Постанова ВС від 29.12.2020, справа №924/159/14, колегія суддів: Погребняк В.Я.-головуючий, Жуков С.В., Огороднік К.М. https://reyestr.court.gov.ua/Review/93962778
У 2019 році
боржник подав до господарського суду позовну заяву про стягнення з Державного
бюджету України та міської ради солідарно майнової шкоди (збитків) на суму 135
млн грн в межах справи про банкрутство. На
підтвердження сплати судового збору до позовної заяви боржник додав оригінал
квитанції про сплату судового збору на суму 3 842 грн, яку визначив відповідно
до підпункту 10 пункту 2 частини 2 статті
4 Закону України “Про судовий збір” як за подання заяви про визнання правочинів
(договорів) недійсними та спростування майнових дій боржника в межах
провадження у справі про банкрутство. Ухвалою місцевого господарського суду,
яка залишена без змін апеляційним судом, позовну заяву з документами було
повернуто з причин того, що не було сплачено судовий збір на суму 670 тис.
грн. (1,5% від ціни позову відповідно до
підпункту 1 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий
збір", оскільки спір у цьому випадку є майновим. Верховний суд скасував судові рішення нижчих
судів та направив справу до суду першої інстанції на стадію відкриття
провадження, вказавши на особливості справляння судового збору з позовних вимог
про деліктну відповідальність органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, їх посадових і службових осіб.
Короткі висновки:
Ø Передчасним
є застосування судами до спірних правовідносин приписів підпункту 1 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України
"Про судовий збір" щодо ставок судового збору за подання позовної заяви майнового характеру, так як
позивачем-боржником заявлено вимоги про відшкодування майнової шкоди до
державних органів та органу місцевого самоврядування. Зазначене зумовлювало
обов`язок судів розглянути можливість застосування положення пункту 13 частини
другої статті 3 Закону України "Про судовий
збір",
якою не передбачено справляння судового збору за подання заяв у майнових спорах
про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи
бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим
або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою.
Розглянувши справу ВС зазначив наступне:
Ø Гарантією реалізації права на судовий захист в аспекті доступу до правосуддя є встановлення законом помірного судового збору для осіб, які звертаються до суду. Це відповідає
Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо заходів, що
полегшують доступ до правосуддя від 14.05.1981№ R (81) 7: "В тій мірі, в
якій судові витрати становлять явну перешкоду доступові до правосуддя, їх
треба, якщо це можливо, скоротити або скасувати" (підпункт 12 пункту D).
Ø Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про
захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим
законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру
або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального
обвинувачення.
Ø Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що у пункті 1 статті 6 Конвенції про
захист прав людини і основоположних свобод закріплене "право на суд" разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 у справі
"Ґолдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United
Kingdom), заява № 4451/70, § 36). Разом з тим, такі права не є абсолютними та
можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує
сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 17.01.2012 у справі
"Станєв проти Болгарії" (Stanev v. Bulgaria), заява № 36760/06, §
230).
Ø У § 55 рішення ЄСПЛ у справі "Креуз проти Польщі" (Kreuz v. Poland),
від
19.06.2001, заява № 28249/95), ЄСПЛ підкреслив, що обмеження доступу до
суду буде несумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує
законної мети або коли не існує розумної пропорційності між застосованими засобами
та законністю цілі, якої прагнуть досягти.
Ø Отже, сплата судового
збору за подання заяв, скарг до суду є складовою доступу до правосуддя, а
визначення розміру судового збору повинно здійснюватися таким чином, щоб був
дотриманий баланс між можливостями особи, яка звертається до суду з відповідною
заявою, та обмеженнями, встановленими законодавцем.
Ø Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що спір про відшкодування шкоди, який розглядається у межах справи про банкрутство, є
спором майнового характеру, а також про те, що до даної категорії спорів не
можуть бути застосовані положення підпункту 10 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України
"Про судовий збір".
Ø Виходячи з аналізу пункту
10 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України
"Про судовий збір", цим підпунктом не передбачено справляння збору за
подання позовної заяви про відшкодування шкоди на відміну від статті 20 Закону
України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом",
яка передбачала. Поряд із визнанням недійсними правочинів (договорів), також
можливість спростувати майнові дії боржника, статтею 42 Кодексу
України з процедур банкрутства, який введено в дію з 21.10.2019, можливість спростування
майнових дій боржника не передбачено.
Ø Відтак, суди дійшли
обґрунтованого висновку про те, що за умови подання позовної заяви про
відшкодування майнової шкоди, з урахуванням майнового характеру позовних вимог,
при визначенні ставки судового збору за звернення до суду першої інстанції з
позовними вимогами, повинні застосовуватись загальні положення, визначені
підпунктом 1 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України
"Про судовий збір".
Ø Разом з тим, судами не враховано, що стаття 1173 ЦК України, на яку посилався
позивач у позовній заяві, є спеціальною та передбачає певні особливості,
характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної
влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, які відмінні від
загальних правил деліктної відповідальності. Також законодавцем передбачені
особливості справляння судового збору за розгляд цієї категорії справ судом.
Так, пунктом 13 частини другої статті 3 Закону України
"Про судовий збір" передбачено, що за подання позовної заяви
про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи
бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим
або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову
діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду, судовий збір не
справляється.
Ø Верховний Суд звертає увагу, що місцевий та апеляційний
суди, надаючи оцінку предмету та підставам, визначеним позивачем у заяві,
повинні керуватись принципом jura novit curia ("суд знає закони"),
відповідно до якого суд під час розгляду справи має самостійно перевірити
доводи сторін та з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник
судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті
норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно
здійснює правильну правову кваліфікацію таких правовідносин та застосовує для
прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом
регулювання яких є відповідні правовідносини.
Ø Відтак, місцевий суд,
надаючи оцінку предмету, підставам позову та суб`єктному складу, визначеному
скаржником у позовній заяві, повинен був застосувати положення частини другої статті 3 Закону України
"Про судовий збір", якою передбачено випадки, за яких судовий збір не
справляється. Апеляційний суд, здійснюючи перегляд справи в апеляційному
порядку, зазначених вимог також не врахував, у зв`язку з чим дійшов помилкового
висновку, що несплата позивачем судового збору за подання позовної заяви у
даній категорії справ має оцінюватися як невиконання вимог ухвали про залишення
позовної заяви без руху та є підставою для її повернення.
Ø Першою і найважливішою вимогою статті 1 Протоколу
№ 1 до Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) є те, що будь-яке втручання з боку органів державної влади в мирне володіння майном має бути законним (див. "Іатрідіс проти Греції", § 58, ЄСПЛ 1999-II). Вимога законності, за змістом Конвенції,
вимагає дотримання відповідних положень внутрішнього законодавства і
відповідності верховенству права, яке включає в себе свободу від свавілля (див.
"Хентріх проти Франції", 22.09.1994 § 42 та "Кушоглу проти
Болгарії", §§ 49-62, 10.05.2007).
ØАналізуючи доводи скаржника та висновки судів попередніх інстанцій у справі №924/159/14 в аспекті зазначеної практики ЄСПЛ, Верховний Суд дійшов висновку, що боржнику, який звертається з позовом про відшкодування завданої державними органами та органами місцевого самоврядування шкоди, повинні створюватися належні умови з метою захисту його порушеного права та відновлення його майнового стану, а необґрунтоване обмеження захисту порушених прав може бути розцінене як втручання з боку держави в мирне володіння майном.
Немає коментарів:
Дописати коментар