ПРАВОЧИН (ДОГОВІР), УКЛАДЕНИЙ ДО ВІДКРИТТЯ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ ПРО БАНКРУТСТВО, НЕ МОЖЕ ОЦІНЮВАТИСЬ СУДОМ НА ПРЕДМЕТ ЙОГО ВІДПОВІДНОСТІ/НЕВІДПОВІДНОСТІ ВИМОГАМ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО БАНКРУТСТВО, ЧИННОГО НА ЧАС УКЛАДЕННЯ ЦЬОГО ПРАВОЧИНУ.

ПОСТАНОВА 28.10.2021, Справа № 911/1012/13, ВС у складі суддів судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС: Ткаченко Н.Г.- головуючого, доповідача., Банаська О.О., Білоуса В.В., Васьковського О.В., Жукова С.В., Картере В.І., Огородніка К.М., Погребняка В.Я., https://reyestr.court.gov.ua/Review/101424055

ОКРЕМА ДУМКА Судді О. Банасько, https://reyestr.court.gov.ua/Review/102058565

---

У справі про банкрутство, провадження у якій відкрито 15.04.2013, а 29.07.2013 Боржника визнано Банкрутом,  у лютому 2020 року Кредитор  звернувся до г/с із заявою про визнання недійсним Договору про надання поворотної фінансової допомоги, який Боржник уклав 13.09.2012 зі своїм мажоритарним акціонером. Заява обґрунтована тим, що Договір укладено боржником із заінтересованою особою щодо Боржника, що є підставою визнання його недійсним згідно з ч. 2 ст. 42 КУзПБ. Місцевий г/с ухвалою від 07.07.2020 заяву задовольнив. Апеляційний г/с постановою від 10.12.2020 прийняв нове рішення, яким у задоволенні заяви відмовив, виходив з того, що:1) положення Закону про банкрутство, який діяв на момент укладення та подальшого виконання оспорюваного договору, не передбачали такої спеціальної підстави для визнання недійсним договору, як його укладення із заінтересованими особами; 2)відсутні правові підстави для застосування підстав недійсності правочину, передбачених ст.42 КУзПБ; 3)жодних інших (окрім ч. 2 ст. 42  КУзПБ), підстав для визнання договору недійсними заявником у своїй заяві не зазначено. Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, і при цьому частково змінив мотивувальну частину постанови апеляційного г/с, вказавши про:

1) правильність висновку про відсутність підстав застосування ст.42 КУзПБ;

2)помилковість висновку про необхідність застосування норм Закону про банкрутство (передбаченої ним спеціальної підстави для визнання недійсним договору), який діяв на момент укладення оспорюваного договору, оскільки не було враховано, що застосування спеціальних норм законодавства про банкрутство можливо лише при наявності відкритого провадження у справі про банкрутство боржника на момент укладення оспорюваного правочину.   У цій справі ВС:

- відступив від висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 12.11.2020 у справі № 911/956/17, щодо застосування принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, згідно з яким до договорів, які укладені до введення в дію КУзПБ, застосовуються спеціальні норми, які визначають підстави недійсності цих договорів та існували на момент укладення договору (вчинення правочину);

- уточнив правову позицію судової палати щодо застосування ст.42 КУзПБ  та ст.20 Закону про банкрутство під час вирішення спорів про визнання недійсними правочинів, вчинених боржником до введення в дію КУзПБ,  викладеної у постанові ВС у складі палати для розгляду справ про банкрутство КГС від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16.

Суддя Банасько О.О. висловив окрему думку, згідно якої запроваджений банкротною палатою підхід повністю нівелює конструкцію "підозрілого періоду" та можливість захисту інтересів кредиторів через інститут визнання недійсними правочинів боржника. На думку судді Банасько О.О. банкротна палата безпідставно змінила висновки мотивувальної частини постанови апеляційного суду та що не слід було відступати та уточнювати правові висновки ВС.

---

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ø Банкрутство за своєю природою є особливим правовим механізмом врегулювання відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами, правове регулювання якого регламентовано КУзПБ, який введено в дію з 21.10.2019, а до введення в дію цього Кодексу - Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом",  які визначають особливості провадження у справах про банкрутство, тобто є спеціальними у застосуванні при розгляді цих справ.

Ø Законодавство у сфері банкрутства містить спеціальні та додаткові, порівняно із нормами ЦК України та ГК України, підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсними, і застосовуються коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, який врегульовано законодавством про банкрутство.

Ø У контексті зазначеного можна зробити висновок, що застосування спеціальних норм законодавства про банкрутство можливо лише при наявності відкритого провадження у справі про банкрутство боржника, а відтак правочин (договір), укладений до відкриття провадження у справі про банкрутство, не може оцінюватись судом на предмет його відповідності/невідповідності вимогам спеціального закону про банкрутство.

Ø До того ж, на відміну від вимог ЦК України та ГК України, законодавство про банкрутство (як ст. 42 КУзПБ, так і ст. 20 Закону про банкрутство у редакції, чинній з 19.01.2013) не визначає вимоги до укладеного правочину, а врегульовує спеціальні правила та процедуру визнання недійсними правочинів, укладених боржником, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство, та містить спеціальні положення щодо строків (сумнівного періоду протягом якого боржник вчиняє правочини), суб`єктів (осіб які мають ініціювати право визнання договорів недійсними) і переліку підстав, за наявності яких можна визнавати правочини недійсними.

Ø Верховний Суд у складі суддів судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС зазначає, що критерієм для застосування норм ст. 42 КУзПБ та ст. 20 Закону про банкрутство, у тому числі і до заяв, поданих після введення в дію  КУзПБ, є дата відкриття провадження у справі про банкрутство.

Ø Як вбачається з матеріалів справи, що переглядається, Договір…, з заявою про визнання недійсним якого Кредитор звернувся у лютому 2020 року (тобто після введення в дію  КУзПБ), було укладено сторонами 13.09.2012.

Ø Провадження у цій справі № 911/1012/13 про банкрутство Боржника порушено ухвалою г/с від 15.04.2013 відповідно до норм Закону про банкрутство (у редакції, чинній з 19.01.2013), умови та підстави визнання недійсними правочинів (договорів) та спростування майнових дій боржника в якому було врегульовано ст. 20 цього Закону.

Ø Так, згідно з ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство (у зазначеній вище редакції) правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані г/c у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник виконав майнові зобов`язання раніше встановленого строку; боржник до порушення справи про банкрутство взяв на себе зобов`язання, в результаті чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови, що в момент прийняття зобов`язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів боржнику перевищувала вартість майна; боржник прийняв на себе заставні зобов`язання для забезпечення виконання грошових вимог.

Ø Виходячи з аналізу ст. 20 Закону про банкрутство, наведена норма, у частині підстав визнання недійсними правочинів боржника підлягає застосуванню у справах про банкрутство, провадження у яких відкрито під час дії Закону про банкрутство, та до правочинів (договорів) або майнових дій боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство.

Ø У зв`язку з викладеним, враховуючи, що провадження у цій справі про банкрутство порушено на підставі норм Закону про банкрутство" (у редакції, чинній з 19.01.2013), суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для застосування при розгляді заяви кредитора про визнання недійсним договору підстав недійсності правочину, передбачених ст. 42 КУзПБ.

Ø Водночас, апеляційний суд не вірно застосував до спірних правовідносин ч. 1    ст. 58 Конституції України  щодо  дії нормативно-правового акту в часі та дійшов помилкового висновку про необхідність застосування норм закону про банкрутство (передбаченої ним спеціальної підстави для визнання недійсним договору), який діяв на момент укладення оспорюваного договору, оскільки не врахував, що застосування спеціальних норм законодавства про банкрутство можливо лише при наявності відкритого провадження у справі про банкрутство боржника, а на момент укладення 13.09.2012 оспорюваного правочину провадження у справі про банкрутство Боржника відкрито не було.

Ø У контексті зазначеного, доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування у даному випадку апеляційним судом конституційного принципу про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів до законодавства у сфері банкрутства, частково знайшли своє підтвердження.

Ø Відтак, з огляду на викладене, ВС у складі суддів судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС вважає за необхідне відступити від застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові висновку, викладеного у постанові КГС ВС від 12.11.2020 у справі № 911/956/17, щодо застосування принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, згідно з яким до договорів, які укладені до введення в дію    КУзПБ, застосовуються спеціальні норми, які визначають підстави недійсності цих договорів та існували на момент укладення договору (вчинення правочину).

Ø Водночас, наведені вище аргументи заявника касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду, оскільки, у свою чергу, зводяться до неправильного тлумачення ч. 4. Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ та помилкових тверджень про те, що кредитор у справі про банкрутство наділений правом звернення до суду із заявою про визнання недійсним правочинів боржника з підстав, визначених ст. 42 КУзПБ , чинної на час такого звернення, незалежно від дати порушення (відкриття) провадження у справі про банкрутство.

Ø Отже, аргументи заявника касаційної скарги не спростовують правильного по суті висновку суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для застосування при розгляді заяви Кредитора  про визнання недійсним Договору про надання поворотної фінансової допомоги від 13.09.2012 підстав недійсності правочину, передбачених ст. 42 КУзПБ.

Ø Поряд з викладеним, судова палата для розгляду справ про банкрутство КГС ВС зазначає, що укладення боржником договору поза межами "підозрілого періоду" (у цьому випадку - одного  року, що передував відкриттю справи про банкрутство), визначеного ст. 20 Закону про банкрутство, не виключає можливості звернення зацікавлених осіб (арбітражного керуючого або кредитора) з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів.

Ø У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсним правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.

Ø Аналогічний висновок був викладений ВС у складі палати для розгляду справ про банкрутство КГС у постанові від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16 і підстав для відступлення від нього або уточнення не вбачається.

Ø Проте, як встановлено судом апеляційної інстанції, а заявником не заперечується, у справі, що переглядається, жодних інших підстав для визнання недійсним договору Кредитором у своїй заяві зазначено не було.

Ø На підставі наведеного вище, ВС у складі суддів судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС погоджується з правильним по суті висновком суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні заяви Кредитор про визнання недійсним Договору…, однак, вважає за необхідне змінити мотивувальну частину постанови апеляційного г/с від 10.12.2020 у справі № 911/1012/13, враховуючи висновки цієї постанови касаційного суду.

Ø Разом з тим, з метою формування єдиної правозастосовчої практики, беручи до уваги підставу для передачі даної справи № 911/1012/13 на розгляд судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС, остання дійшла висновку про уточнення правової позиції судової палати щодо застосування ст.42 КУзПБ  та ст.20 Закону про банкрутство під час вирішення спорів про визнання недійсними правочинів, вчинених боржником до введення в дію КУзПБ,  викладеної у постанові ВС у складі палати для розгляду справ про банкрутство КГС від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16.

Ø Так, Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС не вбачає підстав  для відступу від  висновків ВС, викладених у постанові від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16 про те, що темпоральним критерієм застосування норми ст. 42 КУзПБ  є дата відкриття провадження у справі про банкрутство, що повністю узгоджується з наведеним вище правовим висновком, що критерієм для застосування норм ст. 42 КУзПБ та ст. 20 Закону про банкрутство, у тому числі і до заяв, поданих після набрання чинності КУзПБ , є дата відкриття провадження у справі про банкрутство.

Ø Водночас, палата для розгляду справ про банкрутство КГС ВС вважає за необхідне уточнити викладений у постанові палати для розгляду справ про банкрутство КГС ВС від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16  правовий  висновок  про те, що  при застосуванні ст. 42 КУзПБ слід керуватися загальновизнаним принципом щодо дії законів у часі під час визнання правочину недійсним, згідно з яким відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Ø Так, дійсно, за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України, згідно з якою дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (рішення КСУ від 09.02.1999 № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).

Ø Проте, на відміну від загальних норм (ЦК України та ГК України), як  зазначено вище, застосування спеціальних норм законодавства про банкрутство можливо лише при наявності відкритого провадження у справі про банкрутство боржника, коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, а відтак правочин (договір), укладений до відкриття провадження у справі про банкрутство, не може оцінюватись судом на предмет його відповідності/невідповідності вимогам законодавства про банкрутство, чинного на час укладення цього правочину.

Ø Крім цього, потребує уточнення і висновок ВС у складі палати для розгляду справ про банкрутство КГС, викладений у  постанові від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16, стосовно того, що передбачений ст. 42 КУзПБ трирічний строк у будь-якому разі відраховується від дати відкриття провадження у справі про банкрутство.

Ø Аналіз норм ст. 42 КУзПБ дає підстави для висновку, що приписами цієї норми чітко визначено, що ст.42 КУзПБ підлягає застосуванню до правочинів, вчинених боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, а відтак норма ст.42 КУзПБ, щодо відрахування  трирічного строку,  розширеному тлумаченню не підлягає.

---

ОКРЕМА ДУМКА Судді О. О. Банасько, , https://reyestr.court.gov.ua/Review/102058565

---

ІІ. Підстави для висловлення окремої думки та мотиви, якими вона обґрунтована

46. При прийнятті зазначеної постанови від 28.10.2021 з наведеними у ній висновками щодо відступу від правового висновку викладеного в постанові КГС ВС від 12.11.2020 у справі № 911/956/17 та уточнення правових висновків викладених у постанові палати для розгляду справ про банкрутство КГС ВС від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16 не погоджуюсь та відповідно до ч.3 ст.34 ГПК України висловлюю окрему думку щодо ухваленої постанови з огляду на таке.

47. У справі, що переглядається, ключовим питанням, яке потребувало юридичної оцінки та яке необхідно було вирішити ВС з урахуванням змісту оскаржуваних судових рішень і доводів касаційної скарги, на моє переконання, є питання застосування ст.42 КУзПБ та ст.20 Закону про банкрутство під час вирішення спорів про визнання недійсними правочинів, вчинених боржником до введення в дію КУзПБ з урахуванням принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.

48. За ч.1ст.3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону про банкрутство, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

49. Відповідно до ч.1 ст.58 Конституції закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

50. Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював і КСУ. Зокрема, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях КСУ від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

51. Отже, за загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце (аналогічний висновок викладено в постанові ВС України від 02.12.2015 у справі № 3-1085гс15).

52. За приписами статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

53. У Рішенні від 03.10.1997 № 4-зп КСУ надав роз`яснення стосовно порядку набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами: конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному; звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього; загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - "наступний закон скасовує попередній".

54. Таким чином, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правовим актом, може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено в пункті 2 Рішення КСУ від 09.02.1999 у справі № 1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися 1) негайно (безпосередня дія); 2) шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма); 3) шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

55. Під зворотною (ретроактивною) дією акта цивільного/господарського законодавства розуміється поширення його дії на відносини, що виникли до набрання ним чинності.

56. Системний аналіз викладеного дає змогу виокремити два випадки зворотної дії норм цивільного/господарського законодавства: 1) коли акт законодавства пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність; 2) якщо законодавець встановлює спеціальні випадки зворотної дії актів законодавства.

57. Положення ч.1ст.58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватися на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті (Рішення КСУ від 09.02.1999 у справі № 1-рп/99).

58. Отже, за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

59. Закріплення названого принципу є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (Рішення КСУ від 13.05.1997 у справі № 1-зп).

60. Водночас цивільне/господарське законодавство не забороняє застосування нових положень зі зворотною силою, але виключно тоді, коли зворотна дія цих актів, по-перше, встановлена в них самих, а по-друге, якщо темпоральний прояв не суперечить принципу, вираженому в статті 58 Конституції України щодо застосування до події, факту того закону (нормативно-правового акта) під час дії якого вони настали або мали місце.

61. Саме з такого розуміння принципу дії закону в часі слід виходити під час вирішення питання щодо застосування норм закону, що набрав чинності на зміну попередньому, який регулював аналогічні правовідносини.

62. У справі, що переглядається, оспорюваний договір про надання поворотної фінансової допомоги, з заявою про визнання недійсним якого Кредитор звернувся у лютому 2020 року (тобто після введення в дію КУзПБ), було укладено сторонами 13.09.2012 у той час, як провадження у справі про банкрутство Боржника порушено ухвалою г/с від 15.04.2013  відповідно до норм Закону про банкрутство (у редакції, чинній з 19.01.2013) умови та підстави визнання недійсними правочинів (договорів) та спростування майнових дій боржника в якому було врегульовано статтею 20 цього Закону.

63.Порівняльний аналіз приписів ст.42 КУзПБ та ст.20 Закону про банкрутство свідчить, що відповідні статті містять аналогічні за цільовою спрямованістю норми направлені унеможливити вчинення боржником фраудаторних дій у "підозрілий період".

64. Відмінності приписів цих норм не зачіпають суті підстав визнання правочинів боржника недійсними та зводяться, зокрема, до такого:

1) КУзПБ відмовився від конструкції "спростування майнових дій боржника";

2) КУзПБ незначно, але розширив підстави визнання недійсними правочинів боржника за рахунок укладення договору із заінтересованою особою та укладення договору дарування;

3) КУзПБ запровадив двочленну класифікацію підстав недійсності правочинів - деякі правочини можуть бути визнані недійсними лише будучи вчиненими як після відкриття провадження у справі про банкрутство, так і протягом трьох років до цього, а деякі - лише у разі їх вчинення протягом трьох років до відкриття провадження у справі про банкрутство;

4) КУзПБ істотно розширив часові межі "підозрілого періоду": з одного року до трьох років.

65. Наведені у цих нормах темпоральні межі "підозрілого періоду" є органічною частиною конструкції відповідних підстав визнання недійсними правочинів боржника. Тобто строк встановлений у статті 20 Закону про банкрутство, статті 42 КУзПБ, становить так званий "підозрілий період", у межах якого є найбільш вірогідним вчинення боржником фраудаторних правочинів, опосередковано спрямованих на завдання шкоди кредиторам боржника.

66. Строк встановлений у наведених статтях, обраховується у зворотному напрямку від дати відкриття провадження у справі про банкрутство та жодних меж для заявлення відповідної вимоги після відкриття такого провадження Закон про банкрутство та КУзПБ не визначають.

67. Згідно з п.4 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону про банкрутство. Перехід до наступної судової процедури та подальше провадження у таких справах здійснюється відповідно до цього Кодексу.

68. Тлумачення пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ свідчить, що законодавцем за темпоральним принципом (принцип дії закону в часі) визначено пряму дію норм КУзПБ та їх застосування при розгляді справ про банкрутство незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, за винятком справ, які на день введення в дію цього Кодексу (21.10.2019) перебувають на стадії санації (подібний висновок викладено у постанові ВС у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС від 01.10.2020 у справі № 913/849/14).

69. Тобто у цій нормі визначено два варіанти темпорального правила її дії щодо подальшого розгляду справ про банкрутство: принцип прямої дії норми (подальший розгляд справ про банкрутство на підставі норм КУзПБ з дня введення його в дію) та ультраактивна (переживаюча) дія норми (здійснення провадження у справі щодо боржників, які перебувають на стадії процедури санації, згідно з нормами закону про банкрутство).

70. Оскільки п.4 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ урегульовано лише фактично подальший розгляд справ про банкрутство, відповідні приписи за своєю галузевою приналежністю є нормою процесуального права, яка не стосується жодним чином норм матеріального права, що містяться у цьому нормативно-правовому акті.

71. І це цілком узгоджується з нормами статті 3 ГПК України, яка передбачає, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи, а також відповідає практиці ЄСПЛ, відповідно до якої: сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства; суд нагадує про загальновизнаний принцип негайного впливу процесуальних змін на позови, що розглядаються (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 21.10.2020 у справі "Дія 97 проти України" та від 19.12.1997 у справі "Brualla Gomez de La Torre v. Spain").

72. Що ж до застосування у часі приписів статті 42 КУзПБ як такої, що містить норми матеріального права, пункт 4 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ не визначає правил дії в часі цієї норми та не встановлює темпоральних критеріїв її застосування. Так само не визначає таких правил наведений пункт Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ щодо положень статті 20 Закону про банкрутство, чинного до 21.10.2019.

73. Тому при застосуванні статті 42 КУзПБ слід керуватися загальновизнаним принципом щодо дії законів у часі, суть якого полягає в тому, що новий закон регулює правовідносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Тобто до події, факту застосовується закон, під час дії якого вони настали або мали місце.

74. Ураховуючи наведене, темпоральним критерієм застосування статті 42 КУзПБ з урахуванням приписів пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ, який стосується процесуальних норм КУзПБ, є дата відкриття провадження у справі про банкрутство, яка огляду на вступ в дію КУзПБ 21.10.2019 має бути відкрита після 21.10.2019.

75. Таким чином, з моєї точки зору, приписи статті 42 КУзПБ застосовуються до усіх заяв арбітражних керуючих та кредиторів за сукупності таких умов:

1) подання заяв здійснюється у справах про банкрутство відкритих після вступу в дію КУзПБ;

2) заяви про недійсність подані щодо правочинів укладених після 21.10.2019.

76. Такий підхід до застосування статті 42 КУзПБ відповідає усталеній судовій практиці щодо застосування норм закону під час визнання правочину недійсним, згідно з яким відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

77. Тобто підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину, тоді як підстави визнання правочинів боржника недійсними, що містяться в статті 42 КУзПБ, не є повністю тотожними (ідентичними) з підставами, що містилися в статті 20 Закону про банкрутство, чинного до 21.10.2019.

78. Тому приписи статті 42 КУзПБ у частині підстав для визнання недійсними правочинів боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені боржником до дати введення в дію КУзПБ, тобто до 21.10.2019.

79. До правовідносин, що склалися до 21.10.2019, - підлягають застосуванню приписи ст.20 Закону про банкрутство або закону, який діяв на момент вчинення правочину.

80. Як зазначалось вище провадження у справі про банкрутство Боржника порушено ухвалою г/с від 15.04.2013 відповідно до норм Закону про банкрутство (у редакції, чинній з 19.01.2013), у той час як оспорюваний договір було укладено сторонами 13.09.2012.

81. Відтак, при розгляді спору про визнання договору недійсним у цій справі підлягало застосуванню законодавство, яке діяло станом на момент його укладення - 13.09.2012.

82. Слід наголосити, що укладення договору боржника поза межами "підозрілого періоду" (одного року, що передував порушенню справи про банкрутство), визначеного ст.20 Закону про банкрутство, та відсутність підстав для застосування статті 42 КУзПБ з огляду на непоширення її дії на правовідносини, що склалися до вступу в дію КУзПБ, не виключає можливості визнання недійсним правочину боржника, спрямованого на уникнення звернення стягнення на його майно, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом за умови доведеності відповідних обставин заявником.

83. З огляду на викладене, на мою думку, вважаю помилковим та таким, що суперечить принципу дії закону в часі висновок викладений у постанові від 28.10.2021 у справі № 911/1012/13 ВС у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС про те, що застосування спеціальних норм законодавства про банкрутство можливо лише при наявності відкритого провадження у справі про банкрутство боржника, коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, а відтак правочин (договір), укладений до відкриття провадження у справі про банкрутство, не може оцінюватись судом на предмет його відповідності/невідповідності вимогам законодавства про банкрутство, чинного на час укладення цього правочину (на момент укладення 13.09.2012 оспорюваного правочину провадження у справі про банкрутство Боржника відкрито не було).

84. Запровадження такого підходу, з моєї точки зору, повністю нівелює конструкцію "підозрілого періоду" в справах про банкрутство та можливість захисту інтересів кредиторів через інститут визнання недійсними правочинів боржника.

85. Так званий "підозрілий період" встановлений у статті 20 Закону про банкрутство (1 рік, що передував порушенню провадження у справі про банкрутство), статті 42 КУзПБ (3 роки, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство), надає можливість арбітражному керуючому та кредиторам оспорити правочини із додаткових, специфічних підстав, які характерні виключно для правовідносин, що виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом.

86. Вочевидь, що у "підозрілий період" найбільш вірогідним є вчинення боржником фраудаторних правочинів, опосередковано спрямованих на завдання шкоди кредиторам боржника і власне диспозицією норм (ст.20 Закону про банкрутство, ст.42 КУзПБ презюмується їх укладення до відкриття провадження у справі про банкрутство.

87.Відтак, здійснення аналізу договірної бази боржника та його контрагентів протягом 1 (3) років, що передували відкриттю/порушенню провадження у справі про банкрутство на предмет виявлення ознак недійсності правочинів із спеціальних підстав для недійсності правочинів визначених ст.20 Закону про банкрутство/ст.42КУзПБ допускається саме після відкриття/порушення провадження у справі про банкрутство.

88. Цілком очевидно, що оцінка укладеним боржником у "підозрілий період" правочинам має надаватися саме на момент їх вчинення у співвідношенні із спеціальними підставами недійсності правочинів викладеними в законодавстві про банкрутство (ст.20 Закону про банкрутство, ст.42 КУзПБ).

89. Також не погоджуюсь із висновком викладеним у постанові від 28.10.2021 у справі № 911/1012/13 Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду про те, що ст.42 КУзПБ підлягає застосуванню до правочинів, вчинених боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство та розширеному тлумаченню не підлягає.

90. За таким висновком з урахуванням викладеного вище, з моєї точки зору фактично допускається зворотня дія закону в часі, адже критерієм для застосування статті 42 КУзПБ у такому випадку є лише наявність відкритого провадження у справі про банкрутство подальший розгляд в якій здійснюється відповідно до положень цього Кодексу безвідносно до дати відкриття провадження у такій справі та дати вчинення оспорюваного правочину.

91. Такий підхід, на мою думку, суперечить конституційному принципу щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів закріпленому в частині першій статті 58 Конституції України.

92. До того ж збільшення тривалості "підозрілого періоду" з 1 року до 3 років щодо правочинів, які були укладені до введення в дію відповідних норм КУзПБ, з моєї точки зору, суперечить принципу верховенства права, суттєво погіршує передбачуваність підприємницької діяльності та юридичних операцій для учасників господарського обороту та безсумнівно підриває правову визначеність (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ "Бояджиєва та Gloria International Limited EOOD проти Болгарії").

ІІІ. Висновки

93. Із змісту оскаржуваної постанови апеляційного г/с від 10.12.2020 у цій справі слідує, що апеляційний суд скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та приймаючи рішення про відмову в задоволенні заяви про визнання недійсним договору з урахуванням принципу незворотності дії закону в часі дійшов таких висновків:

- Прикінцевими та перехідними положеннями КУзПБ не передбачено надання зворотної дії в часі положенням ст.42 цього Кодексу, як і будь-яким іншим положенням Кодексу;

- до договорів, які укладені до моменту набрання чинності КУзПБ застосовуються загальні чи спеціальні норми матеріального права, які визначають підстави недійсності цих договорів та існували на момент укладення договору (вчинення правочину);

- на момент укладення 13.09.2012 та подальшого виконання оспорюваного договору діяв Закон про банкрутство положення якого не передбачали такої спеціальної підстави для визнання недійсним договору, як його укладення із заінтересованими особами, а жодних інших підстав для визнання договору недійсним заявником у своїй заяві не зазначено та судом не встановлено.

94. На мою думку, висновки апеляційного г/с викладені в постанові від 10.12.2020 у справі № 911/1012/13 є правомірними та обґрунтованими і такими, що відповідають фактичним обставинам справи, а тому підстав для зміни її мотивувальної частини не було.

95. З мотивів викладених вище, з моєї точки зору, судовій палаті касаційної інстанцій для розгляду справ про банкрутство КГС ВС необхідно було залишити касаційну скаргу Кредитора без задоволення, постанову апеляційного г/с від 10.12.2020 у справі № 911/1012/13 без змін без зміни її мотивувальної частини та без відступлення від правового висновку викладеного в постанові КГС ВС від 12.11.2020 у справі № 911/956/17 та без уточнення правових висновків викладених у постанові палати для розгляду справ про банкрутство КГС ВС від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16.