ПОСТАНОВА 19 жовтня 2021 року, Справа № 910/6778/20, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Васьковського О.В. - головуючого, Жукова С.В., Погребняка В.Я., https://reyestr.court.gov.ua/Review/100523248
У справі про банкрутство ПрАТ
"АвтоКраз" (далі-Боржник),
провадження у якій було відкрито 24.09.2018, розпорядник майна 13.05.2020 в
межах справи про банкрутство подав позов до міської ради про визнання
незаконним та скасування рішення позачергової сесії Відповідача від 23.01.2020
"Про надання згоди на безоплатне прийняття гуртожитку з власності Боржника
до комунальної власності територіальної громади міста (далі - Рішення). Позов
мотивований незаконністю Рішення, оскільки це рішення прийнято з порушенням
Відповідачем компетенції, є неправомірним посяганням на право власності
Боржника, тоді як відсутні законні правові підстави для передачі Боржником (у т.ч.
в примусовому порядку) Гуртожитку у власність територіальної громади -
комунальну власність, а Відповідач не звертався до Боржника для вирішення
питання щодо передачі Гуртожитку з відшкодуванням його вартості Боржнику (на
договірних умовах). Місцевий г/с рішенням
від 27.07.2020, яке залишене без змін апеляційним г/с (постанова від 22.06.2021),
позов задовольнив, визнав незаконним і скасував Рішення; судові рішення мотивовані
незаконністю Рішення, оскільки Відповідач при його прийнятті безпідставно
керувався положеннями ЗУ "Про
забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", як підставою для безоплатного прийняття Гуртожитка як
власності Боржника до комунальної власності територіальної громади міста, тоді
як положення вказаного Закону у
спірних правовідносинах не поширюється на Гуртожиток, право на яке набуто
Боржником та за матеріально-правових підстав перебуває у власності Боржника,
однак яке не було передано до статутного капіталу внаслідок корпоратизації
правопопередника Боржника (Холдинговій компанії "Автокраз"). Поряд з
цим суди виходили із встановленої законом заборони
на відчуження майна Боржника протягом застосованої щодо нього процедури
розпорядження майном у справі про банкрутство.
Верховний Суд із судовими рішеннями нижчих судів не
погодився і ухвалив нове рішення, яким
відмовив у позові, вказавши, що нижчі суди дійшли помилкового висновку про
підставність позовних вимог, їх задоволення та скасування Рішення за вимогами
Позивача, оскільки Рішення саме по собі не створює припис або обов’язку
передачі, а є лише волевиявленням на прийняття Гуртожитку в комунальну
власність.
7. Позиція Верховного Суду та
висновки щодо застосування норм права
Щодо підстав для скасування рішення органу
місцевого самоврядування
7.1. Стаття 15 ЦК України передбачає
право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення,
невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого
інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Отже, з урахування положень ст. 4 ГПК України, наведені
приписи чинного законодавства визначають об`єктом захисту, в тому числі
судового, порушене, невизнане або оспорюване право.
Під порушенням слід розуміти такий стан
суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку
правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як
таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити,
реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на
захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи
правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які
порушують це право.
Суд звертається до правової позиції ВС,
яку викладено в пункті 13 постанови від 14.08.2018 у справі 908/2212/17 та в
пункті 7.1 постанови від 16.04.2019 у справі № 910/1570/18.
7.2.Згідно з п.1 ч.2 ст.
11 ЦК України цивільні права та обов`язки
виникають з договорів та інших правочинів.
У випадках, встановлених актами цивільного
законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів
органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів
місцевого самоврядування (ч.4 ст.11
ЦК України).
7.3. Захист, відновлення порушеного або
оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в т.ч.,
шляхом звернення з позовом до суду (ч.1 ст. 16 ЦК України).
Частиною 2 ст. 16 ЦК України способи
захисту цивільних прав та інтересів визначені, серед яких є визнання права
(пункт 1), визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної
влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і
службових осіб (пункт 10).
Статтею 21 цього кодексу передбачено,
що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий
органом державної влади, органом влади АРК або органом місцевого
самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує
цивільні права або інтереси.
Суд визнає незаконним та скасовує
нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади АРК або органу
місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і
порушує цивільні права або інтереси.
Згідно зі ст.391 ЦК України власник
майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування
та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ст. 393 ЦК України передбачено,
що правовий акт органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого
самоврядування, який не відповідає законові і
порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним
та скасовується.
Власник майна, права якого порушені
внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади АРК або
органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того
становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення
попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної
шкоди.
7.4.Отже, передумовами та матеріальними підставами для
захисту права власності або права користування майном у судовому порядку,
зокрема у визначені способи, є наявність підтвердженого належними
доказами права особи (власності або користування) щодо майна,
а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на майно
(невизнання, оспорювання або чинення перешкод в користуванні, користування з
порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або
користувача тощо).
Суд звертається до правових позицій ВС з
цього приводу (mutatis mutandis п.13 постанови ВС від 20.03.2018 у
справі № 910/1016/17, п.12 постанови від 17.04.2018 у справі №
914/1521/17, п.16 постанови від 04.09.2018 у справі № 915/1284/17, п.15
постанови від 04.09.2018 у справі № 915/1283/17, п.16 постанови від 04.09.2018
у справі № 915/1279/17, постанова від 23.04.2019 у справі №
910/5217/18).
7.5.Поряд
з цим, оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та
обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності,
і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту
порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного
права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість
отримання нею відповідного відшкодування.
ВП
ВС звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у
належний спосіб, який є ефективним (п.57 постанови від 05.06.2018 у справі №
338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка
не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (mutatis
mutandis висновки у п.72-76 постанови ВП ВС від 07.11.2018 у справі
№ 488/5027/14-ц).
Отже,
вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи наявне у позивача права або
законний інтерес; якщо так, то чи відбулося його порушення, невизнання або
оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес
захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який
визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові
належить відмовити.
Звідси,
необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність
певного суб`єктивного права (інтересу) у позивача та факт порушення (невизнання
або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача. Тому на позивача
покладено обов`язок обґрунтувати свої вимоги поданими до суду доказами, тобто
довести, що його права та інтереси порушуються, оспорюються чи не визнаються, а
тому потребують захисту.
7.6.Суд
зазначає, що захист права розуміють як державно-примусову діяльність,
спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та
забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб
захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри
державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного
правового результату для особи, право чи інтерес якої порушені. Спосіб захисту
втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач),
вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав,
він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший
спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Надаючи
правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту,
судам слід зважати і на його ефективність з точки зору ст. 13
Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Згідно
зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції,
було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному
органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої
офіційні повноваження.
При
цьому як ефективний засіб (спосіб) слід розуміти такий, що призводить до
потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Таким
чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного
права, бути адекватним наявним обставинам.
Зрештою
ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі
неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею
відповідного відшкодування.
При
цьому судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної
економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для
вжиття додаткових засобів захисту.
У
цих висновках Суд звертається до правової позиції ВС, викладеної в постанові
від 26.05.2021 у справі № 921/729/19 з посиланням на висновки, сформульовані в
пункті 63 постанови ВП ВС від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (провадження №
12-204гс19).
7.7. Спір у цій справі виник стосовно підстав
для визнання незаконним та скасування Рішення, на підставі якого, на думку Позивача,
незаконно може бути витребуване від нього майно - Гуртожиток, на користь
територіальної громади міста Кременчука, інтереси якої представляє Відповідач;
відповідно предметом спору та об`єктом захисту є права Позивача на Гуртожиток.
7.8. Водночас, для з`ясування, чи відбулось
порушення прав Позивача заперечуваним Рішенням, зокрема, і прав на Гуртожиток,
чи призведе його скасування до відновлення відповідних прав Позивача, Суд
звертається до змісту заперечуваного Рішення Відповідача, підстав його
ухвалення, правової природи та матеріально-правових наслідків його ухвалення.
7.9.Діяльність органів місцевого самоврядування регламентована,
зокрема, Законом України "Про
місцеве самоврядування в Україні", за
положеннями якого ухвалення органом місцевого самоврядування рішення є формою
його діяльності у межах реалізації визначеної законом компетенції цього органу.
При цьому рішення органу місцевого
самоврядування може бути індивідуально-правовий актом, прийнятим як результат
правозастосування, що адресоване конкретним особам, тобто є формально обов`язковим
для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; вміщують індивідуальні
приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих
актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх
юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою
реалізацією. Крім того, такий акт не може мати зворотної дії в часі, а свій
зовнішній прояв може отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в
усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.
При цьому, на відміну від
нормативно-правового акту акт застосування норм права (акт індивідуальної дії)
містить індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм
права, адресується конкретним суб`єктам (суб`єкту) і створює права та/чи
обов`язки лише для цих суб`єктів (суб`єкта), регулює конкретну життєву
ситуацію, дія індивідуального акта застосування норм права закінчується у
зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин.
У цих висновках Суд звертається до
правової позиції ВП ВС, викладеної у постанові від 20.05.2020 у справі
№ 580/2623/19.
7.10.Ухвалюючи заперечуване Позивачем Рішення, Відповідач
керувався положеннями, зокрема, Закону
України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців
гуртожитків", ст. 26 Закону України
"Про місцеве самоврядування в Україні".
Відповідно до п. 51 ч.1ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування
в Україні" до виключної компетенції органу
місцевого самоврядування належить надання ним згоди на передачу об`єктів з
державної у комунальну власність та прийняття рішень про передачу об`єктів з
комунальної у державну власність, а також щодо придбання об`єктів державної
власності.
При цьому порядок і умови передачі
об`єктів права державної власності у комунальну власність, механізм прийняття
рішень щодо такої передачі окрім спеціального закону, яким у спірних
правовідносинах з огляду на предмет спору - Гуртожиток, є ЗУ"Про
забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", також регламентовано Законом України
"Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" та Положенням про порядок передачі об`єктів права
державної та комунальної власності, затвердженим ПКМУ від
21.09.1998 № 1482.
Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3, 4
частини першої ст. 5 Закону України
"Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" для цілей цього Закону встановлюються такі особливості стосовно використання
жилих і нежилих приміщень у гуртожитках, переданих у власність територіальних
громад:
1) передача та прийняття гуртожитків, що є
об`єктами державної власності, у власність територіальних громад здійснюється
відповідно до Закону України
"Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" та з урахуванням особливостей, визначених цим
Законом;
2) передача гуртожитків (як цілісних
майнових комплексів) у власність територіальних громад здійснюється за рішенням
законного власника гуртожитку (чи уповноваженої власником особи) або за
рішенням суду;
3) прийняття гуртожитків (як ЦМК) у
власність територіальної громади здійснюється за рішенням відповідної місцевої
ради (або за рішенням виконавчого органу місцевої ради з наступним
затвердженням цією радою);
4) передача гуртожитків, включених до
статутних капіталів товариств, у тому числі тих, що в подальшому були передані
такими товариствами до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в
інший спосіб, у власність територіальних громад здійснюється на добровільних
(договірних) умовах або, у разі відмови органів управління (уповноважених осіб)
власників гуртожитків від такої передачі, - за рішенням суду за
поданням органу місцевого самоврядування.
Згідно з підпунктами "а",
"б" п. 1 ч.3 ст. 14 цього Закону гуртожитки, включені до статутних
капіталів товариств, передаються у власність територіальних громад відповідно
до цього Закону в один із таких способів:
1) на безкомпенсаційній основі всі
гуртожитки передаються:
а) за згодою власника гуртожитку - за його
рішенням;
б) без згоди власника гуртожитку - за
рішенням суду.
Згідно з п.2 ч.1 ст. 4 Закону України "Про передачу об`єктів права
державної та комунальної власності" передача
об`єктів із державної у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ,
міст, районів у містах здійснюється за наявності згоди відповідних сільських,
селищних, міських, районних у містах рад, якщо інше не передбачено законом, а у спільну власність територіальних громад сіл, селищ,
міст - за наявності згоди районних або обласних рад, якщо інше не передбачено
законом.
Таким чином, обов`язковою умовою передачі
об`єктів з державної до комунальної власності є прийняття відповідними радами
рішення про згоду на таку передачу, якщо інше не встановлено законом.
Отже перехід об`єктів права державної
власності у комунальну пов`язаний з такою обов`язковою обставиною як відповідне
волевиявлення на зазначену передачу суб`єкта комунальної власності.
У цьому висновку Суд звертається до правової
позиції ВСУ, викладеної в постанові від 30.03.2016 у справі № 927/438/15
(провадження № 3-93гс16) та у постанові від 11.06.2012 у справі N
21-295а11.
7.11.Враховуючи викладене, Суд доходить висновку, що навіть
за відсутності визначеної законом (п.2, 4 ч.1 ст. 5, п.п. "а",
"б" п. 1 ч.3 ст. 14 Закону
України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців
гуртожитків") підстави для передачі
Гуртожитку до територіальної громади міста (суб`єкту комунальної власності),
яка була визначена Відповідачем як передумова для прийняття ним заперечуваного
Рішення, останнє, за відсутності в ньому вказівки Позивачу на обов`язок
передати Гуртожиток, є волевиявленням Відповідача як органом місцевого
самоврядування на прийняття Гуртожитку суб`єктом комунальної власності,
направлено своєю дією та адресується Відповідачу, оскільки містить
індивідуально-конкретні приписи лише для нього, і створює права та/чи обов`язки
лише для Відповідача.
Однак заперечуване Рішення не є
рішенням про права та обов`язки третіх осіб стосовно Гуртожитку, зокрема і про
права та обов`язки Боржника (Позивача), оскільки рішення органу місцевого
самоврядування про згоду на прийняття об`єктів з державної у комунальну
власність, як один із складових елементів визначеної законом процедури передачі
гуртожитків - переходу об`єктів права державної власності у комунальну, між тим
не є самостійною та достатньою підставою для передачі Гуртожитку від Позивача
суб`єкту комунальної власність, а тому своїм існуванням та дією не створює
припис або примус для Боржника (Позивача).
7.12.Правильність цього висновку підтверджується фактом
існування спору у справі № 910/7918/20 за вимогами Відповідача до Позивача про
передачу Боржником на безкомпенсаційній підставі Гуртожитку суб`єкту
комунальної власності, а також підставами для позовних вимог у цій справі,
оскільки цей спір викликаний не прийняттям заперечуваного Рішення, а
бездіяльністю (відсутністю згоди) органів управління (уповноважених осіб)
власника Гуртожитку (Позивача) передати Гуртожиток у власність територіальної
громади.
Саме у межах цього спору має вирішуватись
про визначені законом (п.2, 4 ч.1 ст. 5, п.п. "а", "б" п. 1
ч.3 ст. 14 Закону України "Про
забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків") підстави для передачі Гуртожитку до територіальної
громади міста Кременчука.
Звернення ж Відповідача у справі №
910/7918/20 із вимогами до Позивача є поданням органу місцевого самоврядування
щодо передачі гуртожитків у власність територіальної громади за правилами п. 4
ч.1 ст. 5 Закону України "Про
забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків".
Отже спір у справі № 910/7918/20 порушений
щодо підстав (їх існування/відсутності) для передачі Позивачем на
безкомпенсаційній підставі Гуртожитку суб`єкту комунальної власності, що
узгоджується із положеннями п. 1 ч.3 ст.
14 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців
гуртожитків".
А тому заперечуване у цій справі
Рішення Відповідача є реалізацією ним визначеної Законом (п.51 ч.1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування
в Україні") компетенції, опосередковує
діяльність Відповідача у виконанні ним відповідних, визначених вище
повноважень, однак не є правовою підставою для передачі Позивачем на вимогу
Відповідача Гуртожитку.
7.13.Враховуючи викладене, Суд доходить висновку, що
заперечуваним Рішенням Відповідача не порушуються права Боржника (Позивача), на
захист яких подано позов у цій справі, Позивач не довів належними доказами факт
порушення права Боржника на Гуртожиток (невизнання, оспорювання або чинення
перешкод в користуванні, користування з порушенням законодавства, користування
з порушенням прав власника або користувача тощо – п.7.4), а, відповідно,
скасування Рішення не призведе до відновлення цих прав, у зв`язку із чим
позовні вимоги у цій справі не підлягають задоволенню.
Дійшовши цього висновку, Суд погоджується
з аналогічними аргументами скаржника (пункт 5.1) та відхиляє протилежні аргументи
Позивача (пункт 6.1).
7.14.Між тим суди попередніх інстанцій наведеного не
врахували та, ухвалюючи оскаржувані рішення, дійшли помилкового висновку про
підставність позовних вимог, їх задоволення та скасування Рішення за вимогами
Позивача.
Немає коментарів:
Дописати коментар