ПОСТАНОВА 24 листопада 2021 року, Справа № 905/2030/19 (905/2445/19), Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство КГС: Жукова С. В. - головуючого, Банаська О. О., Білоуса В. В., Васьковського О. В., Картере В. І., Огородніка К. М., Пєскова В. Г., Погребняка В. Я., Ткаченко Н. Г., https://reyestr.court.gov.ua/Review/102147785
19.06.2013 між АТ "Банк Кредит
Дніпро" (далі-Банк) та ПП "Український продукт" (позичальник)
було укладено генеральний договір на здійснення кредитних операцій, на
забезпечення зобов’язань за яким між Банком та ПрАТ
"Геркулес" укладено договір поруки від 19.06.2013. У подальшому,
22.02.2016, між ПАТ "Геркулес" та ТОВ "Провінція Плюс" укладено низку договорів купівлі-продажу
нерухомого майна, які Банк оспорив в суді, подавши до г/с позовну заяву від
16.08.2019 до ТОВ "Провінція
Плюс", (відповідач-1) та ПрАТ "Геркулес" (відповідач-2), просив визнати
їх недійсними. Матеріали позову 11.12.2019 були передані до г/с для розгляду в межах
справи про банкрутство ПрАТ “Геркулес”, провадження у якій було відкрито
18.11.2019. Позов обґрунтовано, зокрема,
вчиненням боржником (ПрАТ "Геркулес") до відкриття справи про його банкрутство
фраудаторного правочину. Місцевий г/с
рішенням від 04.11.2020, яке залишене без змін апеляційним г/с (постанова від 09.02.2021)
в задоволенні позовних вимог відмовив з посиланням на ненадання позивачем доказів підтвердження що оспорюваний договір суперечить вимогам ЦК України та іншим
актам цивільного законодавства, і не довів порушення саме його
цивільних прав та інтересів діями відповідачів у справі. Крім того, місцевий г/с
послався на те, що доказами у справі підтверджується як факт переходу до ТОВ
"Провінція Плюс" (відповідач-1) права власності на нерухоме майно за
спірним договором, так і факт оплати вартості проданого майна. Верховний Суд
скасував судові рішення нижчих судів та направив справу на новий розгляд до
місцевого г/с, вказавши, що у цьому спорі суди обмежилися лише з`ясуванням
обставин відсутності арештів та заборон на здійснення відчуження майна, посиланням на відплатність
оскаржуваного договору і недоведеність порушення цивільних прав й інтересів
позивача діями відповідачів у справі та усунулися від фактичного
з`ясування обставин того, що Боржник здійснив відчуження свого майна, що
фактично призвело до неможливості здійснювати свою господарську
діяльність, оскільки дії боржника щодо відчуження свого майна є
сумнівними в контексті їх добросовісності та містять ознаки фраудаторного
правочину, що в контексті кваліфікації спірних правовідносин є визначальним і
знайшло своє часткове підтвердження.
Короткі висновки:
64. … звертаючись до суду з позовом про
визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести
(підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним
договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу,
- перевірити … , і залежно від встановленого вирішити питання про наявність чи
відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або
оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в
задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин
81. …, кредитор (кредитори) та арбітражний
керуючий є тими зацікавленими особами у справі про банкрутство, які мають право
звертатися з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав,
передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів, у
межах справи про банкрутство і таке звернення є належним способом захисту, який
гарантує практичну й ефективну можливість відновлення порушених прав кредиторів
та боржника.
97, 101. …межею реалізації принципу свободи
договору має бути неприпустимість зловживання правом; …, договір, який укладений з метою уникнути
виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на
укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання
зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися
фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої
порушено, тобто кредитора.
103-104.Боржники не лише за допомогою фіктивних
правочинів унеможливлюють звернення стягнення на своє майно. Недоброчесні
боржники використовують різноманітні механізми, і протистояти відповідним
зловживанням лише за допомогою конструкції фіктивного правочину навряд чи
можливо. Отже, виникає сумнів у кваліфікації фіктивного правочину або
правочину, що порушує публічний порядок, як видів фраудаторного. Тому необхідно
розмежовувати кваліфікацію фіктивних та фраудаторних правочинів.
124.,125 …фраудаторним може виявитися
будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин,
який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може бути визнаний
недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство
відповідно до ст.7 КУзПБ на підставі п.6 ч.1 ст.3 ЦК України як
такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та ч.3, 6 ст. 13 ЦК
України з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від
визнання недійсним фіктивного правочину, лише на підставі ст.234 ЦК
України. У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про
визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного
законодавства та недопустимості зловживання правом є належним способом захисту,
який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав
кредиторів та боржника.
Позиція Верховного Суду та висновки щодо
застосування норм права
62. Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом
способів захисту цивільних прав та інтересів за ст.16 ЦК України, ст.20
ГК України, ст.42 КУзПБ.
63. Відповідно до положень статей 14, 74 ГПК
України тягар доведення порушеного права у
спорі про визнання недійсним правочину покладений на заявника цих вимог.
64. Отже, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до
суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач
зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким
чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси,
а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує
такі свої вимоги, і залежно від встановленого вирішити питання про наявність чи
відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного
або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в
задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин
(правова позиція ВС у складі об`єднаної палати КГС, викладена в постанові від
16.10.2020 у справі №910/12787/17).
65. Крім того, як неодноразово наголошував Верховний Суд України
(постанови від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14, від
30.11.2016 у справі № 910/31110/15), під час вирішення спору про визнання
недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення ст.3, 15, 16 ЦК України, які
передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного
права. За
результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування
презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність
підстав недійсності правочину, що передбачені законом, а й визначено, чи було
порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке
саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від
цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно сталося.
66. Слід звернути увагу, що банкрутство за
своєю природою є особливим правовим механізмом врегулювання відносин між
неплатоспроможним боржником та його кредиторами, правове регулювання якого
регламентовано КУзПБ з 21.10.2019, а до вступу в дію цього Кодексу - Законом про банкрутство в редакції від 19.01.2013,
що втратив чинність 21.10.2019, які визначають особливості провадження у
справах про банкрутство, тобто є спеціальними та мають пріоритет у застосуванні
при розгляді цих справ порівняно з іншими нормами законодавства.
67. Застосування конкретного способу захисту цивільного права
або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого
звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.
Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним,
тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру
його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам
(див. висновки, сформульовані у постановах ВП ВС від
11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц,
від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18).
68. Поняття "ефективний засіб" передбачає
запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення
механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому ефективний засіб -
це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції,
або настала подія, наслідки якої будуть незворотними (рішення ЄСПЛ від
31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" (Doran v. Ireland)).
69. Ефективність означає як попередження стверджуваного
порушення чи його продовження, так і надання відповідного відшкодування за
будь-яке порушення, яке вже відбулося (рішення ЄСПЛ від 26.10.2000 у
справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland)).
70. У рішенні від 05.04.2005 у справі "Афанасьєв проти
України" ЄСПЛ зазначав, що засіб захисту, що вимагається, повинен бути
ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його
використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної
держави.
71. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що
воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в
правах (абзац 10 п.кту 9 Рішення КСУ
від 30.01.2003 № 3-рп/2003).
72. Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями ст.20
ГК України, визначено способи захисту прав
та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.
73. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим
способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом
випадках (абзац 12 ч.2 ст.16 ЦК України).
74. КУзПБ є частиною
цивільного/господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей
Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також
норми ЦК України, зокрема щодо загальних
підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.
75. Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом
способів захисту цивільних прав та інтересів за ст.16 ЦК України, ст.20
ГК України. Загальні вимоги щодо недійсності
правочину встановлені ст.215 цього Кодексу.
76. Відповідно до статей 16, 203, 215
ЦК України для визнання судом оспорюваного
правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін
правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення
правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне
цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння
визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці,
що підтверджується висновками, які містяться у постановах ВСУ від 25.12.2013 у
справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах КГС ВС від
28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від
20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у
справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від
19.02.2021 у справі № 904/2979/20 тощо.
77. Тому в кожній справі про визнання правочину недійсним суд
повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання
правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.
78. Провадження у справі про банкрутство, на відміну від
позовного провадження, призначенням якого є визначення та задоволення
індивідуальних вимог кредиторів, має на меті задоволення сукупності вимог
кредиторів неплатоспроможного боржника. Досягнення цієї мети є можливим за
умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від протизаконних дій інших
кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника,
інших осіб; 3) охорони боржника від протизаконних дій кредиторів, інших осіб.
79. Насамперед це зумовлено специфікою провадження у справах про
банкрутство, яка полягає у застосуванні спеціальних способів захисту її
суб`єктів, особливостях процедури, учасників стадій та інших елементів, які
відрізняють це провадження від позовного.
80. Безумовно, визнання недійсними правочинів боржника у межах
справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей
процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення
вимог кредиторів.
81. Отже, кредитор (кредитори) та арбітражний керуючий є тими
зацікавленими особами у справі про банкрутство, які мають право звертатися з
позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених
нормами ЦК України, ГК України чи
інших законів, у межах справи про банкрутство і таке звернення є належним
способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість відновлення
порушених прав кредиторів та боржника.
82. Більш того, слід звернути увагу, що ч.3 ст.12 КУзПБ зобов`язує
арбітражного керуючого під час реалізації своїх прав та обов`язків діяти
добросовісно, розсудливо та з метою, з якою ці права та обов`язки надано
(покладено).
83. Судова палата вважає, що, проаналізувавши документи та фактичні
обставини ще на стадії розпорядження майном або у процедурі ліквідації
арбітражний керуючий зобов`язаний самостійно визначитися з наявністю підстав
для подання заяви (позову) про визнання недійсними правочинів боржника для
збільшення ліквідаційної маси, відновлення порушених прав кредиторів і
погашення їх вимог.
84. Наведене є свідченням, що подання заяв про визнання
недійсними правочинів боржника в разі встановлення арбітражним керуючим
наявності фраудаторних правочинів боржника, вчинених у підозрілий період, - це
обов`язок арбітражного керуючого, який спрямований на виявлення та
повернення майна боржника у справі про банкрутство, та свідченням безсумнівної
повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі. У випадку відсутності
підстав для ствердження, що правочини боржника, укладені у підозрілий період, є
фраудаторними, ліквідатор зазначає про таку відсутність у своєму остаточному
звіті. Невиконання зазначеного обов`язку є підставою для відмови
господарським судом у затвердженні звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу,
що узгоджується з положеннями ч.4 ст.65
КУзПБ.
85. Обов`язок ліквідатора здійснити повноту дій, спрямованих на
виявлення та повернення активів боржника (ч.1 ст.65 КУзПБ), кореспондується з правовою
презумпцією сумнівності правочинів при дослідженні угод боржника у справі про банкрутство.
Поняття правової презумпції сумнівності правочинів при дослідженні угод
боржника розкрито у правових висновках Верховного Суду (постанова Верховного
Суду від 30.01.2019 у справі № 910/6179/17).
86. Так, правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб,
спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків.
87. Правочин - це дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної
законом мети (набуття майна тощо), яка характеризується такими
ознаками:
- це завжди вольовий акт, тобто дії
свідомі;
- це правомірні дії, тобто вчиняються
відповідно до закону;
- спеціальна спрямованість на виникнення,
зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, тобто в правочину завжди
присутня правова мета.
88. Фраудаторними правочинами в юридичній науці та
в останні роки в українській судовій практиці називають договори, що
вчиняються з метою завдати шкоди кредитору.
89. Цей термін походить від англ. "fraud" - шахрайство,
підроблення, афера. Значення цього слова розкривається внутрішнім змістом
тих категорій і понять, які вони називають.
90. Стаття 13 ЦК України, у якій визначаються межі здійснення цивільних прав,
встановлює, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або
актами цивільного законодавства, зокрема при здійсненні своїх прав особа
зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб,
завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині, а також не допускаються дії
особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом
в інших формах.
91. Межі є невід`ємною рисою будь-якого суб`єктивного права.
Суб`єктивні цивільні права, будучи мірою можливої поведінки уповноваженої
особи, має певні межі за змістом і за характером здійснення.
92. Зокрема, зловживання правом - це особливий тип
правопорушення, яке вчиняється правомочною особою при здійсненні нею належного
їй права, пов`язаний з використанням недозволених конкретних форм в рамках
дозволеного йому законом загального типу поведінки.
93. За одним із сучасних визначень, під зловживанням правом
розуміються випадки, коли суб`єкт цивільних правовідносин, якому належить
певне суб`єктивне цивільне право, здійснює його неправомірно, коли суть
здійснення права іде врозріз з його формальним змістом.
94. Тобто уповноважена особа, маючи суб`єктивне право і спираючись
на нього, виходить за межі дозволеної поведінки. Слово "зловживання"
за своїм буквальним змістом означає використання, вживання чого-небудь з
метою заподіяння певного зла, шкоди, збитків кому б то не було.
95. Семантичне тлумачення терміна "зловживання правом"
призводить до висновку про те, що його основним змістом є використання
належного уповноваженій особі суб`єктивного цивільного права на шкоду іншому
учаснику цивільних відносин.
96. Отже, можна стверджувати, що учасники цивільних відносин при
здійсненні своїх прав зобов`язані діяти добросовісно, утримуватися від дій, які
могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії, що вчиняються з наміром
завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. На цих
засадах мають ґрунтуватися і договірні відносини.
97. У зв`язку з цим слід дійти висновку, що межею
реалізації принципу свободи договору має бути неприпустимість зловживання
правом.
98. Рішенням КСУ від
28.04.2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20)
визнано, що ч.3 ст.13, ч.3 ст.16 ЦК
України не суперечать ч.2 ст.58
Конституції України та вказано, що
"оцінюючи домірність припису ч.3 ст.13 Кодексу, КСУ констатує, що заборону
недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром
завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису ч.1 ст.68
Основного Закону України, згідно з яким кожен
зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що
також міститься у ч.3 ст.13 Кодексу, на думку КСУ, за своєю суттю є засобом
узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби
наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у
тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має
враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного
законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та
іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності.
Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та
реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за
винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної
(легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У
зв`язку з тим, що ч.3 ст.13 та ч.3 ст.16 Кодексу мають на меті стимулювати
учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх
цивільних прав, КСУ дійшов висновку, що ця мета є правомірною
(легітимною)".
99. Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені
боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються
тільки в певних сферах, зокрема у банкрутстві (ст.20 Закону про банкрутство (до
введення в дію КУзПБ), ст.42
КУзПБ), при неплатоспроможності банків (ст.38
Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"); у виконавчому провадженні (ч.4 ст.9 Закону
України "Про виконавче провадження").
100. ВП ВС кваліфікує правочини, що вчинені боржником на шкоду
кредиторам, як фраудаторні правочини, зробивши такий правовий висновок:
"Однією з основоположних засад
цивільного законодавства є добросовісність (п.6 ст.3 ЦК України) і дії
учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати
певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і
повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із ч.2 та 3 ст. 13 ЦК України при
здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б
порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не
допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а
також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (в тому числі й
договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для
уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі вироку) про
стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого
ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його
сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно
недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається
договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на
недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може
залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних
норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Як наслідок, не виключається визнання
договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно
боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК України) та
недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК України)" (постанова ВП ВС від 03.07.2019 року у справі
№369/11268/16-ц).
101. Отже, договір, який укладений з метою уникнути виконання
договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання
договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання
зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися
фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої
порушено, тобто кредитора.
102. ВП ВС у зазначеній вище справі вказує, що позивач має право
звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що
спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі
загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК України) та
недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК України) і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу
визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст.234
ЦК України, так і інша, наприклад, підстава,
передбачена статтею 228 ЦК України.
103. Проте боржники не лише за допомогою фіктивних правочинів
унеможливлюють звернення стягнення на своє майно. Недоброчесні
боржники використовують різноманітні механізми, і протистояти
відповідним зловживанням лише за допомогою конструкції фіктивного правочину
навряд чи можливо. Отже, виникає сумнів у кваліфікації фіктивного
правочину або правочину, що порушує публічний порядок, як видів фраудаторного.
104. Тому судова палата вважає за необхідне
розмежовувати кваліфікацію фіктивних та фраудаторних правочинів.
105. Фіктивний правочин, на відміну від фраудаторного, виключає
наявність наміру створити юридичні наслідки в момент його вчинення, що, в свою
чергу, унеможливлює виникнення будь-яких майнових наслідків, оскільки такий
правочин їх не породжує. Оскільки на підставі фіктивного правочину відсутня
можливість передачі майна, restitutio in integrum виключається юридичною
конструкцією фіктивного правочину. Якщо ж буде встановлено, що така передача de
facto відбулася, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний, і
тому норма ст.234 ЦК України не підлягає застосуванню, адже фіктивний правочин de
jure не породжує будь-яких правових наслідків. В свою чергу, правові наслідки
визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (ч.3 ст.234
ЦК України).
106. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони не бажають
настання правових наслідків, обумовлених договором; усі сторони договору
поінформовані про його фіктивність; письмовим текстом договору створюється лише
видимість правовідносин між сторонами; мета вчинення фіктивного правочину не
має значення.
107. Крім того, відповідно до висновків Верховного Суду, якщо хоча б одна
зі сторін оспорюваного договору намагалася досягти правового результату, то цей
правочин не може визнаватися фіктивним. Зокрема, як зазначено в постанові ВС
від 03.09.2019 у справі № 904/4567/18, Верховний Суд у застосуванні
приписів ст.234 ЦК України у подібних правовідносинах виходив, зокрема, з того,
що в разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий
правочин не може розцінюватися як фіктивний.
108.Практичне правозастосування виходить з того, що "фіктивний
правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для
вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного
правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому
такі цілі можуть бути протизаконними або фіктивний правочин може взагалі не
мати правової мети. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує
встановлення господарським судом умислу його сторін. Сам по собі факт
невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним. Для визнання правочину
фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох
сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася
досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним"
(постанова ВС від 19.11.2019 у справі № 924/1014/18).
109. Аналогічна правова позиція наведена в постановах Верховного Суду
від 11.04.2018 у справі № 910/11715/17, від 08.08.2018 у справі № 920/1144/17,
від 21.08.2018 у справі № 910/11565/17, від 26.02.2019 у справі
№925/1453/16.
110. Що ж до фраудаторного правочину як зловживання правом, то намір
заподіяти зло є неодмінним і єдиним надійним критерієм шикани (зловживання
правом).
111. Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику
(як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент
його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що
вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання
цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку.
112. Слід звернути увагу, що фраудаторним правочином може бути як
оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір
дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи
багатосторонній правочин.
113. Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від
того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення
задоволення їх вимог.
114. Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути:
- момент вчинення оплатного
відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період,
упродовж 3-х років до порушення провадження у справі про банкрутство, після
відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до
першого судового засіданні у справі;
- контрагент, з яким боржник вчинив
оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або афілійовані юридичні
особи);
- щодо оплатних цивільно-правових
договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій
має враховуватися.
115. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому
майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за
рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом
власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на
шкоду майновим інтересам кредитора (висновок, викладений у постанові об`єднаної
палати КГС ВС від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).
116. Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна
утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її
активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати
певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та
недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким
критеріям відповідати не може.
117. Слід звернути увагу, в контексті цього спору, на правову
позицію, викладену в постанові Верховного Суду у складі судової палати для
розгляду справ про банкрутство КГС від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16:
"Поручитель, який став солідарним
боржником у зв`язку з невиконанням позичальником свого обов`язку у кредитному
зобов`язанні, що виникло первинно з його волі та згідно з його бажанням, не є
абсолютно вільним в обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні
призводити до такого стану, в якому він ставатиме неплатоспроможним перед
своїми кредиторами. Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані,
із зменшенням його платоспроможності), після виникнення у нього зобов`язання
діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.
Тому правопорядок не може залишати поза
реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є
очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, спрямованим на
недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора".
118. Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у
нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого
боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його
добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником
на шкоду кредиторам (див. висновки, викладені у постановах КГС ВС від
28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі №
910/7976/17, від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16, від 03.03.2020
у справі № 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі № 922/3796/16, від
04.08.2020 у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі №
904/4262/17, від 22.04.2021 у справі № 908/794/19 (905/1646/17)).
119. Цивільні й господарські відносини, у межах яких передбачається
виконання обов`язку боржника в майбутньому без забезпечення такого боргу,
ґрунтуються в основному на довірі учасників відносин до свого контрагента, а
також на впевненості в можливості захистити свої майнові права в спосіб,
передбачений законом, зокрема через суд.
120. У сучасному українському законодавстві, як і в іноземних
правопорядках, оспорювання так званих підозрілих угод божника є одним з
найважливіших юридичних інструментів консолідації та збільшення конкурсної маси
шляхом повернення до неї майна боржника, переданого іншим особам.
121. ЄСПЛ (далі - ЄСПЛ) зауважує, що національні суди мають вибирати
способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства,
відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення від 06.12.2007 у справі
"Воловік проти України").
122. Функція роз`яснення та тлумачення положень національного закону
належить насамперед національним судам (рішення ЄСПЛ від 28.09.1999 у справі
"Озтюрк проти Туреччини").
123. Одним із завдань Верховного Суду є формування висновків про
застосування норм права, усунення недоліків законодавчої техніки та нормативних
прогалин.
124. Підсумовуючи наведене, слід дійти висновків про те, що
фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками
господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий
правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах
справи про банкрутство відповідно до ст.7 КУзПБ на підставі п.6 ч.1 ст.3
ЦК України як такий, що вчинений всупереч
принципу добросовісності, та ч.3, 6 ст. 13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом, на
відміну від визнання недійсним фіктивного правочину, лише на підставі ст.234
ЦК України.
125. У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з
позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад
цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є належним
способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту
порушених прав кредиторів та боржника.
Водночас судова палата не вбачає підстав
для відступу від правової позиції щодо застосування норм права, які викладені у
постанові Верховного Суду від 20.07.2021 у справі № 921/490/18 з огляду на те
що в цій постанові висновки щодо застосування норм права прийняті хоча і за
подібного правового регулювання, але за інших обставин встановлених
у справі, а тому не за подібних правовідносин.
132.
Проаналізувавши висновок, викладений у постанові ВП ВС від 03.07.2019 у справі
№ 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), на яку як на підставу касаційного
оскарження посилаються у своїх касаційних скаргах обидва скаржники, судова
палата констатувала, що висновки, викладені у наведеній постанові ВП ВС мали б
бути застосовані судами попередніх інстанцій під час вирішення цього спору.
133.
Так, у своїй постанові ВП ВС зробила висновок про те, що позивач має право
звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що
спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі
загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК
України) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13
ЦК України) і послатися на спеціальну норму, що
передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава,
передбачена ст.234 ЦК України, так
і інша, наприклад, підстава, передбачена ст.228 ЦК України.
134.
Аналогічні висновки викладені ВС у постанові від 03.03.2020 у справі №
910/7976/17, від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16, від 04.08.2020
у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, хоча і за дещо іншими фактичними
обставинами, ніж у справі, що розглядається.
135.
У цьому ж спорі суди обмежилися лише з`ясуванням обставин відсутності арештів
та заборон на здійснення відчуження … майна, посиланням на
відплатність оскаржуваного договору і недоведеність порушення цивільних прав й
інтересів позивача діями відповідачів у справі та усунулися
від фактичного з`ясування обставин, на які посилався позивач
упродовж всього розгляду справи про те,
що ПрАТ "Геркулес" здійснило відчуження свого
майна, що фактично призвело до неможливості здійснювати свою господарську
діяльність, оскільки дії боржника щодо відчуження свого майна є
сумнівними в контексті їх добросовісності та містять ознаки фраудаторного
правочину.
…
139. Підлягають
відхиленню доводи відповідачів, викладені у відзивах на касаційні скарги, у
яких вони посилалися на наявність судових рішень Верховного Суду у справах №
910/15721/18, № 904/4514/18, № 910/13042/18, №
910/15721/18, № 910/13041/18, за позовом AT "Банк Кредит Дніпро" до
ПрАТ "Геркулес" та ТОВ "Провінція Плюс", якими встановлено
відсутність підстав вважати правочини щодо відчуження майна ПрАТ
"Геркулес" на користь ТОВ "Провінція Плюс" недійсними та
відмовлено в задоволенні низки позовів з аналогічними цій справі сторонами та
предметом позовних вимог, оскільки підставою розгляду в усіх наведених справах
було з`ясування обставин фіктивності оскаржуваних правочинів (ст.234 ЦК
України), а не встановлення обставин фраудаторності,
як у справі, що розглядається.
140.
Крім того, підлягають відхиленню доводи відповідачів про те, що ПрАТ
"Геркулес" є лише поручителем та не є основним боржником у
зобов`язанні, з посиланням на висновки, викладені у постанові судової
палата для розгляду справ про банкрутство ВС від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16:
"Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися
від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що
укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та
фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною.
Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати
не може. Поручитель, який став солідарним боржником у зв`язку з невиконанням
позичальником свого обов`язку у кредитному зобов`язанні, що виникло первинно з
його волі та згідно з його бажанням, не є абсолютно вільним в обранні
варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, в
якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами. Боржник, який
відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані із зменшенням його
платоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання діє очевидно
недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.
Тому
правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують
конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до
зловживання правом, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог
такого кредитора".
…
152.
Хоча, під час касаційного розгляду скаржниками не спростовано висновки
попередніх судових інстанцій стосовно відсутності заборони відчуження або
арешту майна під час реєстрації переходу права власності за спірним правочином,
проте, ураховуючи, що доводи касаційних скарг стосовно відсутності
здійснення судами попередніх інстанцій правового аналізу щодо фраудаторності
оскаржуваного правочину в контексті кваліфікації спірних правовідносин є
визначальними та вагомими і знайшли своє часткове підтвердження з наведених
міркувань, наслідком чого є скасування оскаржуваних судових рішень, проте, інші
наведені у касаційній скарзі доводи щодо дотримання/недотримання норм
матеріального та процесуального права не мають впливу на здійснення правової
кваліфікації відносин, а тому суд вважає їх недоречними.
155. З огляду на викладене касаційні
скарги …підлягають частковому задоволенню з направленням справи на новий
розгляд до суду першої інстанції.
Немає коментарів:
Дописати коментар