ПОСТАНОВА 02.11.2021, Справа №925/1351/19, Провадження №12-35гс21, ВП ВС у складі: головуючого Князєва В. С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Анцупової Т.О., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Григор`євої І.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Катеринчук Л.Й., Крет Г.Р., Пількова К.М., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Ситнік О.М., Сімоненко В.М., Ткача І.В., https://reyestr.court.gov.ua/Review/101829977
До порушення у 2009 році справи про
банкрутство державного підприємства (далі-Боржник), 15.02.2008 у виконавчому
провадженні на прилюдних торгах (аукціоні) були продані
адміністративно-побутові та виробничі приміщення Боржника, на які не було належно
оформлених документів про право власності, через що ОСОБА_2 (Переможець) свідоцтво про придбання майна з прилюдних
торгів не отримав та звернувся до місцевого міськрайонного суду з позовом про
визнання договору купівлі-продажу, не посвідченого нотаріально, дійсним та
визнання права власності на придбане з прилюдних торгів майно. Міськрайонний
суд рішенням від 17.03.2008 позов ОСОБА_2 задовольнив, а Апеляційний суд рішенням від
02.12.2016 ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив повністю. Після
кількох перепродаж кінцевим власником майна став ОСОБА_1, який у ланцюгу перепродаж приймав участь двічі. Боржник
23.10.2012 був визнаний банкрутом і в ліквідаційній процедурі в межах справи
про банкрутство ліквідатор 15.11.2019 звернувся із позовом до ОСОБА_1, просив
суд витребувати в ОСОБА_1 спірне майно, скасувати в ДРРПНМ запис від 25.07.2018
про право власності ОСОБА_1 та зареєструвати право власності Боржника на спірне
майно. Позов обґрунтовано вибуттям
спірного майна з володіння Боржника поза його волею за результатами продажу
на прилюдних торгах, що відбулись із порушенням Порядку відчуження
об`єктів державної власності, затвердженого ПКМУ від 06.06.2007 № 803 та
статуту підприємства, а також відсутністю нотаріального оформлення права
власності та неотриманням Переможцем свідоцтва про право власності на придбане
майно. Відповідач проти позову заперечив, вказував, що оскільки рішення
про проведення аукціону не скасовано, то до первісного покупця спірного майна
перейшли права власника, майно продано на виконання судового рішення, а також
до заявлених позовних вимог просив застосувати позовну давність. Місцевий
г/с рішенням від 18.06.2020, яке залишено без змін апеляційним г/с (постанова
від 22.09.2020), позов задовольнив частково, витребував в ОСОБА_1 на
користь Боржника спірне майно, скасував у ДРРПНМ запис від 25.07.2018 про
право власності ОСОБА_1 на зазначене нерухоме майно, в решті вимог відмовив. Рішення
обґрунтовано встановленням обставин нікчемності первісного правочину з продажу
державного майна і встановленням обставин недобросовісності
набувача-відповідача у справі. Також місцевий г/с зазначив, що поданий 15.11.2019
позов у цій справі є таким, що пред`явлений у межах позовної давності, оскільки
позовну давність в цьому випадку слід обраховувати з 02.12.2016 - моменту
прийняття рішення апеляційним судом про скасування рішення міськрайонного суду
від 17.03.2008 у справі № 2-705/2008 про визнання права власності на спірний
об`єкт за ОСОБА_2. Апеляційний г/с доповнюючи висновки
місцевого суду про наявність підстав для витребування спірного майна його
первісному власнику, надав власну
оцінку ланцюгу переуступок спірного майна за час розгляду судових спорів, установив
участь ОСОБА_1 в подвійному перепродажі спірного нерухомого майна та
дійшов висновку, що відповідач ОСОБА_1 міг дізнатися та не проявив розумної
обачності, придбаваючи майно, яке є предметом судового спору, що ставить під
сумнів його добросовісність при купівлі цього майна. Також з огляду на
недобросовісність набувача ОСОБА_1 та скасування рішення суду, за яким було
визнано право власності на спірне майно за його набувачем з публічних торгів,
апеляційний суд зазначив про те, що не вбачає невідповідності заходу втручання
держави в право власності ОСОБА_1 з урахуванням критеріїв правомірного
втручання у право особи на мирне володіння майном, сформованих у сталій
практиці ЄСПЛ. КГС ВС при передачі справи на розгляд ВП ВС, вказав
про наявність у цій справі проблематики, яка має значення для забезпечення
розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики щодо
застосування статті 261 ЦК України, а
саме визначення початкового моменту перебігу позовної давності, зокрема
чи має перебіг позовної давності розпочинатись з моменту вибуття спірного
майна з володіння боржника, чи з моменту скасування судового рішення, на
підставі якого набуто право власності на спірне майно, при розгляді
віндикаційних позовів. На думку КГС ВС,
з метою забезпечення однакового застосування норм права у подібних
правовідносинах, які підлягають застосуванню, виникла необхідність передати цю
справу на розгляд ВП ВС для відступу від висновку, викладеного в раніше
ухваленому рішенні, а саме в постанові ВС України від 29.03.2017 у справі №
520/7194/13-ц, постановах КЦС ВС від 24.12.2019 у справі № 265/7986/15-ц та від
14.04.2021 у справі № 754/11747/18, щодо початку перебігу позовної давності з
моменту скасування судового рішення, на підставі якого набуто право власності
на спірне майно, а не з моменту вибуття спірного майна з володіння позивача. ВП
ВС касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила та ухвалила нове рішення про
відмову в позові, вказавши, що: 1) висновки нижчих судів про нікчемність
правочину з купівлі-продажу спірного майна в межах процедури прилюдних торгів
(аукціону), про відсутність правових наслідків цієї процедури, як вчиненої на
виконання судового рішення, не ґрунтуються на нормах матеріального права,
суперечать законодавству та встановленим судами обставинам справи; 2) суди
помилково ототожнили судове рішення, на підставі якого відбувалося оформлення
речового права покупцем, з судовим рішенням, на виконання якого відбувався
продаж спірного майна, не розглянувши та не спростувавши відповідні доводи
відповідача, залишивши поза увагою приписи ч.2 ст.388 ЦК України; 3) за встановлених судами обставин майно у
відповідача не може бути витребувано в порядку статей 387, 388 ЦК України; 4)
пред`явлення власником нерухомого майна
вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права
власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного
відновлення його права. Обрання позивачем неналежного способу
захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові; 5) у
позові в цій справі слід відмовити з огляду на його безпідставність, а тому питання
про застосування позовної давності ВП ВС в цій справі не вирішує. Судді ВП
ВС Л. Й. Катеринчук, В. В. Британчук, В. С. Князєв, О. Б. Прокопенко
висловивили окрему думку, згідно якої касаційну скаргу ОСОБА_1 слід було залишити
без задоволення, а судові рішення нижчих судів змінити у мотивувальних
частинах, залишивши їх без змін у резолютивних частинах (про задоволення
позовних вимог про витребування спірного нерухомого майна.
6. Мотиви, з яких виходить ВП ВС, та
застосовані нею положення законодавства
6.2. Відповідно до ч.1 та 2 ст.321 ЦК України право власності є
непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений
у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у
його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
6.3. Право власності набувається на підставах, що не
заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно,
якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності
не встановлена судом (ст.328 ЦК України).
6.4. Держава забезпечує рівний захист усіх суб`єктів права
власності застосуванням передбачених законодавством заходів. Регулювання,
наведене в Главі 29 ЦК України, передбачає, зокрема, такі способи захисту права
власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний
позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та
розпорядження його майном (негаторний позов).
6.5. Власник має право витребувати майно від особи, яка
незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст.387 ЦК України),
незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи
придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.
6.6. При цьому ст.400
ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного
володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або
інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним
володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього
обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування
цього майна.
6.7. Разом з тим ст.330
ЦК України передбачає можливість добросовісному
набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це
права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену
законом підставу для припинення права власності попереднього власника
відповідно до приписів ст.346 ЦК України).
Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний
набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст.388
ЦК України майно не може бути витребуване в
нього.
6.8. Стаття 388 ЦК
України містить сукупність підстав, коли за
власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного
набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за
відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про
що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право
витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене
власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у
власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння
власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим
шляхом.
6.9. Тобто можливість витребування майна з
володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від
змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення
щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи
недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи
безоплатно).
…
6.11. Узагальнено висновки судів
попередніх інстанцій за результатами розгляду справи та застосування
приписів ст.388 ЦК України зводяться до того, що:
- за умови, що покупцю свідоцтво про право власності за результатами аукціону
видано не було, а рішення суду про визнання за ним права власності скасовано,
слід вважати, що право власності на спірне майно належним чином не перейшло; за
такої обставини не має вирішального значення факт продажу спірного майна на
виконання судового рішення, як передбачене законодавцем обмеження на
витребування цього майна в добросовісного набувача;
- правочин, який виник за результатами
прилюдних торгів являється нікчемним в силу недотримання сторонами нотаріальної
форми правочину, у зв`язку із чим жодних правових наслідків за результатами
його укладення не виникає
- спірне майно вибуло з володіння позивача
поза його волею, що дає право позивачу витребувати майно у його останнього
добросовісного набувача;
- ураховуючи те, що право власності за
покупцем спірного майна зареєстровано згідно з рішенням суду, яке скасовано, з
огляду на характер спірних правовідносин, встановлені судом обставини та
застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання
держави в право власності відповідача, який є останнім набувачем спірного майна
у власність, критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння
майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ;
- позов подано в межах позовної давності,
передбаченої для захисту порушеного права, про що позивач дізнався з 2 грудня
2016 року - дня прийняття постанови апеляційним судом у справі №
22-ц/793/2389/16.
Щодо порядку вчинення правочину з
реалізації спірного майна
6.12. Порядок відчуження та умови набуття права власності
на підставі договорів, укладених за результатами торгів, має окрему специфіку
залежно від предмета торгів і сфери їх проведення, у зв`язку з чим у кожному
конкретному випадку необхідно ураховувати правила, установлені спеціальним
законодавством.
6.13. Станом на момент проведення торгів щодо спірного
нерухомого майна, правила проведення прилюдних торгів визначались Тимчасовим
положенням про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого
нерухомого майна, затвердженим наказом
МЮ України від 27.10.1999 № 68/5 (далі -
Тимчасове положення), за яким прилюдні торги є спеціальною процедурою продажу
майна, за результатами якої власником майна стає покупець, який у ході торгів
запропонував за нього найвищу ціну (пункт 2.2 Тимчасового положення).
6.14. Розділом 6 Тимчасового положення унормовано порядок
оформлення результатів торгів, за яким після повного розрахунку покупців
за придбане майно, на підставі протоколу про проведення прилюдних торгів та
копії документів, що підтверджують розрахунок за придбане майно, державний
виконавець складає акт про проведені прилюдні торги і подає його на
затвердження начальнику відповідного органу державної виконавчої служби; в акті
зазначається: ким, коли і де проводилися прилюдні торги; коротка характеристика
реалізованого майна; ПІБ (назва юридичної особи), адреса кожного покупця; сума,
внесена переможцем торгів за придбане майно; ПІБ (назва юридичної особи)
боржника, його адреса; дані про правовстановлювальні документи, що
підтверджували право власності боржника на майно: назва правовстановлювального
документа, ким виданий, посвідчений (для нотаріусів указувати прізвище, ім`я та
по батькові, назви державної нотаріальної контори, нотаріального округу), дата
видачі, посвідчення, N за реєстром, орган реєстрації, дата та номер реєстрації.
6.15. Затверджений акт державний виконавець видає
покупцеві, копія ж акту надсилається стягувачу і боржникові.
6.16. На підставі цього акту нотаріус видає покупцеві
свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів.
6.17. Виходячи з аналізу правової природи процедури
реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає у продажу майна, тобто в
забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто
стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та враховуючи особливості,
передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, проведення
процедури прилюдних торгів є правочином.
6.18. Такий висновок узгоджується й з нормами ст.650, 655 та ч.4 ст. 656 ЦК України, які відносять до договорів купівлі-продажу купівлю-продаж
на біржах, конкурсах, аукціонах, публічних торгах та визначають, що до таких
договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не
встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з
їхньої суті.
6.19. За встановленими судами попередніх
інстанцій обставинами справи щодо спірного майна відбулася спеціальна процедура
його продажу державним виконавцем на прилюдних торгах і висновків щодо
неналежного виконання продавцем та покупцем своїх взаємних зобов`язань у
правовідносинах купівлі-продажу чи неналежного оформлення державним виконавцем
результатів проведеної процедури прилюдних торгів як способу вчинення правочину
всупереч вимогам Тимчасового положення, Закону України «Про виконавче провадження» чи
положенням цивільного законодавства судові рішення не містять.
6.20. Висновки суду апеляційної інстанції про
нікчемність правочину з купівлі-продажу спірного майна в силу відсутності
його нотаріального посвідчення не ґрунтуються на приписах законодавства,
які б передбачали подальше нотаріальне посвідчення результатів здійснення
процедури прилюдних торгів (аукціону) в межах виконавчого провадження,
зафіксованих складеним державним виконавцем актом про проведені прилюдні торги.
6.21. Що ж до отримання покупцем свідоцтва про придбання
майна з прилюдних торгів, то видача нотаріусом свідоцтва про
придбання майна з прилюдних торгів є окремою нотаріальною дією,
передбаченою ст.34 Закону України
«Про нотаріат», спрямованою на посвідчення
відповідного права покупця, тобто, юридичним оформленням факту, що відбувся
на підставі правочину.
6.22. Як вбачається зі змісту п.35, 36, 245 Інструкції про
порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом МЮУ від 03.03.2004 № 20/5 (чинної на час виникнення спірних правовідносин), на
відміну від дій з нотаріального посвідчення правочинів, нотаріус, який вчиняє
нотаріальну дію з видачі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів,
не встановлює дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він
посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов
правочину, а перевіряє тільки факт набуття права власності на нерухоме майно
саме цим набувачем та підтвердження цього права внаслідок проведення прилюдних
торгів.
6.23. Відповідно до ст.655 ЦК України зміст зобов`язань
сторін за договором купівлі-продажу полягає в тому, що одна сторона (продавець)
передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні
(покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і
сплатити за нього певну грошову суму.
6.24. Виконавши обов`язок оплатити майно, покупець за
договором купівлі-продажу в силу приписів ст.665 ЦК України отримує право
пред`явити продавцеві, який відмовився передати річ, визначену індивідуальними
ознаками, вимоги відповідно до ст.620 ЦК України, тобто, може витребувати це майно як управнена щодо
продавця особа (за відсутності у покупця оформленого та зареєстрованого права
власності на придбане майно).
6.25. Натомість продавець набуває право вимагати повернення
майна покупцем у разі відмови від договору купівлі-продажу у випадках,
визначених договором чи законом.
6.26. Тобто, права та обов`язки за договором
купівлі-продажу виникають та виконуються щодо сторін договору, і саме їх
виконання/невиконання створює відповідні правові наслідки для сторін договору,
виникнення, зміну чи припинення правовідносини за договором. Питання ж
оформлення свого права покупцем не охоплюється змістом зобов`язальних
правовідносин сторін купівлі-продажу.
6.27. Тому постанова від 02.12., якою
Апеляційний суд у справі № 22-ц/793/2389/16 рішення місцевого міськрайонного
суду скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову
ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права
власності відмовив повністю, не має вирішального значення для правовідносин,
які склалися в межах процедури прилюдних торгів з реалізації спірного майна, а
викладені у постанові висновки не мають юридичних наслідків для відповідача у
цій справі в силу приписів ч.2 ст.51 ГПК
України.
6.28. Висновки судів попередніх інстанцій про
нікчемність правочину з купівлі-продажу спірного майна в межах процедури
прилюдних торгів (аукціону), про відсутність правових наслідків цієї процедури,
як вчиненої на виконання судового рішення, не ґрунтуються на нормах
матеріального права, суперечать наведеному вище законодавству та встановленим
судами обставинам справи.
Щодо волевиявлення при здійсненні
примусового продажу майна у межах виконавчого провадження на виконання судового
рішення
6.29. За статтею
658 ЦК України право продажу товару, крім
випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить
власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває
право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його
повернення.
6.30. За змістом ст.1 та 2 Закону України «Про виконавче
провадження» № 606-IV(тут і далі у редакції, чинній на час проведення
відповідних прилюдних торгів (аукціону)) державні виконавці … здійснюють
примусове виконання рішень у межах виконавчого провадження як завершальної
стадії судового провадження та примусового виконання рішень інших органів
(посадових осіб) на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим
Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього
Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону
підлягають примусовому виконанню.
6.31. При здійсненні виконавчого провадження державний
виконавець, зокрема, має право накладати арешт на майно боржника, опечатувати,
вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в порядку,
встановленому законодавством (абзац 6 ч.3 ст.5 Закону України «Про виконавче провадження»).
6.32. Розглядаючи дії виконавця в порядку виконання
судового рішення, ВП ВС в п.88 постанови від 06.10.2020 у справі №
2-24/494-2009 зазначила, що за змістом Закону
України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII вбачаються
можливими дії виконавця, спрямовані на виконання обов`язку боржника, наявність
якого встановлена рішенням суду або іншого уповноваженого органу, перед
стягувачем, причому за рахунок боржника. Виконання такого рішення за боржника
виконавцем неможливе в разі відсутності майна в боржника, або в разі
відсутності в боржника юридичної чи фактичної можливості самостійно вчинити на
користь стягувача певні дії. Отже, виконавець виконує за боржника його
обов`язок перед стягувачем лише в разі, коли боржник має юридичну і фактичну
можливість самостійно виконати свій обов`язок, але через дефект волі не виконує
його. У зв`язку із цим здатність боржника своїми діями набувати для себе
цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями
створювати для себе цивільні обов`язки обмежується, зокрема, шляхом накладення
арешту на кошти і майно боржника. Натомість виконавець своїми діями створює
юридичні наслідки для боржника. При цьому виконавець не має власного юридичного
інтересу у створенні таких наслідків у правовідносинах зі стягувачем чи іншими
особами під час виконання рішення за боржника.
6.33. Правова природа дій державного виконавця
на виконання судового рішення за регулюванням, наведеним у Законі України
«Про виконавче провадження» № 606-IV, не є відмінною, тож такі висновки ВП ВС
щодо створення виконавцем своїми діями юридичних наслідків для боржника є
застосовними також у межах цієї справи.
6.34. Відповідно у контексті наявності (відсутності) волі
продавця майна в процедурах примусового відчуження в межах виконавчого
провадження слід враховувати обмеження правосуб`єктності власника майна, яке у
даному випадку відбувається на підставі прямих, імперативних законодавчих
приписів, що пов`язується з особливими завданнями та цілями правового регулювання
виконавчого провадження. Після відкриття виконавчого провадження державний
виконавець здійснює покладені на нього функції з реалізації майна, на яке
звернено стягнення; натомість у боржника як власника майна у межах виконавчого
провадження залишається процесуальне право оскарження рішень, дій,
бездіяльності державного виконавця, право оскарження судових актів (рішень,
ухвал), а також право на відшкодування шкоди, заподіяної діями державного
виконавця.
6.35. Саме тому відповідно до ч.2 ст.388 ЦК України майно
не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане у
порядку, встановленому для виконання судових рішень.
6.36. Задовольняючи позов, суди попередніх
інстанцій помилково ототожнили судове рішення, на підставі якого відбувалося
оформлення речового права покупцем, з судовим рішенням, на виконання якого
відбувався продаж спірного майна, не розглянувши та не спростувавши відповідні
доводи відповідача, залишивши поза увагою приписи ч.2 ст.388 ЦК України.
Щодо втручання в право відповідача на
мирне володіння майном
6.37. ВП ВС відзначає, що предметом регулювання ст.1
Першого протоколу є втручання держави у право на мирне володіння майном. У
практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти
Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986,
«Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011
року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД
проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.112004,
«East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014) напрацьовано три
критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на
мирне володіння майном з гарантіями ст.1 Першого протоколу, а саме: чи
можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний»
інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є
пропорційним визначеним цілям.
6.38. Втручання держави у право на мирне
володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону,
нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб,
чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.
6.39. Втручання є виправданим, якщо воно
здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності
об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу,
який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської
діяльності.
6.40. Критерій пропорційності передбачає, що
втручання в право власності буде розглядатися як порушення ст.1 Першого
протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між
інтересами держави (суспільства), пов`язаними із втручанням, та інтересами
особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага»
передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності)
між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються.
Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і
надмірний тягар».
6.41. При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки
пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу,
визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли
такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
6.42. Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме
значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача
майна.
6.43. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного
законодавства (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність
добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово
звертала увагу ВП ВС (п.51 постанови від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц
(провадження № 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 01.04.2020 у справі №
610/1030/18 (провадження № 14-436цс19)).
6.44.Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки
добросовісності/ недобросовісності набувача, що має важливе значення як для
застосування положень ст.387, 388 ЦК України, так
і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не
можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду
згідно зі ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.
6.45. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для
визначення добросовісності його набувача крім приписів ст.388 ЦК України слід
застосовувати спеціальну норму п.1 ч.1 ст.2 Закону України «Про державну
реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на
нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою
фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень
таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до ДРРПНМ. Отже, добросовісна
особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право
на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на
нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у ДРРПНМ.
6.46. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про
права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно
покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких
прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав
інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах ВП ВС від 23.10.2019
у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, п.37, 38), від 01.04.2020 у
справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, п.46.1, 46.2), від 15.06.2021 у
справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, п.7.15, 7.16).
6.47. У цій справі суд першої інстанції не встановлював
обставин, які могли би свідчити про недобросовісність відповідача, а натомість
його добросовісність не поставив під сумнів.
6.48. Щодо висновків суду апеляційної інстанції, то ВП ВС
не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що відповідач,
проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що на момент
набуття ним права власності на спірне майно (25.07.2018) було скасовано судове
рішення, на підставі якого майно було зареєстроване за ОСОБА_2 (постановою апеляційного
суду від 02.12.2016 скасовано рішення місцевого міськрайонного суду від 17.0.2018 у справі №
2-705/2008), що ставить під обґрунтований сумнів добросовісність ОСОБА_1 під
час набуття спірного нерухомого майна у власність.
6.49. Так, ОСОБА_1 не був учасником справи № 2-705/2008, і
суди не встановили, що йому було відомо про наявність спору, який розглядався у
зазначеній справі, та про результати розгляду справи.
6.50. Крім того, на час укладення договору купівлі-продажу
від 25.07.2018 було запроваджено ДРРПНМ, відомості з якого презюмуються
правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен
перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності
попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за
відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати
сумнів у достовірності цих відомостей.
6.51. Задовольняючи позов про витребування спірного
нерухомого майна з підстав, передбачених ст388 ЦК України, господарські суди
попередніх інстанцій наведеного не врахували, поклавши на відповідача
додатковий обов`язок, крім відомостей, що містяться у ДРРПНМ, перевіряти та
аналізувати також обставини правомірності попередніх переходів майна, зокрема,
обставини вибуття майна з володіння позивача.
6.52. ВП ВС не погоджується з такими висновками судів та
звертає увагу, що за встановленими у цій справі обставинами спірне нерухоме
майно було предметом продажу на прилюдних торгах. При оцінці
добросовісності/недобросовісності набувача майна слід враховувати, що
прилюдні торги у межах здійснення виконавчого провадження мають виступати
найбезпечнішим способом набуття майна, публічна процедура реалізації якого
гарантує невідворотність результатів торгів та «юридичне очищення» майна,
придбаного у такий спосіб.
6.53. Добросовісний набувач не може відповідати
у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально
призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим
майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус
всупереч приписам ст.388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи
компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача
індивідуальний та надмірний тягар.
6.54. Враховуючи викладене, судові рішення у цій справі
слід скасувати, а в позові відмовити з тих підстав, що за встановлених судами
обставин майно у відповідача не може бути витребувано в порядку статей 387, 388 ЦК
України, а права позивача в зв`язку з цим захисту не
підлягають.
6.55. Крім того, ВП ВС вже звертала увагу, що пред`явлення
власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну
реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є
необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови ВП ВС від
07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256 цс 18, п.100), від 30.06.2020
у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, п.10.29)).
6.56. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх
прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок
сформульований, зокрема, у постановах ВП ВС від 19.01.2021 у справі №
916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, п.6.21), від 02.02.2021 у справі №
925/642/19 (провадження № 12-52гс20, п.52), від 22.06.2021 у справі №
200/606/18 (провадження № 14-125цс20, п.76).
Щодо підстав для передачі справи на
розгляд Великою Палатою Верховного Суду
6.57. Згідно з приписами ч.1 ст.261 ЦК України позовна
давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. У разі
коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його
необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний
законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це
зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі
спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її
пропуску.
6.58. Оскільки у позові в цій справі слід відмовити з
огляду на його безпідставність, питання про застосування позовної давності ВП
ВС в цій справі не вирішує.
6.59. Разом з тим, ВП ВС відзначає, що з урахуванням
особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може
бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою правомочною особою.
А тому питання щодо застосування позовної давності має вирішуватись судом в
конкретній справі залежності від змісту порушеного права та конкретних
обставин, на які посилається позивач в обґрунтування свого порушеного права як
власника майна.
ОКРЕМА ДУМКА суддів ВП ВС Катеринчук Л.
Й., Британчука В. В., Князєва В. С., Прокопенка О. Б. , 02.11.2021, Справа № 925/1351/19,
Провадження № 12-35гс21, https://reyestr.court.gov.ua/Review/102298200
Суть окремої думки суддів ВП ВС
11. Аналізуючи порядок відчуження та умови набуття права
власності за наслідком проведення публічних торгів щодо продажу спірного майна
15.02.2008 відповідно до Тимчасового положення про порядок проведення
прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом МЮУ від 27.10.1999 № 68/5, ВП ВС виснувала про помилковість висновків судів
попередніх інстанцій про нікчемність правочину з відчуження спірного майна
первісним власником, зазначивши, що правочин з реалізації майна боржника
державним виконавцем був спрямований на виконання судового рішення, відповідав
приписам чинного на той час законодавства, а відмова у задоволенні позову
ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права
власності на спірне майно згідно з рішенням апеляційного суду від 02.12.2016 у
справі № 22-ц/793/2389/16 не має вирішального значення для правовідносин, які
склалися в межах процедури його продажу з прилюдних торгів, а викладені
в рішенні висновки не мають юридичних наслідків для відповідача у цій
справі в силу приписів ч.2 ст.51 ГПК України (пункти 6.27, 6.28 постанови).
12. Не погоджуючись з цими висновками, звертаємо
увагу на таке.
12.1. Відповідно до ч.1 ст.228 ЦК України правочин вважається
таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення
конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна
фізичної або юридичної особи, держави АРК, територіальної громади, незаконне
заволодіння ним. Отже, нікчемність правочину визначається спрямуванням
умислу сторін правочину на незаконне заволодіння майном, зокрема державним,
незалежно від того, які особи (чи державні органи) залучені до вчинення дій з
його виконання.
Статтею 2 Закону України «Про введення мораторію на
примусову реалізацію майна» від 29 листопада 2001 року № 2864-ІІІ (далі - Закон № 2864-ІІІ) на час проведення
публічних торгів виконавчою службою у цій справі було заборонено
звернення стягнення на нерухоме майно та інші основні засоби виробництва
державних підприємств та господарських товариств з часткою держави не
менше 25 відсотків за рішеннями, що підлягали виконанню Державною
виконавчою службою, крім рішень щодо виплати заробітної плати та інших виплат,
що належать працівнику у зв`язку із трудовими відносинами. Отже,
ввівши таку заборону щодо відчуження державного майна, законодавець в
імперативному порядку поширив її на виконання певних судових рішень ДВС.
Відтак, вчинивши дії з відчуження державного майна, щодо якого було введено
мораторій цим Законом, державний
виконавець діяв з умислом на незаконне заволодіння таким майном в інтересах
інших осіб.
Судами першої та апеляційної інстанцій не
було встановлено, що публічні торги з продажу державного нерухомого майна
проводилися на задоволення виплат по заборгованій заробітній платі чи інших
вимог до боржника, пов`язаних з трудовими відносинами його працівників. Також
суди не встановлювали, на виконання яких саме судових рішень (чи інших
безспірних приписів) здійснювався продаж майна боржника у зазначеному
виконавчому провадженні. За таких обставин висновки касаційного суду про
законність реалізації спірного нерухомого майна ДВС на виконання судового
рішення не відповідають приписам статті
2 Закону № 2864-ІІІ.
12.2. З набранням чинності 01.01.2004 ЦК України в Україні
почала запроваджуватися система загальнообов`язкової державної реєстрації прав
на нерухомість (ст.182, 210 ЦК
України).
12.3. Відповідно до ч.1, 4 та 6 ст. 3 Закону
України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»
від 01 липня 2004 року № 1952-ІV (далі - Закон № 1952-ІV) в редакції, чинній на
час проведення публічних торгів 15.02.2008 року, речові права на
нерухоме майно, їх обмеження та правочини щодо нерухомого майна підлягають
обов`язковій державній реєстрації в порядку, встановленому цим Законом. Державна
реєстрація прав є публічною, здійснюється місцевим органом державної реєстрації
прав, який зобов`язаний надавати інформацію про зареєстровані речові права та
їх обмеження в порядку, встановленому законом. Правочини щодо
нерухомого майна вчиняються, якщо право власності на це майно зареєстровано відповідно
до цього Закону.
12.4. За змістом п.1 ч.1 ст.2 Закону № 1952-ІV державна
реєстрація прав - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття,
зміни або припинення речових прав на нерухоме майно. З цього слідує розуміння державної
реєстрації прав не як підстави набуття права власності, а лише як посвідчення
державою вже набутого права власності, що унеможливлює ототожнення факту його
придбання з фактом його державної реєстрації. Разом з тим згідно з ч.4 ст.334
ЦК України права на нерухоме майно, які
підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до
закону. Отже, зазначені норми мають різне правове регулювання державної
реєстрації прав і демонструють її різне правове значення, що зумовлює проблеми
у їх правозастосуванні. На даний час Верховним Судом підтримується правова
позиція, що державна реєстрація прав є юридичним фактом, який фіксує право,
а саме право власності в особи виникає як наслідок певних дій, які визначаються
як підстави виникнення цивільних прав (ч.2 ст.11 ЦК України). Ці два юридичні факти розуміються в їх сукупності, лише
разом вони необхідні та достатні для набуття особою права власності на
нерухомість. Отже, встановлення факту укладення правочину та визначення чи
набув відповідач право власності на майно за правочином є складовою частиною
дослідження судом юридичного факту визнання державою права на майно за певною
особою (державної реєстрації права на майно) в її правовідносинах з третіми
особами. Таким чином визначається обсяг гарантування державою цього права
перед третіми особами.
12.5. Законом України від 11.02.2010 №1878-VI, чинним з 16.03.2010, Закон № 1952-ІV викладено в новій редакції під назвою «Про державну
реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та за приписами ч.3-4
ст.3 нової редакції цього Закону (чинної
на час прийняття рішення місцевого суду у цій справі) речові права на
нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються
дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав
була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2)
на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх
обов`язкової реєстрації. Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну
або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають
державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно
зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме
майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною
третьою цієї статті, та у випадках, визначених ст. 28 цього
Закону.
12.6. Порядок проведення публічних торгів з
реалізації арештованого нерухомого майна на час проведення публічних торгів 15.02.2008 визначався
Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації
арештованого нерухомого майна, затвердженим наказом МЮУ від 27.10.1999 року №
68/5, зареєстрованого ним 02.11.1999 за № 745/4038 (далі - Тимчасове положення
№ 68/5), яке втратило чинність згідно з наказом Мін`юсту України від 22.12.2015 № 2710/5. Відповідно до п.п.3.2 п.3 Тимчасового положення № 68/5 до заявки
державного виконавця на продаж майна спеціалізованою організацією мали додаватися,
зокрема: копії правовстановлювальних документів, що підтверджують право
власності або право користування нерухомим майном; у разі продажу майна
державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких
частка держави становить не менше 25 відсотків, - довідка про розмір частки
державної власності у статутному фонді підприємства-боржника та копія
повідомлення Фонду державного майна України про накладення арешту на майно
такого боржника. Також відповідно до підпункту 3.6. пункту 3 Тимчасового
положення № 68/5 інформаційне повідомлення про нерухоме майно, що підлягало
реалізації, повинно містити, зокрема, найменування, опис і характеристику
нерухомого майна, а згідно з підпунктом 6.1 пункту 6 цього положення в акті про
проведені прилюдні торги судовий виконавець зазначає дані про
правовстановлювальні документи, що підтверджували право власності боржника на
майно: назва правовстановлювального документа, ким виданий, посвідчений (для
нотаріусів указувати прізвище, ім`я та по батькові, назви державної
нотаріальної контори, нотаріального округу), дата видачі, посвідчення, N за
реєстром, орган реєстрації, дата та номер реєстрації.
12.7. Також законодавством, чинним на час
підготовки до продажу та відчуження у виконавчому провадженні спірного нерухомого
майна боржника з аукціону, який відбувся 15.02.2008, було визначено
обов`язок державного виконавця з`ясувати належність боржнику нерухомого майна,
на яке звертається стягнення.
Так, ч.3-5 ст.62 Закону України «Про виконавче провадження» від
21.04.1999 № 606-XIV зі змінами, внесеними Законом
№ 668-V від 20.02.2007, чинним з 14.03.2007,
передбачено, що у разі звернення стягнення на будинок,
квартиру, приміщення, земельну ділянку державний
виконавець запитує відповідні місцеві органи виконавчої влади та органи
місцевого самоврядування про належність зазначеного майна боржникові на праві
власності та його вартість, а також запитує нотаріальний орган, чи не
знаходиться це майно під арештом. Одержавши документальне підтвердження
належності боржникові на праві власності будинку чи іншого
нерухомого майна, державний виконавець накладає на них арешт шляхом
опису і оцінки за їх вартістю на момент арешту та надсилає повідомлення
нотаріальному органу за місцем знаходження майна вимогу про реєстрацію даного
факту. У разі відсутності документів, що характеризують об`єкт
нерухомості, у зв`язку з чим його неможливо підготувати до реалізації,
виготовлення таких документів здійснюється у встановленому порядку за рахунок
коштів стягувача. Якщо стягувач у 20-денний строк, з дня одержання
відповідного повідомлення державного виконавця, не авансує витрати на
виготовлення документів, що характеризують об`єкт нерухомості, арешт з
нього знімається.
Аналогічний алгоритм дій передбачено п.п.5.10.3
п.5.10 Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом МЮУ від 15.12.1999 № 74/5, у редакції, чинній на час підготовки і проведення
спірного аукціону з продажу нерухомого майна боржника.
Отже, у разі виявлення державним
виконавцем під час підготовки до проведення аукціону, призначеного на 15.02.2008,
відсутності в боржника у виконавчому провадженні правовстановлюючих
документів на нерухоме майно, арешт з такого майна слід було зняти і таке майно
не могло бути об`єктом продажу у виконавчому провадженні. Відтак оформлення
правочину з продажу спірного майна протоколом та актом про проведення публічних
торгів відбулося з порушенням чинного на той час законодавства, а тому
відповідно до ч.3 с.3 Закону № 1952-ІV право набувача майна з публічних торгів не визнається
дійсним державою, незважаючи на реєстрацію права власності на підставі судового
рішення про дійсність правочину, яке в подальшому було скасовано апеляційним
судом у справі № 22-ц/793/2389/16 (№ 2-705/2008).
12.8. ВП ВС неодноразово зазначала у своїх
постановах про те, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у
внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за
цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за
іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про
витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою
віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном,
якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим
майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за
власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації
права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам).
Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по
собі є підставою для внесення до ДРРПНМ запису про державну реєстрацію за
позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо
право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за
іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах ВП ВС
від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, п.95-98),
від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, п.85, 86,
115), від 19.05.2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, п.80),
від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, п.10.29), від
22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, п.63, 74), від 23.11.2021
у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, п.146) та інші.
12.9. Судами встановлено, що спірне нерухоме
майно не реєструвалося позивачем в порядку, визначеному ч.2 ст.182 ЦК України, до моменту
проведення публічних торгів. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено
обставини продажу спірного майна з публічних торгів 15.02.2008 за відсутності
його попередньої державної реєстрації як об`єкта нерухомості та всупереч
приписам ст.3 Закону № 1952-ІV, яка
забороняла укладення правочинів відчуження нерухомого майна за відсутності його
попередньої реєстрації в ДР РПНМ. З огляду на таке вважаємо помилковим
посилання на те, що судами не встановлено неналежного оформлення державним
виконавцем результатів проведеної процедури прилюдних торгів (п. 6.19
мотивувальної частини постанови).
Вважаємо, що за встановлених судами
обставин відсутності державної реєстрації нерухомого майна, яке було предметом
правочину купівлі-продажу з публічних торгів, у ДР РПНМ, фактичного проведення
торгів без правовстановлюючих документів на відчужуване майно, в касаційного
суду були відсутні підстави для правового висновку про перехід майнових прав на
це майно відповідно до положень ч.3-4 ст.3 Закону № 1952-ІV.
12.10. Також не погоджуємося з висновками п.6.26
мотивувальної частини постанови про те, що питання оформлення прав покупця за
договором не охоплюється змістом зобов`язальних правовідносин сторін
купівлі-продажу. Зазначаємо про те, що якщо законодавцем
передбачено спеціальні вимоги щодо укладення певних правочинів, зокрема, вимоги
до нотаріальної форми правочину з купівлі-продажу нерухомого майна чи вимоги
щодо попередньої державної реєстрації об`єкта нерухомого майна для його
визнання об`єктом цивільних прав та можливості відчуження, то порушення таких
вимог має правові наслідки для сторін договору, які визначені цивільним
законодавством (ст.182, 220, ч.3 ст.334
ЦК України).
13. ВП ВС спростувала висновки судів першої та
апеляційної інстанцій про недобросовісність покупця ОСОБА_1 , зазначивши про
те, що суди не встановлювали таких обставин.
Разом з тим судами першої та апеляційної
інстанцій було встановлено, що ОСОБА_1 двічі виступив покупцем у придбанні
спірного нерухомого майна…
13.1. Отже, на час укладення першого правочину з
набуття спірного нерухомого майна 19.08.2008 року ОСОБА_2 був зареєстрований
власником цього майна на підставі рішення
місцевого міськрайонного суду від 17.03.2008 у справі №
2-705/2008, яке в подальшому скасовано апеляційним судом (02.12.2016). Відтак,
виходячи із запису про право власності продавця за цим судовим рішенням у ДРРПНМ,
в його набувача (ОСОБА_1) була можливість дізнатися про перебування цього майна
у спорі щодо визнання укладеним первісного правочину з відчуження державного майна
з порушенням чинного на той час законодавства про мораторій на відчуження
державного майна у виконавчому провадженні та порядку укладення правочину, який
вимагав попередньої реєстрації права власності на нерухоме майно у відповідному
державному реєстрі. Незважаючи на це, відповідач двічі проявив волевиявлення на
купівлю спірного об`єкта нерухомості боржника та виступив покупцем у ланцюгу
правочинів щодо нього.
13.2. За встановлених обставин вважаємо
правильними висновки апеляційного суду про доведення підстав недобросовісності
ОСОБА_1 як набувача спірного майна, відсутність підстав переходу до нього права
власності на майно як до добросовісного набувача, а також доведення підстав для
витребування майна від відповідача як від недобросовісного володільця в порядку
статей 387, 400 ЦК України.
Вважаємо, що в касаційного суду були всі
можливості застосувати норми матеріального права, які належали до застосування
до спірних правовідносин (ст.387, 400 ЦК України),
прийнявши до уваги встановлені судами обставини недобросовісності набувача
(відповідача у справі), та залишити в силі рішення судів про витребування
майна, змінивши мотивувальні частини судових рішень в редакції постанови
касаційного суду.
14. Касаційний суд також не надав
оцінки обставинам витребування ліквідатором майна боржника до його
ліквідаційної маси в межах провадження у справі про банкрутство, яке
здійснювалося з 2009 року,
та з особливостям провадження у цій справі, які визначають обов`язок
ліквідатора здійснювати розшук активів боржника, відчуження яких до моменту
порушення справи про банкрутство було сумнівним та потягнуло наслідки
неплатоспроможності боржника, припинення ним господарської діяльності. Зокрема,
з матеріалів цієї справи вбачається, що ухвалою місцевого г/с від 31.08.2009 було порушено цю справу про
банкрутство …., а постановою суду від 23.10.2012 боржника визнано банкрутом
(справа про банкрутство № 10/2180).
15. Висновки судів попередніх інстанцій,
прийняті у ліквідаційній процедурі боржника, про нікчемність правочину з
відчуження адміністративної будівлі та основного виробничого корпусу боржника в
межах півтора року до моменту порушення справи про банкрутство, проданого з
порушенням вимог чинного на той час законодавства, також були пов`язані зі встановленням
неможливості за наслідком такого відчуження здійснювати будь-яку господарську
діяльність та, відповідно, задовольняти вимоги конкурсних кредиторів боржника,
які визнані у справі про банкрутство.
16. Отже, касаційним судом не прийнято до
уваги встановлених судами першої та апеляційної інстанцій обставин в цілому у
справі про банкрутство та необхідності витребування спірного майна до
ліквідаційної маси боржника (позивача у справі) від недобросовісного володільця
з метою задоволення за рахунок цього активу вимог багатьох конкурсних
кредиторів. Унаслідок такого порушено принцип пропорційності господарського
судочинства, визначений ст.15
ГПК України (майновий інтерес недобросовісного
набувача спірного нерухомого майна поставлено вище майнових інтересів, визнаних
у справі про банкрутство конкурсних кредиторів, які у процедурі банкрутства
мають право на задоволення грошових вимог за рахунок продажу активів боржника в
ліквідаційній процедурі).
Немає коментарів:
Дописати коментар