ПОСТАНОВА 12 жовтня 2021 року, Справа № 905/2382/18, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Погребняка В.Я. - головуючого, Банаська О.О., Жукова С.В., https://reyestr.court.gov.ua/Review/100544455
26.09.2017 був укладений договір поруки, за яким Поручитель (ТОВ “Маріупольський млинкомбінат” поручився перед Кредитором (ТОВ Лео 2002) за виконання Боржником (ПАТ «Одеський коровай») зобов`язань у розмірі 257,9 млн грн. за договором про надання поворотної фінансової допомоги від 09.02.2016, право вимоги за яким у Кредитора виникло на підставі договору про відступлення права вимоги від 26.09.2017, а обов`язок сплати у Боржника виник на підставі договору про переведення боргу від 25.09.2017; вимога до Поручителя була пред’явлена в день укладення договору поруки (26.09.2017). Поручитель грошові вимоги за договором поруки не виконав і Кредитор їх заявив у справі про банкрутство Поручителя, яка була порушена у 2019 році за заявою АТ Сбербанк. У справі про банкрутство Поручителя грошові вимоги Кредитора за договором поруки г/с визнав, і в цій справі ініціюючий кредитор (АТ Сбербанк) подав заяву про визнання недійсним договору поруки від 26.09.2017, укладеного між Боржником та ТОВ «Лео 2002». В обґрунтування заяви Банк посилався, крім норм цивільного законодавства (ст. ст. З, 11, 13, 16, 202 - 203, 215, 234, 509, 553 - 554 ЦК України), на положення ст. 42 КУзПБ. Місцевий г/с ухвалою від 02.06.2020, яка залишена без змін апеляційним г/с заяву задовольнив, договір поруки визнав недійсним; суди виходили з того, що боржником не спростовано доводів заявника та не доведено, а з матеріалів справи не вбачається, існування ознак можливості реального виконання зобов`язання, яке прийнято Боржником за договором поруки (договір поруки укладено за зобов’язання, яке вже було порушено; Боржник мав значні боргові зобов’язання перед Банком; на майно Боржника був накладений арешт у ВП; відсутні докази того, що активи підприємства боржника становили суму більшу ніж зазначена у договорі; не підтвердження фінансової спроможності підприємства на прийняття фінансового зобов`язання у розмірі 257,9 млн грн та можливості його виконання як на дату укладання договору поруки, так і у майбутньому). За висновком судів вказані обставини свідчать про відсутність існування ознак реального виконання зобов`язання, яке прийнято боржником за оспорюваним договором поруки. Верховний Суд залишив судові рішення нижчих судів без змін, вказавши, що враховуючи встановлені обставини, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про визнання недійсним оспорюваного договору поруки; помилкове застосування судами ст.42 КУзПБ не призвело до ухвалення помилкового рішення.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Ø
З
огляду на приписи пунктів 2, 4 Прикінцевих
та перехідних положень КУзПБ (згідно яких з дня
введення вказаного в дію Кодексу втратив чинність Закону про
банкрутство № 2343-ХІІ (далі - Закон
про банкрутство) і з дня введення Кодексу, подальший
розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про
банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких
продовжується відповідно до Закону про банкрутство. Перехід до наступної судової процедури та подальше
провадження у таких справах здійснюється відповідно до цього Кодексу.
Ø
Водночас
слід зазначити, що ВС у складі судової палати для розгляду справ про
банкрутство КГС суду з метою єдності та сталості судової практики щодо
застосування ст. 42 КУзПБ у постанові від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16 дійшов висновку, що норми цієї
статті з урахуванням приписів п. 4 Прикінцевих та перехідних
положень цього Кодексу, який стосується процесуальних
норм КУзПБ, застосовується до усіх заяв
арбітражних керуючих та кредиторів, поданих після введення в дію КУзПБ, а темпоральним критерієм її застосування є дата відкриття
провадження у справі про банкрутство. Передбачений ст. 42 КУзПБ
трирічний строк у будь-якому разі відраховується
від дати відкриття провадження у справі про банкрутство.
Ø
Тобто,
підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в
момент вчинення правочину, тоді як підстави визнання правочинів боржника
недійсними, що містяться в ст. 42
КУзПБ, не є повністю тотожними (ідентичними) з
підставами, що містилися в ст. 20 Закону про банкрутство, чинного до 21.10.2019.
Ø
Тому,
приписи ст. 42 КУзПБ у частині підстав для визнання недійсними правочинів
боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені боржником до
дати введення в дію КУзПБ, тобто до
21.10.2019. До правовідносин, що склалися до 21.10.2019, - підлягають
застосуванню приписи ст. 20 Закону про банкрутство.
Ø Враховуючи наведені вище висновки зроблені
у постанові Судової палати для розгляду справ про банкрутство від 02.06.2021 у
справі № 904/7905/16 та з огляду на встановлені під час розгляду справи судами
попередніх інстанцій обставини вчинення спірного правочину 26.09.2017, що
мало місце до введення в дію КУзПБ, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку щодо наявності
підстав для поширення на спірні правовідносини у цій справі
положень ст. 42 КУзПБ.
Ø
…
Ø
Провадження
у справі про банкрутство, на відміну від позовного провадження, призначенням
якого є визначення та задоволення індивідуальних вимог кредиторів, має на меті
задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. Досягнення
цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від
протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від
недобросовісних дій боржника, інших осіб; 3) охорони боржника від протизаконних
дій кредиторів, інших осіб.
Ø
Отже,
розгляд відповідних заяв та справ у межах справи про банкрутство має певні
характерні особливості, що відрізняються від позовного провадження.
Ø
Передусім
це зумовлено специфікою провадження у справах про банкрутство, яка полягає у
застосуванні специфічних способів захисту її суб`єктів, особливостях процедури,
учасників стадій та інших елементів, які відрізняють це провадження від
позовного.
Ø
Беззаперечно,
що визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство
спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності
- максимальне та справедливе задоволення вимог кредиторів.
Ø
…, відсутність
підстав для застосування ст.
42 КУзПБ з огляду на непоширення її дії на
правовідносини, що склалися до вступу в дію цього Кодексу, не виключає можливості звернення зацікавлених осіб (арбітражного керуючого або кредитора) з
позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених
нормами ЦК України, ГК України чи
інших законів
(висновки сформульовані у постанові ВС від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16).
Ø
КУзПБ є частиною цивільного/господарського законодавства,
тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний
нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також норм ЦК
України, зокрема щодо загальних підстав для визнання
недійсними правочинів за участі боржника.
Ø
Визнання
правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав
та інтересів за ст. 16 ЦК України, ст.
20 ГК України.
Ø
Загальні
вимоги щодо недійсності правочину встановлені ст. 215 цього Кодексу.
Ø
Відповідно
до ст. ст. 16, 203, 215 ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним
необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою
заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину;
встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне
право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Ø
Таке
розуміння способу захисту як визнання правочину недійсним є усталеним у судовій
практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах ВСУ від
25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах
КГС ВС від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі №
910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від
16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від
19.02.2021 у справі № 904/2979/20 та ін.
Ø
Тому,
у кожному випадку цієї категорії справ суд повинен встановити наявність тих
обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання
певних юридичних наслідків.
Ø
Згідно
зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в
момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.1-3,
5та 6 ст. 203 цього кодексу.
Ø
Відповідно
до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу,
іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства,
його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний
обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним
і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі,
встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання
правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками
(усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх,
неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Ø
За
приписами ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо
не встановлена законом або якщо він
не визнаний судом недійсним. В силу приписів ст. 204 ЦК України правомірність правочину презюмується.
Ø
Водночас,
однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п.
6 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути
добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що
характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони
договору або відповідного правовідношення.
Ø
Згідно
із ч. ч. 2 та 3 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана
утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди
довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з
наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Ø
В
обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про
те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також
поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що
кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним
чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним
зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані.
Тому, усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а
в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне
задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.
Ø
Угоди,
що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та
фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною.
Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може.
Ø
Аналогічна
правова позиція викладена в постанові ВС від 24.07.2019 № 405/1820/17.
Ø
Відповідно
до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру
створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний
правочин визнається судом недійсним.
Ø
Для
визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх
сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання
правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами
не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про
визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
Ø
У
фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву,
тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він
не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий
правочин завжди укладається умисно.
Ø
Отже,
основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент
укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин
правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань
договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Ø
Укладення
договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не
спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є
порушенням ч. ч. 1 та 5 ст. 203 ЦК України,
що за правилами ст. 215 цього Кодексу є
підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК
України.
Ø
Відповідно
до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд
встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги
і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для
вирішення справи.
Ø
Відповідно
до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні
бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися
іншими засобами доказування.
Ø
Згідно
зі ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на
підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані
на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її
спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що
мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього
переконання.
Ø
Відповідно
до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням,
що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому
дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду
заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість,
достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок
доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в
цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у
справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Ø
Баланс
ймовірностей або перевага доказів характерні для цивільного та господарського
процесів, де основним принципом є змагальність сторін, а суд виступає лише
арбітром.
Ø
Водночас,
для унеможливлення загрози визнання судом у справі про банкрутство фіктивної
кредиторської заборгованості, при оскарженні угод боржника в порядку
спеціальних норм КУзПБ, або за правилами норм ЦК України, суду слід розглядати відповідні заяви пов`язані із
недійсністю правочинів із застосуванням засад змагальності сторін у поєднанні з
детальною перевіркою реальності проведення господарських операцій та наміру
створення саме тих правових наслідків, що притаманні певним видам господарських
правочинів.
Ø
…
Ø Враховуючи встановлені обставини, суди
попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про визнання недійсним
оспорюваного договору поруки.
Ø
…
26. Щодо суті касаційної скарги
Ø
Враховуючи
висновки, зроблені у постанові Верховного Суду від 02.06.2021 у справі №
904/7905/16 та з огляду на встановлені під час розгляду справи судами
попередніх інстанцій обставини вчинення спірного правочину від 26.09.2017, що
мало місце до введення в дію КУзПБ, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку
щодо наявності підстав для поширення на спірні правовідносини у цій справі
положень ст. 42 КУзПБ.
Ø
При
цьому, з урахуванням фактичних обставин встановлених у цій справі, помилкове
застосування судами першої та апеляційної інстанцій ст. 42 КУзПБ не
призвело до ухвалення помилкового рішення.
Ø
З
огляду на викладене, така помилка судів не вплинула та не ставить під сумнів
результат розгляду цієї справи, оскільки не впливає на законність та
обґрунтованість ухвалених рішень, які прийнято по суті правильно. Тому
скасування судових рішень з підстав наявності відповідної помилки, яка фактично
зумовлена зміною судової практики щодо принципів застосування ст. 42 КУзПБ, було б
відступом від принципу правової визначеності та проявом правового пуризму.
Немає коментарів:
Дописати коментар