ПОСТАНОВА 21 вересня 2021 року, Справа № 910/2920/20 (910/14219/20), Верховний Суд у складі колегії суддів КГС: Погребняка В.Я. - головуючого, Білоуса В.В., Васьковського О.В., https://reyestr.court.gov.ua/Review/100270881
У справі про банкрутство Боржника (відповідач-1), ініціюючий кредитор (позивач)
подав до г/с позовну заяву про визнання недійсним договору поруки від
16.07.2018; позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач-1 взяв на себе
зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони - відповідача-2
(позикодавця) шляхом укладання із останнім договору поруки, укладення договору
поруки переслідувало не мету реального забезпечення виконання зобов`язання, а
отримання контролю над процедурою банкрутства Боржника (відповідач-1), отже він
є фіктивним. Як на підставу позову, позивач посилався на приписи ст. 42 КУзПБ, ч. 1 ст.
234 ЦК України.
Місцевий г/с Ухвалою від 13.01.2021, яка залишена без змін
апеляційним г/с (постанова від 22.04.2021) позовні вимоги задоволені
повністю, визнано недійсним договір поруки, укладений між відповідачем-1 та
відповідачем-2, здійснено розподіл судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги
повністю, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції,
виходив з того, що договір поруки укладено протягом трьох років до відкриття
провадження у справі про банкрутство Боржника (підозрілий період), отже договір
поруки є сумнівним. Договір поруки укладено без економічної мети, без перевірки
фінансового стану боржника, без можливості виконати зобов`язання за ним. Факт
надання займу, щодо повернення якого укладено спірний договір, не
підтверджується матеріалами справи, а лише фактом існування самого договору
займу. Кредитор не звертався щодо погашення займу до боржника та позивача, а
одразу звернувся до суду з грошовою вимогою до відповідача-1. При цьому,
договір поруки визнано судом недійсним на підставі ч. 2 ст. 42
КУзПБ та ч. ч. 1 та 5 ст. 203, ст. 215, а також ст.
234 ЦК України. Верховний Суд залишив судові
рішення нижчих судів без змін, вказавши, що з огляду на встановлені судами
обставини вчинення спірного правочину 16.07.2018, що мало місце до введення в
дію КУзПБ, суди попередніх інстанцій
дійшли помилкового висновку щодо наявності підстав для поширення на спірні
правовідносини у цій справі положень ст. 42 КУзПБ та це не призвело до ухвалення помилкового рішення, з огляду на
правильне застосування судами положень ст. ст. 203, 215, 234
ЦК України.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
24. Оцінка аргументів учасників справи і
висновків судів першої та апеляційної інстанцій
Ø …, з огляду на зміст предмету судового
розгляду, аргументів скаржника, висновків судів попередніх інстанцій, необхідним
є вирішення питання правомірності визнання оспорюваного
правочину недійсним з підстав передбачених
нормами ЦК України, а також ч.
2 ст. 42 КУзПБ.
Ø
З
огляду на приписи п.2, 4 Прикінцевих
та перехідних положень КУзПБ (згідно яких з дня
введення вказаного в дію Кодексу втратив чинність Закон про банкрутство) і з дня введення Кодексу, подальший розгляд справ про
банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про
банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких
продовжується відповідно до Закону про банкрутство. Перехід до наступної судової процедури та подальше
провадження у таких справах здійснюється відповідно до цього Кодексу.
Ø
Водночас
слід зазначити, що ВС у складі судової палати для розгляду справ про
банкрутство КГС з метою єдності та сталості судової практики щодо застосування ст. 42 КУзПБ у постанові від
02.06.2021 у справі № 904/7905/16 дійшов
висновку, що норми цієї статті з урахуванням приписів п.4 Прикінцевих
та перехідних положень цього Кодексу, який стосується
процесуальних норм КУзПБ, застосовується
до усіх заяв арбітражних керуючих та кредиторів, поданих після введення в
дію КУзПБ, а темпоральним
критерієм її застосування є дата відкриття провадження у справі про банкрутство. Передбачений ст.42 КУзПБ трирічний строк у будь-якому разі відраховується від дати
відкриття провадження у справі про банкрутство.
Ø
Тобто
підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має
існувати в момент вчинення правочину, тоді як підстави визнання правочинів
боржника недійсними, що містяться в ст. 42 КУзПБ, не є повністю
тотожними (ідентичними)
з підставами, що містилися в ст.20
Закону про банкрутство, чинного до 21.10.2019.
Ø Тому, приписи ст. 42 КУзПБ у частині підстав для визнання недійсними правочинів
боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені
боржником до дати введення в дію КУзПБ, тобто до 21.10.2019. До правовідносин, що склалися
до 21.10.2019, - підлягають застосуванню приписи ст. 20
Закону про банкрутство.
Ø
Враховуючи
наведені вище висновки зроблені у постанові Судової палати для розгляду справ
про банкрутство від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16 та з огляду на встановлені
під час розгляду справи судами попередніх інстанцій обставини вчинення спірного
правочину від 16.07.2018, що мало місце до введення в дію КУзПБ, суди попередніх
інстанцій дійшли помилкового висновку щодо наявності підстав для поширення на
спірні правовідносини у цій справі положень ст. 42 КУзПБ.
…
Ø
Статтею 16 ЦК
України, положення якої кореспондуються з
положеннями ст. 20 ГК України визначено
способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.
Ø
Суд
може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений
договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абз. 12 ч. 2 ст. 16 ЦК України).
Ø
Провадження
у справі про банкрутство, на відміну від позовного провадження, призначенням
якого є визначення та задоволення індивідуальних вимог кредиторів, має на меті
задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. Досягнення
цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від
протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від
недобросовісних дій боржника, інших осіб; 3) охорони боржника від протизаконних
дій кредиторів, інших осіб.
Ø
Отже,
розгляд відповідних заяв та справ у межах справи про банкрутство має певні
характерні особливості, що відрізняються від позовного провадження.
Ø
Передусім
це зумовлено специфікою провадження у справах про банкрутство, яка полягає у
застосуванні специфічних способів захисту її суб`єктів, особливостях процедури,
учасників стадій та інших елементів, які відрізняють це провадження від
позовного.
Ø
Беззаперечно,
що визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство
спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності
- максимальне та справедливе задоволення вимог кредиторів.
Ø Водночас, відсутність підстав для
застосування ст. 42 КУзПБ з огляду на непоширення її дії на правовідносини, що
склалися до вступу в дію цього Кодексу,
не виключає можливості звернення зацікавлених осіб (арбітражного керуючого або
кредитора) з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав,
передбачених нормами ЦК України, ГК
України чи інших законів (висновки сформульовані у постанові
судової палати для розгляду справ про банкрутство від 02.06.2021 у справі №
904/7905/16).
Ø КУзПБ є частиною
цивільного/господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює
цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також
норм ЦК України, зокрема щодо
загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.
Ø
Визнання
правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав
та інтересів за ст. 16 ЦК України, ст.
20 ГК України.
Ø
Загальні
вимоги щодо недійсності правочину встановлені ст. 215 цього Кодексу.
Ø
Відповідно
до ст. ст. 16, 203, 215
ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину
недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою
заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину;
встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне
цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Ø Таке розуміння способу захисту як визнання
правочину недійсним є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах ВCУ від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від
11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах КГС у складі Верховного Суду від
28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від
20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі №
910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі №
904/2979/20 та ін.
Ø
Тому,
у кожному випадку цієї категорії справ суд повинен встановити наявність тих
обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання
певних юридичних наслідків.
Ø
Згідно
зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в
момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.1-3, 5
та 6 ст.203 цього кодексу.
Ø
Відповідно
до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу,
іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства,
його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний
обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним
і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі,
встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання
правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками
(усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх,
неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Ø
За
приписами ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо
не встановлена законом або якщо він не
визнаний судом недійсним. В силу приписів ст. 204 ЦК України правомірність правочину презюмується.
Ø
Водночас,
однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п.
6 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути
добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується
чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або
відповідного правовідношення.
Ø
Згідно
із ч. ч. 2 та 3 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа
зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб,
завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що
вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в
інших формах.
Ø
В обранні
варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб
його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка
боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне
зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а
тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним
зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані.
Тому, усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а
в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне
задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.
Ø
Угоди,
що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та
фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною.
Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може.
Ø
Аналогічна
правова позиція викладена в постанові ВС від 24.07.2019 № 405/1820/17.
Ø
Відповідно
до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру
створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний
правочин визнається судом недійсним.
Ø
Для
визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх
сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання
правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами
не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про
визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
Ø
У
фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву,
тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він
не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий
правочин завжди укладається умисно.
Ø
Отже,
основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент
укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин
правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань
договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Ø
Укладення
договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не
спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є
порушенням ч. ч. 1 та 5 ст. 203 ЦК України,
що за правилами ст. 215 цього Кодексу є
підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК
України.
Ø
Відповідно
до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд
встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги
і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для
вирішення справи.
Ø
Відповідно
до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні
бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися
іншими засобами доказування.
Ø
Згідно
зі ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на
підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані
на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її
спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що
мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього
переконання.
Ø
Відповідно
до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням,
що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому
дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду
заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість,
достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок
доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в
цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у
справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Ø
Баланс
ймовірностей або перевага доказів характерні для цивільного та господарського
процесів, де основним принципом є змагальність сторін, а суд виступає лише
арбітром.
Ø
Водночас,
для унеможливлення загрози визнання судом у справі про банкрутство фіктивної
кредиторської заборгованості, при оскарженні угод боржника в порядку
спеціальних норм КУзПБ, або за правилами норм ЦК України, суду слід розглядати відповідні заяви пов`язані із
недійсністю правочинів із застосуванням засад змагальності сторін у поєднанні з
детальною перевіркою реальності проведення господарських операцій та наміру
створення саме тих правових наслідків, що притаманні певним видам господарських
правочинів.
Ø
Судами
попередніх інстанцій встановлено, що Боржник (відповідач-1) поручився за
виконання зобов`язань Позичальника перед
Позикодавцем (відповідач-2) за договором позики від 01.08.2013 із додатками, за
яким мали бути передані грошові кошти в розмірі 11,9 млн доларів США.
Ø
При
цьому, доказів вчинення сторонами дій щодо виконання умов договору позики від
01.07.2013, а саме перерахування Позикодавцем загалом чи частково 11,9 млн доларів США Позичальнику у позику матеріали
справи не містять.
Ø
У той
же час, додатковою угодою від 03.09.2019 до договору позики від 01.07.2013 погоджено строк надання позики до 01.03.2020,
після настання якого Позикодавець не
вчиняв жодних дій з повернення заборгованості.
Ø
Натомість,
грошові вимоги за договором позики від 01.07.2013 пред`явлені Позикодавцем через
оспорюваний договір поруки лише у межах справи про банкрутство поручителя (Боржник, відповідач-1).
Ø
Суди
попередніх інстанцій правомірно вказали на те, що відсутність доказів надання
заявок на отримання коштів у позику, фактичного перерахування грошових коштів у
позику та утворення заборгованості Іноземного ТОВ «Бел-Обст» (Позичальник) за
договором позики, свідчить про забезпечення порукою грошового зобов`язання,
докази існування якого, окрім самого договору, відсутні.
Ø
Враховуючи
встановлені обставини, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про
визнання недійсним оспорюваного договору поруки на підставі ст. ст. 203, 215, 234 ЦК України.
Щодо аргументів скаржника стосовно того,
що судами попередніх інстанцій не враховано висновків ВС у подібних
правовідносинах, викладених в постановах від 30.01.2019 у справі № 910/6179/17,
від 12.11.2020 у справі № 911/956/17 та від 20.02.2012 у справі № 6-51цс11,
Колегія суддів зазначає таке.
Ø
Вирішуючи
питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до
правових висновків, викладених у судових рішеннях ВП ВС та об`єднаної палати КГС
у складі Верховного Суду.
Ø
Так,
об`єднана палата КГС ВС в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19
зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається
за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права
та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).
Ø
ВП ВС
виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного
складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також
умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення,
припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з
метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної
справи (п.32 постанови ВП ВС від 27.03.2018 № 910/17999/16; пункт 38 постанови
від 25.04.2018 № 925/3/17, пункт 40 постанови від 25.04.2018 № 910/24257/16).
Такі ж висновки були викладені і в постановах ВСУ від 21.12.2016 у справі №
910/8956/15 та 13.09.2017 у справі № 923/682/16.
Ø
Під
судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де
подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені
судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове
регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30. постанови ВП ВС від 19.05.2020 у
справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови ВП ВС від 19.06.2018 у справі №
922/2383/16; пункт 8.2 постанови ВП ВС від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г;
постанова ВП ВС від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова ВП ВС від
16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).
Ø
Колегія
суддів зазначає, що висновки у наведених скаржником постановах Верховного Суду
від 30.01.2019 у справі № 910/6179/17, від 12.11.2020 у справі № 911/956/17 та
від 20.02.2012 у справі № 6-51цс11 не можуть вважатися в цьому випадку
подібними через те, що на висновки у вказаних справах скаржник послався,
виокремивши їх із контексту судових рішень, не урахувавши викладених в рішеннях
правових позицій стосовно спірних правовідносин та предмету спору, в контексті
досліджуваних судами у вказаних справах доказів та встановлених фактичних
обставин.
Ø
З
огляду на викладене, вказані аргументи скаржника визнаються Колегією суддів
безпідставними та необґрунтованими, а тому відхиляються.
Доводи скаржника, що судами попередніх
інстанцій не враховано, що спори щодо визнання недійсними правочинів укладених
боржником, з інших підстав ніж передбачені ст.42 КУзПБ, відповідно до
положень ст.7 КУзПБ повинні
розглядатися за правилами позовного провадження, визначеними ГПК
України і за результатами розгляду такого спору
суд мав ухвалити саме рішення, а не ухвалу, Колегією суддів відхиляються, з
огляду на таке.
Ø
Згідно
з п. 1 ч. 1 ст. 232 ГПК України ухвали суду є одним із видів судових рішень.
Ø
Відповідно
до ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без
задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в
передбачених ст. 300 цього Кодексу межах,
ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути
скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних
міркувань.
Ø
Згідно
з ч. 2 ст. 311 ГПК України порушення норм процесуального права може бути
підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення
призвело до ухвалення незаконного рішення.
Ø
У
рішенні ЄСПЛ у справі «Сутяжник проти Росії» зроблено висновок про те, що
відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках
необхідності при обставинах істотного і непереборного характеру, зокрема,
відступ від цього принципу допустимий не в інтересах правового пуризму, а з
метою виправлення помилки, що має фундаментальне значення для судової системи.
Не може бути скасоване правильне по суті судове рішення та не може бути
відступлено від принципу правової визначеності лише задля правового пуризму.
Ø
Під
правовим пуризмом у практиці ЄСПЛ розуміється невідступне слідування вимогам
процесуального закону при вирішенні питання щодо застосування чи скасування
таких, що набрали законної сили, судових рішень без врахування того, чи
призведе це у подальшому до реального, а не формального усунення допущених
судових помилок; надмірно формальне, бюрократичне застосування правових норм й
вчинення дій, що мають юридичне значення, безвідносне врахування їх
доцільності, виходячи з обставин конкретної справи й необхідності забезпечення
ефективного захисту прав, свобод та інтересів в цивільному або іншому
судочинстві, що призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд
(рішення ЄСПЛ у справі «Салов проти України»).
Ø
Згідно
з практикою ЄСПЛ при застосуванні процедурних правил варто уникати як
надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і
зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог,
встановлених законом, та порушення принципу правової визначеності (рішення ЄСПЛ
у справі «Волчлі проти Франції», «ТОВ «Фріда» проти України»).
Ø
Аналіз
наведеного свідчить, що не може бути скасовано правильне по суті і законне
судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не
призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.
Ø
Скасування
судового рішення лише з підстав встановлення факту процесуального порушення,
яке жодним чином не вплинуло та не могло вплинути на законність і
обґрунтованість судового рішення є нічим іншим ніж проявом правового пуризму.
Ø З наведеного вбачається, що сам по собі
неправильний вибір судом того чи іншого виду судових рішень (ухвали чи рішення)
для їх ухвалення за результатами розгляду відповідних заяв не змінює їх
змісту, мотивів, з яких виходив суд під час їх ухвалення, та не впливає на
законність ухвалених рішень, а тому вказане не може бути самостійною підставою
для їх скасування.
Ø
З
огляду на все вищевикладене, скаржником не спростовано правильності висновків
викладених в оскаржуваних рішеннях судів попередніх інстанцій.
Немає коментарів:
Дописати коментар