ПОСТАНОВА 21.07.2021, Справа № 910/8137/19 (910/13186/20), Верховний Суд у складі колегії суддів КГС: Огородніка К.М.- головуючого, Банаська О.О., Ткаченко Н.Г., https://reyestr.court.gov.ua/Review/98669158
У 2011 році на забезпечення виконання
кредитного договору між Банком та Боржником був укладений іпотечний договір, за
умовами якого в іпотеку передано предмет іпотеки. Майнові права за кредитним та іпотечними договорами
кілька разів переуступалися у 2014-2015 роках, у 2016році вносилося до
статутного фонду, в подальшому кілька разів продавалося і 11.02.2019 за актом
приймання-передачі спірне майно було передане відповідачу. Постановою місцевого
г/с від 21.07.2020 Боржника визнано банкрутом, призначено ліквідатора, який звернувся
до суду в межах справи про банкрутство з позовом до відповідача про
витребування майна з чужого незаконного володіння; на обгрунтування заяви
ліквідатор: 1) посилався на судові рішення у справі 910/2924/15-г, якими були визнані
недійсними договори відступлення права вимоги від 14.11.2014 та від 12.11.2014 і
застосовані наслідки недійсності правочину - договору про відступлення прав
вимоги від 12.11.2014 шляхом зобов`язання повернути Банку оригінали всіх
документів, які зазначені в Акті прийому-передачі документації; вказане рішення
виконано не було; 2) вказував, що про протиправне вибуття із власності Боржника
нерухомого майна, йому стало відомо 31.08.2020 після отримання інформаційної
довідки з Державного реєстру речових прав.
Відповідач подав заяву про застосування строків позовної давності. Ухвалою
місцевого г/с від 24.12.2020, яка залишена без зміні апеляційним г/с
(постанова від 25.03.2021) встановлено наявність порушеного права позивача та
відмовлено у задоволенні позову у зв’язку із спливом строку позовної давності,
встановивши, що позивач мав можливість дізнатися про порушення свого права
власності починаючи з 28.01.2016, однак, не вживав жодних заходів по захисту
свого права. Верховний Суд залишив
судові рішення нижчих судів без змін.
Короткі висновки:
Ø
До
позовних вимог про визнання недійсними договорів та витребування майна на
підставі статей 203, 215, 387, 388 ЦК України застосовується
загальна позовна давність у три роки.
Ø
при
визначенні початку перебігу позовної давності у спорі за вимогами
боржника/арбітражного керуючого не допускається врахування як обставин (дати)
порушення провадження у справі про банкрутство, так і дати призначення (заміни
кандидатури) арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією,
ліквідатора).
Ø
перебіг
позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг
довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було
підтверджене судовим рішенням.
Ø
початок
перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в
порядку статті 388 ЦК України відліковується з моменту, коли особа дізналася або
могла дізнатися про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила
добросовісному набувачу.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Ø
Відповідно
до ч.1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути
протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Ø
Власник
має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної
правової підстави заволоділа ним (стаття
387 ЦК України).
Ø
Право
власника на витребування майна від добросовісного набувача закріплено в статті 388 ЦК України, та
відповідно до частини першої залежить від того, у який спосіб майно вибуло з
його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником
зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Ø
Так,
згідно з п. 3 ч.1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи,
яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати
(добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача
лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій
він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Ø
…,
колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій що
визнання недійсними первісних договорів про відступлення права вимоги, свідчить
про наявність порушених прав позивача та правових підстав для
звернення останньої до суду з цим позовом.
Ø
Установлення
цього факту є достатнім для того, щоб у позивача виникли правові підстави для витребування спірного
майна від добросовісного набувача в порядку статті 388 ЦК України.
Ø
Водночас,
можливість судового захисту суб`єктивного права особи в разі його порушення,
визнання або оспорювання, серед іншого, обумовлена строком, у межах якого особа
може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або
інтересу - позовною давністю (ст.256 ЦК
України).
Ø
Матеріали
справи свідчать і судами попередніх інстанцій установлено, що відповідач подав
заяву про застосування позовної давності до вирішення спору.
Ø
Загальна
позовна давність установлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України).
Ø
До
позовних вимог про визнання недійсними договорів та витребування майна на
підставі статей 203, 215, 387, 388 ЦК України застосовується
загальна позовна давність у три роки. Така правова позиція була висловлена ВП ВС у постановах від 17.10.2018 у справі
№362/44/17, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, від 20.11.2018 у справі №
907/50/16, від 05.12.2018 у справі №522/2201/15-ц та відображена у постановах КГС
у складі ВС від 28.11.2018 у справі № 911/926/17, від 23.01.2019 у справі №
916/2130/15, від 23.01.2019 у справі № 910/2868/16.
Ø
Згідно
з ч.1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли
особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу,
яка його порушила.
Ø
Таким
чином, початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у
зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в
примусовому порядку через суд.
Ø
У
визначенні початку перебігу строку позовної давності має значення не лише
встановлення, коли саме особа, яка звертається за захистом свого порушеного
права або охоронюваного законом інтересу, довідалася про порушення цього права
або про особу, яка його порушила, а й коли ця особа об`єктивно могла дізнатися
про порушення цього права або про особу, яка його порушила.
Ø
Обов`язок
позивача довести, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права,
також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про
обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається
як на підставу своїх вимог та заперечень.
Ø
Для
суб`єкта підприємницької діяльності, як сторони правочину (договору), днем
початку перебігу позовної давності слід вважати день вчинення правочину
(укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася
або могла довідатися про порушення свого права. Така правова позиція наведена у
постанові ВС у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС від
23.04.2019 у справі № Б-19/207-09, постанові ВС від 07.02.2019 у справі №
910/2966/18.
Ø
У
розвиток наведених позицій у постановах Верховного Суду у складі судової палати
для розгляду справ про банкрутство КГС від 17.03.2020, у справі №
10/5026/995/2012 сформовано висновок про те, що у
разі пред`явлення позову у межах справи про банкрутство як особою, право якої
порушене (боржником), так і в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це
особою (арбітражним керуючим) перебіг позовної давності обчислюється з одного й
того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення
її права або про особу, яка його порушила; оскільки в протилежному випадку
має місце безпідставне наділення арбітражного керуючого як особи, що у справі
про банкрутство діє від імені боржника, особливим статусом з наданням тим самим
боржнику як носію права у спорі не передбаченої нормами закону переваги перед
іншими учасниками цього спору у захисті своїх прав та інтересів, зокрема,
обмежує протилежну сторону спору у захисті своїх прав та інтересів щодо
предмета спору, і, відповідно, ставить її у нерівне становище перед суб`єктом
звернення - боржником/арбітражним керуючим.
Ø
Враховуючи,
що ані Закон про банкрутство (положення якого втратили чинність), ані чинний КУзПБ не встановлюють спеціальних норм про позовну давність
(у тому числі щодо звернення до суду арбітражного керуючого із заявою про
визнання недійсними правочинів, укладених боржником), Верховний Суд акцентував,
що при визначенні початку перебігу позовної давності у спорі за вимогами
боржника/арбітражного керуючого не допускається врахування як обставин (дати)
порушення провадження у справі про банкрутство, так і дати призначення (заміни
кандидатури) арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією,
ліквідатора). Отже, до цих правовідносин застосовуються загальні положення
стосовно позовної давності.
Ø
Визначення
початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки
від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист
порушеного права (постанова Верховного Суду України від 27.05.2014 у справі №
5011-32/13806-2012).
Ø
За
змістом ч.1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли
особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу,
яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні
іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.
Ø Суд зазначає, що порушення права та
підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон
не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про
порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня,
коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від
дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.
Ø
Закон
також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з
укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням
майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших
осіб (аналогічна позиція викладена у постанові ВП ВС від 26.11.2019 у справі №
914/3234/16).
Ø
У
наведеній постанові від 26.11.2019 справі № 914/3224/16 ВП ВС відступила від
правових висновків, висловлених у постановах КЦС у складі ВС від 16.08.2018 у
справі № 711/802/17 та від 06.06.2018 у справі № 520/14722/16-ц,
згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про
витребування майна в порядку ст.388
ЦК України відліковується з моменту
набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з
моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка
згодом його відчужила добросовісному набувачу.
Ø Отже початок перебігу строків позовної
давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковується
з моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про вибуття свого майна до
іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу.
Ø
Саме
ця остання правова позиція ВП ВС від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 має
враховуватись судами під час вирішення тотожних спорів.
Ø
Оскільки
у справі, що розглядається, право власності боржника на спірне майно було порушено
в момент його вибуття з власності у володіння іншої особи, тому, як вірно
зазначили суди першої та апеляційної інстанції, початок перебігу
позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права на
підставі статті 388 ЦК України, пов`язується з моментом, коли ТОВ "БМБ
Компаунд" (Боржник) довідалося або могло довідатися про порушення його
права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з власності
оспорюваного майна у володіння іншої особи. Судами встановлено, що позивач мав
можливість дізнатися про порушення свого права власності починаючи з
28.01.2016, тобто з дати, коли право власності на спірне нерухоме майно було
зареєстроване за ТОВ "ФК "Агро Фактор".
Ø
Посилання
скаржника на ті обставини, що строк позовної давності почався 31.08.2020 (дата
отримання довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме
майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно,
Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження
об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна) суперечать позиції
Верховного Суду, яка викладена у справі № 5023/5847/11 (постанова від
30.04.2020) та у справі 10/5026/995/2012 (постанова від 17.03.2020).
Ø
Враховуючи
усталену на час касаційного перегляду цієї справи правову позицію щодо початку
перебігу строку позовної давності за вимогами ліквідатора в інтересах боржника
з моменту як боржник довідався або міг довідатися про порушення своїх прав
(протиправного відчуження майна, тобто факту вибуття з власності оспорюваного
майна у володіння іншої особи), Верховний Суд відхиляє аргументами
касаційної скарги щодо іншого визначення початку цього строку.
Ø
За
змістом ст.267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє
суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника
виконання зобов`язання як у судовому, так і в позасудовому порядку.
Ø
Водночас,
наслідки спливу позовної давності визначені статтею 267 ЦК України, згідно із частиною
четвертою якої сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною
у спорі, є підставою для відмови в позові.
Ø З огляду на викладене, суд першої
інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, за результатами оцінки у
сукупності всіх обставин справи, позицій сторін та наявних в матеріалах справи
доказів, заяв по суті справи та з процесуальних питань, встановив,
що звернення позивача з позовом відбулося поза межами строків позовної
давності, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових
підстав для застосування наслідків спливу строків позовної давності.
Ø
При
цьому питання щодо поважності причин, тобто наявності обставин, які з
об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно
утруднювали своєчасне подання позову, позивачем не заявлялось, позивач
наполягає на позиції звернення до суду з позовом у межах позовної даності.
Ø
Доводи
скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій правової позиції
Верховного Суду, викладеної у постановах від
22.05.2018 у справі №369/6892/15-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від
16.04.2019 у справі № 925/1691/17, від 11.11.2019 у справі № 760/16751/15-ц, на
думку колегії суддів є безпідставним, оскільки дані справи за предметом та
підставами позову, обставинами, відповідно правовими висновками суду не є
релевантними зі справою № 902/1255/15 (902/398/20).
Ø
Зважаючи
на викладені в цій постанові висновки, враховуючи сталу практику Верховного
Суду щодо підстав витребування майна від добросовісного набувача відповідно до
388 ЦК України та застосування строків позовної давності до даної
категорії спору, колегія суддів не вбачає підстав для зміни
мотивувальної частини оскаржуваних судових рішень.
Ø
Згідно
зі ст.17 Закону України "Про
виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ" суди
застосовують при розгляді справ практику ЄСПЛ як джерело права.
Ø
У
практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції",
"Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", "Серков проти
України") напрацьовано три критерії, які слід оцінювати стосовно
сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із
гарантіями, передбаченими статтею 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання
законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний"
інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном)
пропорційним визначеним цілям.
Ø
В
рішенні ЄСПЛ у справі "Зеленчук та Цицюра проти України" зазначено,
що перша і найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що
будь-яке втручання державної влади у безперешкодне користування своїм майном
повинно бути законним: згідно з другим реченням першого абзацу особа може бути
позбавлена майна тільки "на умовах, передбачених законом", а за
змістом другого пункту держави мають право здійснювати контроль за
використанням власності шляхом забезпечення дотримання "законів".
Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів
демократичного суспільства, властивий всім статтям Конвенції. Принцип
законності передбачає, що відповідні положення національного законодавства є
досить доступними, точними і передбачуваними в їх застосуванні.
Ø
Критерій
законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно
здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути
доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним щодо застосування
та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як
одне тлумачення, не означає непередбачуваності закону. Сумніви щодо тлумачення
закону, які залишаються, враховуючи зміни у повсякденній практиці, усувають
суди у процесі здійснення правосуддя.
Ø
Втручання
держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою
задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при
визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою
(полем) розсуду". Втручання держави у право на мирне володіння майном може
бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного,
публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих
регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Ø
Принцип
пропорційності передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно
здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства,
вважатиметься порушенням статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано
справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства),
пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від
втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного
співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, якою необхідно
досягти, та засобами, які застосовуються. Необхідного балансу не буде
дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".
Ø
З
питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ як і з питань наявності
"суспільного", "публічного" інтересу, також визнає за
державою достатньо широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли
такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах (рішення у
справах "Спорронґ і Льоннорт проти Швеції", "Булвес" АД
проти Болгарії"). Таким чином, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ
майнове право особи може бути припинено, зокрема у разі, якщо цього потребують
загальні інтереси суспільства.
Ø
Відповідач
у даній справі набув право власності на спірне нерухоме майно за відплатним
правочином, а тому згідно приписів ст.388
ЦК України вважається добросовісним набувачем
такого майна. З огляду на що, несвоєчасний та неефективний захист Віповідачем своїх
порушених прав може призвести до позбавлення добросовісного набувача права
власності на спірне майно та втручання у право власності особи, що у
відповідності до наведених вище рішень ЄСПЛ, було б виправданим лише у випадку
"суспільного", "публічного" інтересу та відповідати
принципу пропорційності. Однак, у даному випадку жодні обставини справи та
наявні у матеріалах справи докази не доводять виправданого втручання держави у
мирне володіння відповідачем спірним майном.
Немає коментарів:
Дописати коментар