спеціальною щодо загальних, установлених ЦК України підстав для визнання правочинів боржника недійсними, оскільки наведена норма передбачає додаткові, специфічні підстави для визнання правочинів недійсними, які характерні виключно для правовідносин, що виникають між
боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи
визнання його банкрутом.
137. Безумовно,
визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство
спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності
- максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.
138. Водночас
укладення договору боржника поза межами "підозрілого періоду" (одного
року, що передував порушенню справи про банкрутство), визначеного ст.20
Закону про банкрутство, та відсутність підстав для
застосування ст.42 КУзПБ з огляду на непоширення її дії на правовідносини, що склалися до вступу в дію КУзПБ, не виключає можливості звернення зацікавлених осіб
(арбітражного керуючого або кредитора) з позовами про захист майнових прав та
інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів.
139. КУзПБ є частиною цивільного/господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий
акт, можуть застосовуватися також норм ЦК України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними
правочинів за участі боржника.
140. Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за ст.16
ЦК України, ст.20 ГК України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені ст.215
цього Кодексу.
141. Відповідно
до ст.16, 203, 215 ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним
необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою
заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину;
встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне
цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння
визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці,
що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах КГС у складі
ВС від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі N 904/2979/20 тощо.
142. Тому в
кожній справі про визнання правочину недійсною суд повинен встановити наявність
тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.
143. Відповідно
до ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових
наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
144. Фіктивний
правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише
"про людське око", знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним;
вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені
правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на
меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину (висновок викладений у постанові об`єднаної
палати КГС у складі ВС від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).
145. Основними
ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення
угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів
учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування
справжніх намірів учасників правочину.
146. Таким
чином, суд, з`ясовуючи питання щодо фіктивності договору, як укладеного
всупереч інтересам позивача, має з`ясувати дійсні наміри сторін, тобто чи була
мета укладення договору іншою, аніж це випливає зі змісту договору.
147. У
застосуванні приписів статті 234 ЦК України при вирішенні питання щодо того, чи наявні наміри сторін договору поруки щодо створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, несуттєве, часткове виконання (порівняно з розміром
основного зобов`язання) поручителем своїх обов`язків за договором поруки не
завжди свідчить про те, що оспорюваний правочин не є фіктивним. Цей факт
потрібно оцінювати у сукупності з іншими встановленими судами обставинами, на
які посилається заінтересована особа (аналогічний висновок викладено в
постанові об`єднаної палати
КГС у складі ВС від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20).
148. Суд звертає
увагу, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є
добросовісність (п.6 ч.1 ст. 3 ЦК України)
і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати
певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і
повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
149. Тобто
цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності
учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку
інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь
та совість.
150. Частиною
третьою ст.13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій
особі, а також зловживання правом в інших формах.
151.
Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти як суперечність,
оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо
вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію
без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою
дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права,
недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.
152. Зловживання
правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його
призначенню проявляється в тому, що:
- особа
(особи) "використовувала/використовували право на зло";
- наявні
негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють
собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо
пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших
суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або
умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша
особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які
"потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають);
-
враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і
як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав
інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не
вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або
вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).
153. Суд
наголошує, що правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні
мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та
недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних
відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
154. Обираючи
варіант добросовісної поведінки, боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб
його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка
боржника, повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне
зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а
тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним
зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані.
Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої
зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та
своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора
(див. висновок викладений у
постанові КГС у складі ВС від 28.11.2019 у
справі № 910/8357/18).
155. Договором,
що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторний договір), може бути як
оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції
"фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну
специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний
договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких
обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору;
контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич
боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна
(ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.
156. Вчинення
власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою
унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього
власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки
власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим
інтересам кредитора (висновок викладений у постанові
об`єднаної палати КГС у складі ВС від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).
157. Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна
утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її
активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати
певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та
недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким
критеріям відповідати не може.
158. Поручитель,
який став солідарним боржником у зв`язку з невиконанням позичальником свого
обов`язку у кредитному зобов`язанні, що виникло первинно з його волі та згідно
з його бажанням, не є абсолютно вільним в обранні варіантів власної поведінки,
його дії не повинні призводити до такого стану, в якому він ставатиме
неплатоспроможним перед своїми кредиторами. Боржник, який відчужує майно (вчиняє
інші дії, пов`язані, із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у
нього зобов`язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно
кредитора.
159. Тому
правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують
конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до
зловживання правом, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог
такого кредитора.
160. Отже
будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з
погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає
бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності
та набуває ознак
фраудаторного правочину - правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (див. висновки викладені у
постановах КГС у складі ВС від
28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі № 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі № 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі № 922/3796/16,
від 04.08.2020 у справі №
04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі №
904/4262/17, від 22.04.2021 у справі № 908/794/19
(905/1646/17)).
161. Суд звертає
увагу на правовий висновок Великої
Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03.07.2019 у справі №
369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст.
3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч.3
ст. 13 ЦК України), та послатися на спеціальну
норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як
підстава, передбачена ст.234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена ст.228
ЦК України.
162.
Використання особою належного їй суб`єктивного права не для задоволення
легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди кредиторам, ухилення від
виконання зобов`язань перед кредиторами є очевидним використанням
приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню ("вживанням
права на зло").
163. За цих умов
недійсність договору як приватно-правова категорія є інструментом, який
покликаний не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або
ж їх відновлювати.
164. З
урахуванням наведеного ВС у складі судової палати для розгляду справ про
банкрутство КГС дійшов висновку, що укладення договору боржника поза межами
"підозрілого періоду", визначеного ст. 20 Закону про
банкрутство, та відсутність підстав для застосування ст.42
КУзПБ з огляду на непоширення її дії на правовідносини, що склалися до вступу в дію КУзПБ, не виключає можливості визнання недійсним правочину
боржника, спрямованого на уникнення звернення стягнення на його майно, на
підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання
правом за умови доведеності відповідних обставин заявником.
165. У такому
разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсним
правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та
недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує
практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.
Щодо суті
касаційної скарги
166. У справі,
що переглядається, ліквідатор боржника, звертаючись із заявою про визнання
недійсним договору про відступлення права вимоги, правовою підставою заявлених
вимог визначив положення статей 203, 215, 638 ЦК України, статей 3, 180, 189 ГК України.
167. Судами
попередніх інстанцій встановлено, що 25.03.2011 між "ВТБ Банк" та Боржником укладено
договір поруки відповідно до якого … Боржник поручається перед банком за виконання/належне виконання Позичальником (ТзОВ) зобов`язань, що виникли на підставі основного договору або можуть виникнути на
підставі нього в майбутньому.
168. Із
встановлених обставин справи убачається, що внаслідок невиконання своїх
зобов`язань у позичальника утворилася заборгованість перед "ВТБ Банк"
у розмірі 4,5 млн
доларів США, в тому числі прострочена заборгованість за кредитом – 3,3 млн доларів США.
169. Наявність
боргових зобов`язань поручителя (Боржник) перед "ВТБ Банк" з
01.09.2014 підтверджується постановою ВГСУ від 15.10.2015 у справі № 904/75/15.
170. Водночас, 02.10.2014 між Боржником та Відповідачем було укладено оспорюваний договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого Боржник відступив (передав) Відповідачу,
а Відповідач набуває право замість Боржника вимагати від НСК "Олімпійський" виконання зобов`язання з оплати договірного забезпечення в розмірі 27,8 млн грн за договором підряду на виконання робіт по виготовленню та влаштуванню конструкції навісу над трибунами в межах реконструкції НСК "Олімпійський".
171. Як
з`ясовано судами попередніх інстанцій, зміст спірного правочину свідчить про
те, що боржник
безоплатно здійснив відчуження майна, тобто відмовився від власних
майнових вимог.
172. Крім того,
судами попередніх інстанцій враховано, що ухвалою від 13.04.2017 місцевий г/с у
цій справі затвердив реєстр вимог кредиторів Боржника з вимогами, зокрема "ВТБ Банк", обґрунтованими посиланням на договір
поруки від 25.03.2011, в сумі: 2 756,00 грн - перша черга задоволення, 114 228 809,07 грн - четверта черга задоволення, 2 709 934,20 грн - шоста черга задоволення.
173. Суд звертає
увагу, що будь-яка господарська операція, дія суб`єкта господарювання повинна
мати розумне пояснення мети та мотивів її здійснення.
174. Оскільки
оспорюваний договір про відступлення права вимоги, як встановлено судами, є
безоплатним, тобто таким, що не має очевидної економічної мети, при вирішенні
питання щодо фіктивності цього договору належить враховувати дійсні мотиви,
через які боржником вчинено правочин з відчуження наявної у нього майнової
вимоги безоплатно і чи є такі мотиви добросовісними.
175. У цій
справі сукупність встановлених обставин свідчить, що укладення Боржником договору про відступлення права
вимоги від 02.10.2014 призвело до зменшення обсягу майнових активів боржника та
його неплатоспроможності, а також спрямовано на завдання шкоди кредитору АТ "ВТБ Банк".
176. З
урахуванням наведеного суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій
про фіктивність оспрюваного договору, оскільки безоплатне відступлення права
вимоги на користь третьої особа, яка навіть не була контрагентом Боржника,
порушує інтереси кредиторів, а отже має ознаки фраудаторного правочину.
177. Доводи
скаржника щодо відсутності підстав для визнання правочину фіктивним з
посиланням на відсутність у боржника умислу на укладення фіктивного правочину
та вчинення Боржником дій з виконання його умов, зокрема щодо передачі
документів (договору підряду, первинних документів, права вимоги тощо),
прийняття їх новим кредитором та повідомлення ним боржника про відступлення
права вимоги не спростовують встановлених судами обставин справи щодо вчинення
оспорюваного правочину без очевидної економічної мети задля зменшення обсягу
майнових активів боржника та його неплатоспроможності. Такі дії боржника не можуть
розцінюватися як добросовісні щодо кредиторів, тому не можуть бути підставою
для висновку, навіть за умови вчинення певних дій на виконання цього правочину,
що оспорюваний договір не є фіктивним. До того ж цей факт оцінюється судом у
сукупності з іншими встановленими судами обставинами, які в цьому разі не
свідчать про легітимну мету укладеного договору.
Щодо
поважності причин пропуску позовної давності
178. Так само
безпідставними є аргументи скаржника щодо помилкового висновку суду апеляційної
інстанції щодо поважності причин пропущення позовної давності, мотивовані з
посиланням на те, що призначення ліквідатора не є поважною причиною пропущення
позовної давності, а її початком є день, коли арбітражний дізнався про такий
правочин, оскільки, як свідчать встановлені обставини справи, апеляційним
господарським судом при вирішенні цього питання було враховано обставини,
наведені ліквідатором у відповіді на відзиві на заяву про визнання недійсним
оспрюваного правочину щодо непроведення посадовими особами та власниками
боржника жодних дій, спрямованих на уникнення критичного фінансового стану
підприємства; приховування керівництвом банкрута інформації щодо наявності
дебіторської заборгованості у розмірі 21 780 000,00 грн, непередачі арбітражному керуючому документів щодо договірних відносин, на підставі яких виникла ця заборгованість.
179. Водночас на
відміну від визначення дати початку перебігу позовної давності, що є юридичним
фактом, який встановлюється шляхом надання юридичної оцінки (кваліфікації)
встановленим фактичним обставинам справи, визнання поважними причин пропуску
позовної давності належить до процесуальних повноважень судів першої та
апеляційної інстанцій, оскільки за змістом наведених норм права щодо
"інституту позовної давності" в сукупності із нормами ГПК
України, що обмежують повноваження касаційного суду в
частині здійснення додаткової оцінки доказів та обставин (стаття 300 ГПК
України), касаційний суд має право лише здійснити
перевірку застосування судами правових норм глави
19 ЦК України на предмет правильності такого застосування встановленим обставинам (близьких за змістом висновків дотримується КГС у складі ВС у постановах від 03.12.2019 у справі №
916/2553/18, від 23.01.2020 у справі № 916/2128/18, від 04.02.2020 у справі № 910/65/14).
180. Зазначені
доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції з наданням
відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується
на вимогах чинного законодавства і з якою погоджується ВС.
181. Решта
аргументів Відповідача в цілому зводяться до переоцінки встановлених судами
обставин справи, які за твердження скаржника не підтверджують наявність підстав
для визнання договору недійсним, що відповідно до ст.300 ГПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
182. Отже, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для задоволення заяви ліквідатора та визнання оспорюваного договору про відступлення права вимоги недійсним. Однак, незважаючи на правильність вирішення
спору по суті, суди виходили з інших мотивів, аніж викладені в цій постанові.
ОКРЕМА ДУМКА
СУДДІ БІЛОУСА, ВІД 02.06.2021 У СПРАВІ № 904/7905/16, https://reyestr.court.gov.ua/review/97868629
… Із вказаною
постановою Верховного Суду в частині зміни мотивувальної частини рішень судів
першої та апеляційної інстанцій, яка полягає у виключенні посилання і
застосування при прийнятті оскаржуваних судових рішень статті 42 КУзПБ не погоджуюсь із наступних підстав.
Судова палата
при прийнятті постанови виходила з того, що оскільки оспорюваний договір про
відступлення права вимоги був укладеним Боржником з Відповідачем 02.10.2014,
то не підлягала до застосування при прийнятті оскаржуваних рішень стаття 42
КУзПБ, який набрав чинності 21.10.2019.
Вважаю такий
підхід помилковим, оскільки постановою Верховного Суду від 30.03.2020 було
скасовано постанову Центрального апеляційного господарського суду від
27.11.2019 та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від
19.03.2019 у цій справі - № 904/7905/16 і справу у скасованій частині - щодо
розгляду заяви ліквідатора про визнання недійсним договору відступлення права
вимоги від 02.10.2014, направлено на новий розгляд.
При новому
судовому розгляді, який відбувався після набрання чинності 21.10.2019 КУзПБ вважаю, що оскільки розгляд заяви ліквідатора про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги розпочався заново, суди мали також застосувати норми чинного на той час закону - КУзПБ, і зокрема ст. 42 КУзПБ з огляду на
приписи п. 2, 4 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ (згідно яких з дня введення вказаного в дію Кодексу втратив чинність Закон
України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом" № 2343-ХІІ (надалі - Закон про банкрутство) і з дня введення Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до
положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день
введення цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону
про банкрутство. Перехід до наступної судової
процедури та подальше провадження у таких справах здійснюється відповідно до
цього Кодексу.
Пункт 4
Прикінцевих і перехідних положень КУзПБ тлумачу, як пряму вказівку закону щодо застосування його норм, а відтак і трирічного строку передбаченого ст. 42 КУзПБ, при
подальшому розгляді
справ про банкрутство після набрання чинності цим Кодексом. Відповідно до
фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у цій справі, предметом судового розгляду була заява ліквідатора про визнання недійсним договору відступлення боржником безоплатно Відповідачу :
права вимоги в НСК "Олімпійський" виконання зобов`язання з оплати
договірного забезпечення в розмірі 27,8 млн грн за договором підряду. Судовий розгляд такої заяви згідно приписів ст.7 КУзПБ здійснювався в межах справи про банкрутство № 904/905/16 під час дії КУзПБ. Тому "розгляд справи" визначений в п.4
Прикінцевих і перехідних положень КУзПБ охоплює застосування ст.42 КУзПБ.
Положення
щодо строків (сумнівного періоду протягом якого боржник вчиняє правочини),
суб`єктів (осіб які мають ініціювати право визнання договорів недійсними),
переліку підстав за наявності яких можна визнавати правочини недійсними,
передбачені в ст.20 Закону про банкрутство і ст.42
КУзПБ є спеціальними, додатковими по відношенню до вказаних в Цивільному
кодексі України.
В цій справі
про визнання недійсним договору уступки вимог ліквідатор вказав, окрім
спеціальної норми, також загальні норми цивільного законодавства (ст.3 ЦК України - справедливість, добросовісність та розумність, статтю
13 ЦК України - недопущення при здійсненні своїх прав - дій, що б порушили права інших осіб; статтю
234 ЦК України - фіктивний правочин, ст.203
ЦК України).
Стаття 20 Закону про
банкрутство і ст.42 КУзПБ за своїм напрямком регулювання мають легітимну мету - запобігти вчиненню боржником правочинів, які будуть спрямовані на
уникнення від виконання зобов`язань перед кредиторами. Разом з тим, мають певні
незначні відмінності в змісті – ст.20 Закону про
банкрутство передбачає строк в один рік, який передував порушенню справи про банкрутство для визнання правочинів, вчинених
боржником, недійсними, а стаття 42 КУзПБ - три роки; суб`єктів які можуть звернутися і заявою про визнання правочинів недійсними – ст.20 Закону про банкрутство: конкурсний кредитор, арбітражний керуючий; ст.42
КУзПБ - арбітражний керуючий, кредитор; КУзПБ - незначно розширив підстави визнання недійсним правочинів - укладення договору із заінтересованою особою та укладення договору дарування.
Відповідно до
фактичних обставин у справі № 904/7905/16 Боржник у справі про банкрутство
02.10.2014 уклавши договір про відступлення Відповідачу своїх вимог, які
надавали право стягнення 27,8 млн грн за договором підряду, фактично безоплатно здійснив відчуження майна (згідно ч.1 ст.190
ЦК України майном вважаються і майнові права) з метою уникнення розрахунків з кредиторами.
Безоплатне
відчуження боржником свого майна передбачено як підстава визнання правочинів
недійсними: і в статті 20 Закону про банкрутство, і в ст.42 КУзПБ.
В постанові
судової палати необґрунтовано ототожнюються строки і підстави в порівнюваних нормах законодавства
- статті 20 Закону про банкрутство і статті
42 КУзПБ. Строки передбачені в ст.20 Закону про банкрутство - один рік і ст.42
КУзПБ - три роки не є підставами з якими закон пов`язує визнання правочинів недійсними, а є строками які визначають "підозрілий період часу" протягом якого, вчинені правочини боржником, можуть бути визнані недійсними з підстав визначених законом.
Не вважаю строк, передбачений ст.42 КУзПБ - три роки, підставою і збільшенням відповідальності для боржників по відношенню до раніше встановленого строку в ст.
20 Закону про банкрутство - одного року, а відтак, відсутністю підстав вважати, що застосування передбаченого ст.42
КУзПБ - трирічного строку до правочинів, які були вчинені до набрання чинності КУзПБ (21.10.2019),
призведе до порушення ст. 58 Конституції України.
Окрім того, вважаю
помилковим висновок судової палати про те, що трирічний строк, передбачений ст.42 КУзПБ може повноцінно діяти тільки у разі відкриття відповідного провадження у справі після 21.10.2022. Цей висновок суперечить своєму висновку судової палати про те, що критерієм для застосування цього
строку, до заяв - поданих після набрання чинності Кодексом, є дата відкриття
провадження у справі про банкрутство.
Висловивши
таку правову позицію (щодо повноцінного застосування трирічного строку,
передбаченого ст.42 КУзПБ тільки з 21.10.2022 -
п. 111, 193 постанови) Суд діє з недотриманням вимог частини другої ст.19 Конституції України (органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що
передбачені Конституцією та законами України), ст.75 Конституції України (єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України).
Судова палата
Верховного Суду, висловивши правову позицію, яка в подальшому має
враховуватися при вирішенні спорів, за відсутності повноважень на це, фактично
створила нову норму закону, яка передбачає перехідний період, що відтерміновує до
21.10.2022 застосування трирічного строку, передбаченого ст.42 КУзПБ на три роки від дати набрання чинності КУзПБ (21.10.2019) і суперечить пункту 4 Прикінцевих та перехідних
положень КУзПБ.
В зв`язку з
наведеним, вважаю що касаційна скарга Відповідача підлягає залишенню без
задоволення, а постанова апеляційного г/с від 07.09.2020 та ухвала місцевого
г/с від 15.06.2020 без змін.
Немає коментарів:
Дописати коментар