ПОСТАНОВА 06.07.2021, Справа № 923/278/17, ВС у складі колегії суддів КГС: Погребняка В.Я. - головуючого, Жукова С.В., Огородніка К.М., https://reyestr.court.gov.ua/Review/98297876
Справа про банкрутство Боржника була порушена у квітні 2017 року і в межах вказаної справи судами розглядалася подана у липні 2019 року заява розпорядника майна, який з посиланням на статтю 20 Закону про банкрутство просив спростувати майнові дії боржника щодо відмови від оренди земельних ділянок, договори щодо яких були укладені з власниками паїв у 2004-2015 роках, просив визнати недійсними датовані 01.06.2015 та зареєстровані протягом січня-квітня 2017 року додаткові угоди про розірвання договорів оренди. Після введення в дію КУзПБ арбітражний керуючий уточнив заяву та просив визнати недійсними додаткові угоди посилаючись на статтю 42 КУзПБ. Місцевий г/с заяву розпорядника майна задовольнив частково, визнав додаткові угоди за переліком, і зокрема додаткову угоду про розірвання договору оренди земельної ділянки (кадастровий номер 6525482400:05:013:0002) від 01.09.2005 недійсними, дійшовши висновку, що в цьому випадку спірні правочини підпадають під ст.42 КУзПБ, оскільки були укладені в межах трьох років до порушення провадження у справі про банкрутство Боржника (у "підозрілий період"); - боржник уклав договір із заінтересованою особою, оскільки представником боржника на момент укладення спірних правочинів є особа, яка є керівником засновником юридичної особи, з якою в подальшому було укладено нові договори оренди зазначених земельних ділянок; - представник боржника фактично передчасно (завчасно виконав зобов`язання) відмовився від активів, які прямо впливають на економічну діяльність боржника. Апеляційний г/с залишаючи без змін судове рішення місцевого г/с послався і на статтю 20 Закону про банкрутство і на статтю 42 КУзПБ. ВС розглядав касаційну скаргу в частині визнання нижчими судами недійсною додаткової угоди про розірвання договору оренди земельної ділянки (кадастровий номер 6525482400:05:013:0002) від 01.09.2005 та касаційну скаргу задовольнив частково, скасував судові рішення нижчих судів в частині визнання недійсною Додаткової угоди від 01.06.2015 про розірвання Договору оренди земельної ділянки (кадастровий номер: 6525482400:05:013:0002) від 01.09.2015 і в скасованій частині направив справу у скасованій частині на новий розгляд, вказавши, що суди не надали оцінки відсутності ідентифікації договору оренди земельної ділянки за оскаржуваною додатковою угодою. При цьому ВС роз’яснив порядок дії законів в часі, вказав, що ст.20 Закону про банкрутство та ст.42 КУзПБ не є тотожними, одночасне посилання на них є неможливим, а доводи , що орендована земельна ділянка є активом боржника, угоди щодо якого можуть бути визнані недійсними в порядку, передбаченому статтею 20 Закону про банкрутство та статтею 42 КУзПБ, необґрунтованими.
Короткі висновки:
47.3. …приписи статті 42 КУзПБ у частині підстав для визнання недійсними правочинів боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені боржником до дати введення в дію КУзПБ, тобто до 21.10.2019. До правовідносин, що склалися до 21.10.2019, - підлягають застосуванню приписи статті 20 Закону про банкрутство.
49. …ВС вважає необґрунтованими доводи представника боржника про те, що земельна ділянка є активом боржника, угоди щодо якого можуть бути визнані недійсними в порядку, передбаченому статтею 20 Закону про банкрутство та статтею 42 КУзПБ.
ПОЗИЦІЯ ВС
26. Аналіз норм Закону про банкрутство дає підстави для висновку, що з моменту порушення (відкриття) щодо боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі і спеціальні норми Закону про банкрутство застосовуються переважно при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України.
Аналогічна правова позиція викладена ВС у складі суддів Судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС у постанові 02.10.2019 у справі №5006/5/39б/2012.
27. Разом з тим, 21.10.2019 введено в дію КУзПБ №2597-VIII від 18.10.2018, який в силу пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу, поширює свою дію на подальший розгляд справ про банкрутство незалежно від дати порушення (відкриття) провадження у таких справах, за винятком справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації.
28. З дня введення в дію цього Кодексу визнано таким, що втратив чинність, зокрема, Закон про банкрутство.
28.1. Тобто, перехід від регулювання, передбаченого Законом про банкрутство, до регулювання згідно з КУзПБ, здійснюється негайно (безпосередня дія як спосіб дії в часі нормативно-правових актів) шляхом здійснення подальшого розгляду справ про банкрутство, відповідно до положень цього Кодексу.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах ВС від 20.11.2019 у справі №924/159/14, від 11.08.2020 у справі №904/3457/19 та від 27.08.2020 у справі №904/4928/17.
32. Перевіряючи правильність застосування судами до спірних правовідносин положень статті 42 КУзПБ, колегія суддів КГС у складі ВС зазначає про таке.
33. Частиною 1 ст. 58 Конституції України визначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
34. У пункті 2 рішення КСУ від 09.02.1999 №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч.1 ст. 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
35. Статтею 5 ЦК України "Дія актів цивільного законодавства у часі" визначено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Отже, за загальним правилом до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце (висновок ВС України у постанові від 02.12.2015 у справі №3-1085гс15).
36. Принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, закріплений у ч.1 ст. 58 Конституції України, є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено частиною першою статті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи (пункт 4 рішення КСУ від 05.04.2001 №3-рп/2001).
37. КСУ дійшов висновку, що конституційний принцип про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб, проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті (абзац 4 п. 3 рішення КСУ від 09.02.1999 №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).
38. Водночас, під час розгляду господарських спорів судам необхідно врахувати положення ч.3 ст. 3 ГПК України, якою визначено, що судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
39. Частиною 1 ст. 14 ГПК України визначено принцип диспозитивності у господарському судочинстві, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
40. За змістом ч.2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
41. Застосування конкретного способу захисту прав та законних інтересів залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.
Отже, факт подання юридичною особою або іншими особами до господарського суду позовної заяви із зазначенням вимог та підстав такого звернення є реалізацією відповідних осіб права на судовий захист та за своєю правовою природою є процесуальною дією в розумінні ч.3 ст. 3 ГПК України, що зумовлює обов`язок суду розглянути спір із застосуванням до спірних правовідносин процесуального закону, чинного на дату звернення відповідної особи до суду та розгляду її позовних вимог.
Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною у постанові ВС у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС від 02.06.2021 у справі №904/7905/16 та у постановах ВС від 13.04.2021 у справі №33/29, від 02.02.2021 у справі №910/12809/16, від 12.11.2020 у справі №911/956/17.
42. Місцевий суд, з яким в подальшому погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що в цьому випадку спірні правочини були укладені в межах трьох років до порушення провадження у справі про банкрутство Боржника (у "підозрілий період");
- боржник уклав договір із заінтересованою особою, оскільки представником боржника на момент укладення спірних правочинів є особа, яка є керівником засновником юридичної особи, з якою в подальшому було укладено нові договори оренди зазначених арбітражним керуючим земельних ділянок;
- представник боржника фактично передчасно (завчасно виконав зобов`язання) відмовився від активів, які прямо впливають на економічну діяльність боржника.
43. Разом з тим, аналізуючи положення статті 20 Закону про банкрутство, яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин та положення ст.42 КУзПБ, яка набрала чинності в подальшому, ВС звертає увагу, що положення цих статей щодо підстав, наслідків не є повністю тотожними.
44. Так, на момент виникнення спірних правовідносин(укладення договорів оренди та подальшого укладення угод про дострокове розірвання) Законом про банкрутство не було передбачено трирічного строку на звернення, не було встановлено таких підстав для визнання правочину недійсним як боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник уклав договір із заінтересованою особою; боржник уклав договір дарування.
45. Отже, висновки місцевого та апеляційного суду щодо можливості застосування положень статті 42 КУзПБ в частині встановленого законодавцем для звернення із заявою про визнання правочину недійсним трирічного строку та в частині укладення договорів заінтересованою особою ( ОСОБА_4 ) є передчасними.
Колегія суддів касаційного суду погоджується з висновками апеляційного суду щодо можливості застосування в цьому випадку річного строку, передбаченого положеннями статті 20 Закону про банкрутство щодо визначення підстав, за якими оспорюваний правочин може визнаватися недійсним, оскільки саме ця норма права існувала на час укладення та виконання оспорюваного правочину (договору).
Разом з тим, апеляційний суд здійснив одночасне посилання і на положення статті 42 КУзПБ. При цьому, одночасне застосування цих норм, з урахуванням встановлених судом першої інстанції та апеляційної інстанції, в цьому випадку є неможливим.
46. В рішеннях КСУ неодноразово досліджувалися випадки застосування ст.58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів. Так, відповідно до висновку КСУ, викладеного у Рішенні від 09.02.1999 №1-рп/99, зазначений конституційний принцип про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб, у випадках коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.
47. Як вбачається з Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ, ним не передбачено надання зворотної дії в часі положенням статті 42 цього Кодексу, як і будь-яким іншим положенням Кодексу. З огляду на таке, до договорів, які укладені до моменту набрання чинності КУзПБ застосовуються загальні чи спеціальні норми матеріального права, які визначають підстави недійсності цих договорів та існували на момент укладення договору (вчинення правочину).
47.1. ВС звертає увагу на правову позицію, викладену у постанові ВС у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16, відповідно до якої визнання правочину недійсним, згідно з яким відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
47.2. Тобто підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину, тоді як підстави визнання правочинів боржника недійсними, що містяться в статті 42 КУзПБ, не є повністю тотожними (ідентичними) з підставами, що містилися в статті 20 Закону про банкрутство, чинного до 21.10.2019.
47.3. Тому приписи статті 42 КУзПБ у частині підстав для визнання недійсними правочинів боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені боржником до дати введення в дію КУзПБ, тобто до 21.10.2019. До правовідносин, що склалися до 21.10.2019, - підлягають застосуванню приписи статті 20 Закону про банкрутство.
48. Поряд з цим, ВС зазначає про не релевантне в цьому випадку застосування положень статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права вимоги кредитора до боржника з огляду на таке.
48.1. Положення ст.759 ЦК України, ст.93 Земельного кодексу України, ст.13 ЗУ "Про оренду землі" дають підстави для висновку про те, що договір оренди земельної ділянки є двостороннім правочином, сторонами якого є орендар (користувач) та орендодавець (власник майна).
48.2. Судами попередніх інстанцій встановлено та з матеріалів справи вбачається, що боржник у цій справі не є власником майна, а є користувачем земельної ділянки. При цьому, як суд першої, так і в подальшому суд апеляційної інстанції, здійснюючи захист прав орендаря, не врахували наявність прав щодо орендованого майна безпосереднього власника.
48.3. Суди помилково визначили пріоритетним право орендаря на користування над правом власності орендодавця, якому відповідно до положень статті 78 ЗК України, належать права щодо володіння, користування та розпорядження власним майном.
48.4. Водночас, власник орендованого майна не повинен нести відповідальність за помилки та недобросовісну поведінку орендаря.
У цьому випадку у зобов`язаннях, які виникли у боржника перед кредиторами, безпосередній власник не є поручителем, його майно не було обтяжене заставою чи іпотекою. Тому власник орендованого майна у цьому випадку не повинен відповідати за зобов`язаннями боржника перед третіми особами за рахунок власного майна, а наявність у боржника заборгованості перед третіми особами не повинна створювати умови, за яких власник земельної ділянки буде позбавлений можливості користуватися, володіти та розпоряджатися належним йому майном.
48.5. Суди попередніх інстанцій встановили, що додаткові угоди про дострокове припинення дії договорів оренди земельних ділянок, які датовані 01.06.2015 та зареєстровані протягом січня- квітня 2017 року, від імені Боржника підписані ОСОБА_4 , який діяв на підставі довіреності від 20.06.2012.
При цьому, судами встановлено факт укладення інших договорів та реєстрації за цими договорами Державними реєстраторами відділу міської ради на третю особу ФГ.
Тобто, в цьому випадку власник земельної ділянки - ОСОБА_2 - скористалась наданим їй правом щодо володіння та розпорядження земельними ділянками, які перебували у її власності.
49. Крім цього, ВС вважає необґрунтованими доводи представника боржника про те, що земельна ділянка є активом боржника, угоди щодо якого можуть бути визнані недійсними в порядку, передбаченому статтею 20 Закону про банкрутство та статтею 42 КУзПБ.
49.1. Відповідно до положень ч.2 ст. 20 Закону про банкрутство (в подальшому ч.3 ст. 42 КУзПБ), у разі визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника на підставах, передбачених частиною першою цієї статті, кредитор зобов`язаний повернути в ліквідаційну масу майно, яке він отримав від боржника, а у разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент здійснення правочину або вчинення майнової дії.
49.2. При цьому, як положеннями Закону про банкрутство (ст.42), так і в подальшому КУзПБ (ст.62), ліквідаційна маса визначається як усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання.
Разом з тим, судами не встановлено та з матеріалів справи не вбачається, що земельна ділянка (кадастровий номер: 6525482400:05:013:0002) є власністю боржника чи належить йому на праві повного господарського відання, тому, орендована земельна ділянка (чи грошові кошти в межах її вартості) не може бути повернута боржнику в його ліквідаційну масу.
50. Водночас, ВС зазначає, що з матеріалів справи вбачається, що арбітражний керуючий просив визнати недійсними Додаткові угоди від 01.06.2015 про розірвання договорів оренди земельної ділянки:
- від 27.02.2010 щодо земельної ділянки з кадастровий номер 6525482400:09:0001:0017;
- від 01.09.2005 №76 щодо земельної ділянки за кадастровим номером 6525482400:05:013:0002.
50.1. Разом з тим, зі змісту наданої арбітражним керуючим оскаржуваної Додаткової угоди від 01.06.2015 та Акту прийому-передачі (повернення) земельної ділянки від 01.06.2015 вбачається, що зазначена Додаткова угода була укладена до Договору оренди №4АА0022367040973000021 від 27.04.2009. При цьому, в зазначеній Додатковій угоді відсутня інформація щодо кадастрового номеру земельної ділянки, її розташування та будь-яка інша інформація, яка б дала можливість ідентифікувати договір оренди та земельну ділянку, щодо якої було укладено такий договір оренди.
50.2. Місцевий суд у рішенні не зазначив яким чином ним був ідентифікований Договір оренди від 01.09.2005 № 76 щодо земельної ділянки за кадастровим номером 6525482400:05:013:0002, розірваний Додатковою угодою від 01.05.2015.
50.3. Апеляційний суд також не надав оцінки відсутності ідентифікації договору оренди земельної ділянки за оскаржуваною додатковою угодою.
Немає коментарів:
Дописати коментар