ПОСТАНОВА 09 лютого 2022 року, cправа № 905/2030/19 (910/11174/19), Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Жукова С.В. - головуючого, Васьковського О.В., Пєскова В.Г., https://reyestr.court.gov.ua/Review/103952872
16 серпня 2019 року АТ Банк Кредит Дніпро
(позивач) подав до суду позовну заява до ТОВ "Провінція Плюс" (відповідач-1)
та ПрАТ "Геркулес" (відповідач-2), за якою просив суд, зокрема, визнати
недійсним, укладений 19.03.2016 між ПАТ "Геркулес" та ТОВ
"Провінція плюс" договір дарування 46/50 часток нерухомого майна. Місцевий
г/с виділив позовні вимоги про визнання недійсним договору дарування в
окреме провадження і Рішенням від 01.12.2020 позов задовольнив, оскільки
дарування майна за спірним договором здійснено безоплатно, що призвело до
зменшення активів боржника, з метою уникнення матеріальної відповідальності, а
тому зміст оспорюваного договору дарування суперечить вимогам ЦКУ, а також іншим актам
цивільного законодавства. Апеляційний г/с Постановою від 25.02.2021 прийняв
нове рішення, яким в задоволенні позову відмовив, мотивовував відсутність
доказів на підтвердження обставин порушення права чи охоронюваного законом
інтересу позивача, що за висновком апеляційного г/с є самостійною, достатньою
підставою для відмови у позові, а також застосував ст.42 КУзПБ,згідно якої суд
може визнати недійсними певні правочини вчинені протягом трьохроків, що
передували відкриттю справи про банкрутство, тоі як оспорюваний договір вчинено
за три роки та 8 місяців. Верховний
Суд постанову апеляційного г/с скасував, вказав, що суд першої інстанції правильно
встановив наявність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки дарування
майна за спірним договором здійснено безоплатно, що призвело до зменшення
активів боржника, з метою уникнення матеріальної відповідальності, а тому зміст
оспорюваного договору дарування суперечить вимогам ЦКУ, а також іншим актам цивільного законодавства; апеляційний
г/с не спростував висновків місцевого г/с щодо обставин сумнівності дій
боржника щодо відчуження свого майна в контексті ознак фраудаторності
оскаржуваного правочину.
Короткі висновки:
49. …, кредитор (кредитори) та
арбітражний керуючий є тими зацікавленими особами у справі про банкрутство, які
мають право звертатися з позовами про захист майнових прав та інтересів з
підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших
законів, у межах справи про банкрутство і таке звернення є належним способом
захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість відновлення порушених
прав кредиторів та боржника.
58. …межею реалізації принципу свободи
договору має бути неприпустимість зловживання правом.
63. Цивільно-правовий договір (в тому числі й
договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для
уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі вироку) про
стягнення коштів, що набрало законної сили. …
66. …, договір, який укладений з метою
уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням
правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює
виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися
фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої
порушено, тобто кредитора.
Позиція Верховного Суду
28. Так, за змістом статей 15, 16 ЦК України кожна
особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи
інтересу в суді.
29. Згідно із ч.1 ст.2 ГПК
України завданням господарського судочинства
визначено справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів,
пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ,
віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту
порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та
юридичних осіб, держави.
30. Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом
способів захисту цивільних прав та інтересів за ст.16 ЦК України, ст.20
ГК України, ст.4 КУзПБ. У цій справі позивач обґрунтував свої вимоги з посиланням
на цивільне законодавство та зазначав про очевидно недобросовісні дії
відповідачі та зловживання правом стосовно кредитора.
31. Відповідно до положень ст.14, 74 ГПК
України тягар доведення порушеного права у спорі
про визнання недійсним правочину покладений на заявника цих вимог.
32. Отже, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з
позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач
зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином
оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а
суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує
такі свої вимоги, і залежно від встановленого вирішити питання про наявність чи
відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або
оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в
задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (правова
позиція ВС у складі об`єднаної палати КГС, викладена в постанові від 16.10.2020
у справі №910/12787/17).
33. Крім того, як неодноразово наголошував ВСУ (постанови від
01.06.2016 у справі №920/1771/14, від 30.11.2016 у справі № 910/31110/15), під
час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно
застосовувати загальні положення ст.3, 15, 16
ЦК України, які передбачають право кожної особи на
судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду
такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності
правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності
правочину, що передбачені законом, а й визначено, чи було порушене цивільне
право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право
порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього
визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно сталося.
34. Слід звернути увагу, що банкрутство за
своєю природою є особливим правовим механізмом врегулювання відносин між
неплатоспроможним боржником та його кредиторами, правове регулювання якого
регламентовано КУзПБ з 21.10.2019, а до вступу в дію цього Кодексу - Законом про банкрутство в редакції від 19.01.2013,
що втратив чинність 21.10.2019, які визначають особливості провадження у
справах про банкрутство, тобто є спеціальними та мають пріоритет у застосуванні
при розгляді цих справ порівняно з іншими нормами законодавства.
35. Застосування конкретного способу захисту цивільного права або
інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася
особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право
чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким,
що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення,
невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам
(див. висновки, сформульовані у постановах ВП ВС від
11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц,
від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18).
36. Поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання
порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму
відновлення, поновлення порушеного права. Причому ефективний засіб - це
запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції,
або настала подія, наслідки якої будуть незворотними (рішення ЄСПЛ від
31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" (Doran v. Ireland)).
37. Ефективність означає як попередження стверджуваного порушення чи
його продовження, так і надання відповідного відшкодування за будь-яке
порушення, яке вже відбулося (рішення ЄСПЛ від 26.10.2000 у
справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland)).
38. У рішенні від 05.04.2005 у справі "Афанасьєв проти
України" ЄСПЛ зазначав, що засіб захисту, що вимагається, повинен бути
ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його
використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної
держави.
39. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно
відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах
(абзац десятий пункту 9 Рішення КСУ
від 30.01.2003 № 3-рп/2003).
40. Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями ст.20
ГК України, визначено способи захисту прав
та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.
41. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що
встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках
(абзац 12 ч.2 ст.16 ЦК України).
42. КУзПБ є частиною цивільного/господарського законодавства,
тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий
акт, можуть застосовуватися також норми ЦК України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними
правочинів за участі боржника.
43. Визнання правочину недійсним є одним з передбачених
законом способів захисту цивільних прав та інтересів за ст.16 ЦК України, ст.20
ГК України. Загальні вимоги щодо недійсності
правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.
44. Відповідно до ст.16, 203, 215
ЦК України для визнання судом оспорюваного
правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін
правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення
правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне
цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння
визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці,
що підтверджується висновками, які містяться у постановах ВСУ від 25.12.2013 у
справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах КГС ВС від
28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від
20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у
справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі №916/325/20, від 19.02.2021 у
справі № 904/2979/20 тощо.
45. Тому в кожній справі про визнання правочину недійсним суд повинен
встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину
недійсним і настання певних юридичних наслідків.
46. Провадження у справі про банкрутство, на відміну від позовного
провадження, призначенням якого є визначення та задоволення індивідуальних
вимог кредиторів, має на меті задоволення сукупності вимог кредиторів
неплатоспроможного боржника. Досягнення цієї мети є можливим за умови
гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від протизаконних дій інших
кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника,
інших осіб; 3) охорони боржника від протизаконних дій кредиторів, інших осіб.
47. Насамперед це зумовлено специфікою провадження у справах про
банкрутство, яка полягає у застосуванні спеціальних способів захисту її
суб`єктів, особливостях процедури, учасників стадій та інших елементів, які
відрізняють це провадження від позовного.
48. Безумовно, визнання недійсними правочинів боржника у межах справи
про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури
неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог
кредиторів.
49. Отже, кредитор (кредитори) та арбітражний керуючий є тими
зацікавленими особами у справі про банкрутство, які мають право звертатися з
позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених
нормами ЦК України, ГК України чи
інших законів, у межах справи про банкрутство і таке звернення є належним способом
захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість відновлення порушених
прав кредиторів та боржника. (Постанова судової палати для розгляду справ про
банкрутство від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19)
50. Правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані
на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків.
51. Правочин - це дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної
законом мети (набуття майна тощо), яка характеризується такими
ознаками:
- це завжди вольовий акт, тобто дії
свідомі;
- це правомірні дії, тобто вчиняються
відповідно до закону;
- спеціальна спрямованість на виникнення,
зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, тобто в правочину завжди
присутня правова мета.
52. Фраудаторними правочинами в юридичній науці та в останні
роки в українській судовій практиці називають договори, що вчиняються з метою
завдати шкоди кредитору.
53. Стаття 13 ЦК України, у якій визначаються межі здійснення цивільних прав,
встановлює, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або
актами цивільного законодавства, зокрема при здійсненні своїх прав особа
зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб,
завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині, а також не допускаються дії
особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання
правом в інших формах.
54. Зловживання правом - це особливий тип правопорушення, яке
вчиняється правомочною особою при здійсненні нею належного їй права, пов`язаний
з використанням недозволених конкретних форм в рамках дозволеного йому законом
загального типу поведінки.
55. За одним із сучасних визначень, під зловживанням правом
розуміються випадки, коли суб`єкт цивільних правовідносин, якому належить певне
суб`єктивне цивільне право, здійснює його неправомірно, коли суть здійснення
права іде врозріз з його формальним змістом.
56. Тобто уповноважена особа, маючи суб`єктивне право і спираючись на
нього, виходить за межі дозволеної поведінки. Слово "зловживання" за
своїм буквальним змістом означає використання, вживання чого-небудь з метою
заподіяння певного зла, шкоди, збитків кому б то не було.
57. Учасники цивільних відносин при здійсненні своїх прав зобов`язані
діяти добросовісно, утримуватися від дій, які могли б порушити права інших
осіб; не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а
також зловживання правом в інших формах. На цих засадах мають ґрунтуватися і
договірні відносини.
58. У зв`язку з цим слід дійти висновку, що межею реалізації
принципу свободи договору має бути неприпустимість зловживання правом.
59. Рішенням КСУ від
28.04.2021 року № 2-р(II)/2021 у справі №
3-95/2020(193/20) визнано, що ч.3 ст.13, ч.3
ст.16 ЦК України не суперечать ч.2ст.58
Конституції України та вказано, що
"оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, КСУ
констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних
відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток
припису ч.1 ст.68 Основного Закону України,
згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і
гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в
інших формах", що також міститься у ч.3 ст.13 Кодексу, на думку КСУ, за
своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою
уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи
право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого
правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із
засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з
установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у
тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж
здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам
Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж
немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не
є домірними. У зв`язку з тим, що ч.3 ст.13 та ч.3 ст.16 Кодексу мають на меті
стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного
здійснення своїх цивільних прав, КСУ дійшов висновку, що ця мета є правомірною
(легітимною)".
60. Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на
шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних
сферах, зокрема у банкрутстві (ст.20
Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом" (до введення в дію КУзПБ), ст.42 КУзПБ), при
неплатоспроможності банків (ст.38 Закону України "Про систему
гарантування вкладів фізичних осіб"); у
виконавчому провадженні (ч.4 ст.9 Закону України "Про виконавче
провадження").
61. ВП ВС кваліфікує правочини, що вчинені боржником на шкоду
кредиторам, як фраудаторні правочини, зробивши такий правовий висновок:
"Однією з основоположних засад
цивільного законодавства є добросовісність (п.6 ст.3 ЦК України) і дії
учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати
певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і
повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
62. Згідно із ч.2 та 3 ст.13 ЦК
України при здійсненні своїх прав особа
зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб,
завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що
вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в
інших формах.
63. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не
може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу
або виконання судового рішення (в тому числі вироку) про стягнення коштів, що
набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про
стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини
(обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно
та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір
дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення
звернення стягнення на майно боржника.
64. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які
хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно
недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
65. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним,
направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі
загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК України) та
недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК України)" (постанова ВП ВС від 03.07.2019 у справі №
369/11268/16-ц).
66. Отже, договір, який укладений з метою уникнути виконання
договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання
договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання
зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися
фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої
порушено, тобто кредитора.
67. Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди
боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в
момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або
бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку
виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку.
68. Слід звернути увагу, що фраудаторним правочином може бути як
оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір
дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи
багатосторонній правочин.
69. Вчинення власником майна правочину з
розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги
іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане
як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність
розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок,
викладений у постанові об`єднаної палати КГС ВС від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).
70. Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна
утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її
активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати
певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та
недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким
критеріям відповідати не може.
71. Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у
нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого
боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його
добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником
на шкоду кредиторам (див. висновки, викладені у постановах КГС ВС від
28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 03.03.2020 у справі № 910/7976/17, від
03.03.2020 у справі №904/7905/16, від 03.03.2020 у справі №916/3600/15, від
26.05.2020 у справі №922/3796/16, від 04.08.2020 у справі №
04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі №904/4262/17, від 22.04.2021 у
справі № 908/794/19 (905/1646/17)).
72. Цивільні й господарські відносини, у межах яких передбачається
виконання обов`язку боржника в майбутньому без забезпечення такого боргу,
ґрунтуються в основному на довірі учасників відносин до свого контрагента, а
також на впевненості в можливості захистити свої майнові права в спосіб,
передбачений законом, зокрема через суд.
73. Судова палата з розгляду справ про банкрутство у постанові від 24.11.2021
у справі № 905/2030/19 (905/2445/19) сформулювала висновок про те, що фраудаторним
може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками
господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий
правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах
справи про банкрутство відповідно до ст.7 КУзПБ на підставі п.6 ч.1 ст.3
ЦК України як такий, що вчинений всупереч
принципу добросовісності, та ч.3, 6 ст.13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом, на
відміну від визнання недійсним фіктивного правочину, лише на підставі ст.234
ЦК України.
У такому разі звернення в межах справи про
банкрутство з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі
загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є
належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість
захисту порушених прав кредиторів та боржника.
Щодо суті касаційної скарги
76. Відповідно до п.1 ч.2 ст.287
ГПК України підставою касаційного оскарження
судових рішень, зазначених у п.1, 4 ч.1 цієї статті, є неправильне застосування
судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у разі,
якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував
норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних
правовідносинах, викладеного в постанові ВС, крім випадку наявності постанови ВС
про відступлення від такого висновку.
77. Із зазначеної норми вбачається, що касаційний перегляд із
зазначених мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд
апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо
застосування норми права, викладеного в постанові ВС; (2) спірні питання
виникли у подібних правовідносинах (постанови ВС від 12.10.2021 у справі
№ 910/14596/19, від 21.10.2021 у справі № 922/2507/18, від 02.11.2021 у
справі №918/1131/20 тощо).
78. ВС зазначав, що подібність правовідносин визначається за такими
критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та
обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет) (ухвала об`єднаної палати КГС ВС
від 27.03.2020 у справі №910/4450/19).
79. ВП ВС неодноразово висловлювала позицію про те, що порівнювати
подібні правовідносин необхідно за критеріями: предмети спору, підстави позову,
зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини та однакове
матеріально-правове регулювання спірних відносин (постанови ВП ВС від
11.06.2019 у справі № 305/1180/15-ц, від 19.06.2018 у справі №922/2383/16, від
16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц).
80. Під судовими рішеннями у подібних правовідносинах потрібно
розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору,
підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а
також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин
(пункт 6.30 постанови ВП ВС від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, пункт 5.5
постанови ВП ВС від 19.06.2018 у справі №922/2383/16; п.8.2 постанови ВП ВС від
16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанови ВП ВС від 12.12.2018 у справі №
2-3007/11, від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).
81. Водночас досягти повного збігу всіх зазначених обставин у двох
різних справах неможливо. Відповідно, враховуючи різноманіття можливих
правовідносин, в межах яких така норма права може бути застосована, для
забезпечення однакового застосування норми права визначальним при встановленні
подібних правовідносин мають бути ті ознаки, які впливають на їх
матеріально-правове регулювання (тобто можливість застосування відповідної
норми).
82. Проаналізувавши висновок, викладений у постанові ВП ВС від
03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), на яку як на
підставу касаційного оскарження посилається у своїй касаційній скарзі позивач,
Верховний Суд вважає, що висновки, викладені у наведеній постанові ВП ВС мали б
бути застосовані судами попередніх інстанцій під час вирішення цього спору.
83. Так, у своїй постанові ВП ВС зробила висновок про те, що позивач
має право звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як
такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на
підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК України) та недопустимості
зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК України)
і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину
недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст.234 ЦК
України, так і інша, наприклад,
підстава, передбачена ст.228 ЦК України.
84. Аналогічні висновки викладені ВС у постанові від 03.03.2020 у
справі № 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16, від 04.08.2020 у
справі № 04/14-10/5026/2337/2011, а у постанові судової палати для розгляду
справ про банкрутство ВС від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19),
хоча і за дещо іншими фактичними обставинами, ніж у справі, що розглядається.
85. У цьому ж спорі апеляційний господарський суд обмежився лише
посиланням на те, що позивачем не доведено, яким чином існування договору
дарування частки будівель, укладеного між ПрАТ «Геркулес» та ТОВ «Провінція
Плюс» може вплинути на виконання відповідачем зобов`язання за генеральним
договором на здійснення кредитних операцій №190613-КЛВТ від 19.06.2013, з
урахуванням тих обставин, що позивачем не доведено, яким чином існування такого
договору порушує його права чи охоронювані законом інтереси.
Крім того, суд другої інстанції посилався
на те, що відповідно до ч.1 ст.42 КУзПБ правочини, вчинені боржником після відкриття
провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували
відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними
господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою
арбітражного керуючого або кредитора, якщо вони завдали збитків боржнику або
кредиторам, з підстав визначених законом. Тобто вказана стаття може бути
застосована лише за декілька умов, зокрема, суд може визнати недійсними певні
правочини вчинені протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у
справі про банкрутство. Спірний договір дарування здійснено ПрАТ «Геркулес» за
три роки та 8 місяців до відкриття провадження у справі про банкрутство, що в
свою чергу не підпадає під сумнівний період, зазначений у ст.42 КУзПБ. У зв`язку з чим судом не вірно застосовано приписи ст.42
КУзПБ.
86. Суд апеляційної інстанції висновків місцевого г/с щодо обставин
сумнівності дій боржника щодо відчуження свого майна в контексті ознак
фраудаторності оскаржуваного правочину, не спростував.
Немає коментарів:
Дописати коментар