ПОСТАНОВА ВС 06.04.2021, Справа №10/47-08, колегія: Погребняк В.Я. - головуючий, Васьковський О.В., Огороднік К.М., https://reyestr.court.gov.ua/Review/96309386
Судами розглядалася справа про
банкрутство Боржника, провадження у якій було порушено у 2008 році за Законом
про банкрутство в редакції до 19.01.2013; реєстр кредиторів затверджений у тому ж 2008 році. У березні 2020 році до суду надійшла заява ОСОБА_1 про визнання грошових вимог до боржника у
розмірі 25,5
млн грн., яка мотивована тим, що в 2005 - 2006 ОСОБА_1 на прохання посадових
осіб Боржника надав для здійснення поточних витрат поворотну цільову фінансову
допомогу готівкою. У своїй заяві ОСОБА_1 посилався на норми КУзПБ, зокрема на статті 39, 41, 45,
61. Ухвалою місцевого г/суду у визнанні грошових вимог відмовлено; ухвала
мотивована тим, що заява з кредиторськими вимогами подана до господарського
суду з пропуском встановленого ч. 1 ст. 14 Закону України «Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом» більш, ніж на 11 років, який є граничним та поновленню не підлягає. Постановою апеляційного господарського суду
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення; Погоджуючись з рішенням
суду першої інстанції, апеляційний суд вказав на те, що КУзПБ не передбачає зворотної дії в часі положень частини 1, 2 статті 14 Закону про банкрутство, відтак вони не можуть застосовуватися до спірних правовідносин.
Короткий висновок:
Ø суд
не може застосовувати зміни у законодавстві про банкрутство з метою захисту
прав кредитора та на користь останнього у випадку, якщо на час звернення до
суду відповідне право вже було втрачене кредитором в силу закону.
Звернення особи із заявою про визнання вимог конкурсного кредитора
до боржника, які є погашеними в силу статті 14 Закону про банкрутство у редакції до 19.01.2013, що підлягав застосуванню
та був чинний у період часу, коли заявник мав вчинити процесуальні дії по
заявленню до боржника вимог конкурсного кредитора, не є обґрунтованим, оскільки
матиме наслідком визнання і включення до реєстру вже погашених вимог кредитора,
а відтак порушення прав боржника та інших кредиторів. Така правова позиція викладена у постанові ВС
від 28.07.2020 у справі № Б8/129-11 та судова колегія не вбачає підстав від її
відступлення.
Розглянувши справу ВС зазначив
наступне:
32. Згідно з пунктом 1-1 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону про банкрутство у редакції з 19.01.2013, положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких відкрито після набрання чинності цим Законом.
33. 21.10.2019 введено в дію КУзПБ № 2597-VIII від 18.10.2018, який в силу пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу, поширює свою дію на подальший розгляд справ про
банкрутство незалежно від дати порушення (відкриття) провадження у таких
справах, за винятком справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації.
З дня введення в дію цього Кодексу визнано таким, що втратив чинність, зокрема, Закон України «Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом» (Відомості Верховної Ради України, 1992, №31, ст. 440 із наступними змінами).
Перехід від регулювання,
передбаченого Законом України
«Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», до регулювання згідно з КУзПБ, здійснюється
негайно (безпосередня дія як спосіб дії в часі нормативно-правових актів)
шляхом здійснення подальшого розгляду справ про банкрутство відповідно до
положень цього Кодексу.
34. За змістом рішення Конституційного Суду України від
09.02.1999 № 1-рп/99 за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба
розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і
припиняється з втратою ним чинності. Тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Дія закону та іншого нормативно-правового акту не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Нормативно-правові акти можуть регулювати правові відносини, які хоча і почалися в минулому, але
тривали на момент прийняття відповідних актів.
35. Тобто, в цій справі, щодо заявлених ОСОБА_1 конкурсних кредиторських вимог до боржника, враховуючи дату порушення щодо боржника справи про банкрутство (пункт 28-29 цієї Постанови), слід
застосовувати положення Закону про банкрутство в редакції до 19.01.2013.
Така ж правова позиція щодо
застосування до спірних правовідносин відповідної редакції Закону про банкрутство викладена у постанові Верховного Суду від 28.07.2020 у справі № Б8/129-11.
36. На дату порушення провадження у справі про банкрутство порядок та умови виявлення кредиторів були регламентовані статтею 14
Закону про банкрутство у редакції до
19.01.2013, відповідно до частин 1 та 2 якої конкурсні
кредитори за вимогами,
які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, протягом
тридцяти днів від дня опублікування в офіційному друкованому органі оголошення
про порушення провадження у справі про банкрутство зобов`язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також
документи, що їх підтверджують.
Вимоги
конкурсних кредиторів, що заявлені після закінчення строку, встановленого для
їх подання, або не заявлені взагалі, - не розглядаються і вважаються погашеними,
про що господарський суд зазначає в ухвалі, якою затверджує реєстр вимог
кредиторів.
Зазначений
строк є граничним і поновленню не підлягає.
37. За приписами статті 1 Закону
про банкрутство (у визначеній редакції) конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до
боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство. До
конкурсних кредиторів відносяться також кредитори, вимоги яких до боржника
виникли внаслідок правонаступництва за умови виникнення таких вимог до
порушення провадження у справі про банкрутство. Поточні кредитори - кредитори
за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про
банкрутство.
38. Грошові вимоги ОСОБА_1 , як встановлено судами попередніх інстанцій, є конкурсними, оскільки виникли до дня порушення
справи про банкрутство, а саме до 21.03.2008, а не поточними, як про це вказує
заявник.
39. Враховуючи, що оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство ДП «Тростянецький спиртовий завод» здійснено 03.06.2008, ОСОБА_1 , як конкурсний кредитор, повинен був звернутися з вимогами до боржника у строк до
04.07.2008 включно.
Натомість
відповідна заява була подана до суду лише 03.03.2020, тобто с пропуском
встановленого строку майже на 12 років, а відтак вищезгадані вимоги конкурсного
кредитора на момент подання заяви є погашеними відповідно до статті 14 Закону про банкрутство в редакції до 19.01.2013.
Також,
судами встановлено, що починаючи з 2008 жодним чином та у будь-який спосіб
ОСОБА_1 не звертався ні до господарського суду ні до боржника з будь-якими
заявами, вимогами, претензіями про повернення грошових коштів чи меляси в
натурі.
40. Юридичний аналіз приписів ч. 1, 2 ст. 14 Закону про банкрутство, в редакції на період здійснення процедури розпорядження
майном щодо боржника у цій справі, який завершився затвердженням реєстру вимог
кредиторів, дозволяє зробити висновок про те, що конкурсний кредитор, який
пропустив 30-денний строк на заявлення своїх вимог у справу про банкрутство
втрачає таке право, оскільки такий строк є присічним та в силу зазначеної норми закону припиняє існування грошового зобов`язання, за яким може бути заявлена така грошова вимога.
Аналогічна
правова позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 29.05.2018
у справі № 27/58б, від 28.01.2020 у справі № 1-7/158-09-3124, від 30.01.2020 у
справі № 01/5026/333/2011. Означена судова практика є сталою та підстави для її
відступлення відсутні.
41. Звертаючись до суду з заявою про визнання грошових вимог та включення ОСОБА_1 до реєстру кредиторів, останній посилається на норми КУзПБ, зокрема на статті 39, 41, 45, 61.
42. Водночас, суд не може застосовувати зміни у законодавстві про банкрутство з метою захисту прав кредитора та на користь останнього у випадку, якщо на час звернення до суду відповідне право вже було втрачене кредитором в силу закону.
Звернення
особи із заявою про визнання вимог конкурсного кредитора до боржника, які є
погашеними в силу статті 14 Закону
про банкрутство у редакції до 19.01.2013, що підлягав застосуванню та був чинний у період часу, коли заявник мав вчинити процесуальні дії по заявленню до
боржника вимог конкурсного кредитора, не є обґрунтованим, оскільки матиме
наслідком визнання і включення до реєстру вже погашених вимог кредитора, а
відтак порушення прав боржника та інших кредиторів.
Така
правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.07.2020 у справі №
Б8/129-11 та судова колегія не вбачає підстав від її відступлення.
43. Основним завданням провадження у справі про банкрутство є справедливе задоволення усієї сукупності кредиторів, у зв`язку з чим
провадження у справах про банкрутство об`єктивно формується на засадах конкурсу
кредиторів. Тобто, призначення провадження у справі про банкрутство полягає у
збалансуванні реалізації прав та законних інтересів учасників справи. Досягнення
цієї мети є можливим за умови гарантування: охорони інтересів кредиторів від
протизаконних дій інших кредиторів; охорони інтересів кредиторів від
недобросовісних дій боржника; охорони боржника від протизаконних дій
кредиторів.
44. Погашення вимог особи в силу Закону, як конкурсного кредитора, виключає право на судовий
захист у справі про банкрутство, у тому числі шляхом звернення з кредиторськими
вимогами під час дії нового законодавства про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом (КУзПБ).
45. Щодо втручання у право власності.
45.1. Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та
застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних
свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
45.2. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має
право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна
інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
45.3. Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси,
що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і
«майном».
Предметом
регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право
на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад,
рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982
року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року,
«Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07
липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада
2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко
проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти
України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати
на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном
із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання
законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий
захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним
цілям.
45.4. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для
заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та
наслідків дії його норм.
45.5. Відповідно до Закону про
банкрутство у редакції до 19.01.2013 обов`язок конкурсних кредиторів щодо подання до господарського суду письмової заяви з вимогами до боржника у встановлений
строк, відлік якого починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про
відкриття провадження у справі про банкрутство, має імперативний характер,
оскільки цей строк є граничним і поновленню не підлягає згідно з частиною 2
статті 14.
Тобто
обмеження строку щодо звернення конкурсних кредиторів з вимогами до боржника в
межах справи про банкрутство встановлені Законом.
45.6. Такі обмеження введені законодавцем з метою створення балансу реалізації прав та законних
інтересів учасників справи та дотримання конкурсного процесу, що є суттю процедури банкрутства.
45.7. Пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов`язаної з його або її правами та обов`язками цивільного характеру (див. рішення від 21 лютого 1975 року у
справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom),
п. 36, Series A № 18).
На
це «право на суд», в якому право на доступ до суду є одним з його аспектів,
може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію
його або її прав цивільного характеру є неправомірним, та скаржиться на те, що
відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції йому не було надано жодних
можливостей подати до суду скаргу (див. серед іншого (inter alia) рішення у
справах «Рош проти Сполученого Королівства» (Roche v. the United Kingdom) [ВП],
заява № 32555/96, п. 117, ECHR
2005?X та «Салонтаджі-Дробняк проти Сербії» (Salontaji-Drobnjak v. Serbia,) заява №
36500/05, п.
132, від 13 жовтня 2009 року).
45.8. Право на
доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням; вони дозволяються
опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує
регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці
відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб» (див. рішення від
28 травня 1985 року у справі «Ешингдейн проти Сполученого Королівства»
(Ashingdane v. the United Kingdom), п. 57, Series A № 93).
Встановлюючи
такі правила, Договірна держава користується
певною свободою розсуду. Попри те, що остаточне рішення щодо
дотримання вимог Конвенції належить Суду, він не повинен підміняти оцінку,
зроблену національними органами, будь-якою іншою оцінкою того, що має бути
найкращою стратегією у цій сфері. Тим не менш, обмеження, що застосовуються, не
повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або у такою
мірою, щоб сама суть права була порушена. Більш того, обмеження не відповідає
пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну ціль та якщо
немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та ціллю, якої
прагнуть досягти (див. там же; див. також серед багатьох інших джерел рішення у
справі «Кордова проти Італії» (№1) (Cordova v. Italy (no. 1)), заява №
40877/98, п. 54, ECHR 2003-I та повторення відповідних принципів у рішенні від
21 вересня 1994 року у справі «Фаєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v.
the United Kingdom), п. 65, Series A № 294-B).
45.9. ЄСПЛ, розглядаючи особливості застосування Конвенції та Першого протоколу у
розрізі банкрутства, наголошує на необхідності розуміння «конкуруючих приватних
інтересів у горизонтальних відносинах», що виникають у межах банкрутства між
боржником та кредиторами (Рішення Великої Палати ЄСПЛ у справі «Котов проти
Росії» від 03.04.2012, п.131).
У
цьому ж рішенні (Рішення Великої Палати ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії» від
03.04.2012):
«..
Суд повторює, що свобода
розсуду, доступна в законодавстві для реалізації соціальної й економічної
політики, має бути широкою (див., серед багатьох інших документів, рішення в
справі «Ян та інші проти Німеччини» («Jahn and Others v. Germany» [ВП], заяви
№46720/99, 72203/01 і 72552/01, п. 91, ЄКПЛ 2005-VI), особливо в ситуації, коли
як і в цій справі, держава повинна враховувати суперечливі приватні інтереси в
горизонтальних відносинах у такій сфері, як провадження про банкрутство.
132.
У підсумку, закон передбачав «відтермінований» компенсаційний засіб правового захисту, але заявник не скористався ним, коли він став доступним. З огляду на те, що неможливість вимагати компенсації від ліквідатора
в суді мала обмежену тривалість та існувала лише, поки тривала процедура
банкрутства, а також за відсутності аргументів від заявника щодо того, чому це
могло бути надмірним за цих обставин, Суд вважає, що таке обмеження не впливало на суть
прав заявника за статтею 1 Першого протоколу й залишалося в межах розсуду
держави.
133.
Звідси випливає, що законодавча база, передбачена державою, пропонувала
заявнику механізм захисту його прав згідно зі статтею 1 Першого протоколу. Як
наслідок, Суд вважає, що держава виконала свої позитивні зобов`язання за цим
положенням. З огляду на наведене вище, немає потреби окремо розглядати
попереднє заперечення Уряду.».
46. Враховуючи наведене вище, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржені судові
рішення прийняті у відповідності до норм матеріального та процесуального права,
з застосуванням норм спеціального Закону, імперативність яких встановлена «в межах розсуду
держави», за наявності механізму захисту прав кредитора у встановленому Законом порядку; процедура та суть прийнятих
судами рішень не вказують на те, що втручання у право власності заявника було незаконним, чи був відсутній «суспільний», «публічний» інтерес та що таке втручання у право на мирне володіння майном явно непропорційне визначеним цілям.
Немає коментарів:
Дописати коментар