Постанова ВС від 10 грудня 2020 року, Справа № 910/3262/16, колегія суддів: Погребняк В.Я. (головуючий), Білоус В.В., Огороднік К.М., https://reyestr.court.gov.ua/Review/94096320
Короткі висновки:
Ø Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та
неправомірною, то регулятивна норма ч.1 ст. 1048 ЦК України і охоронна норма ч. 2 ст. 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому, за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та ч.1 ст. 1048 ЦК України як плата за
надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають
стягненню річні проценти відповідно до ч.2 ст. 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.
Ø Якщо сторони
бажають врегулювати свої правовідносини щодо стягнення річних у порядку ч. 2
ст. 625 ЦК України іншим способом, ніж той
який передбачено цією нормою, то таке регулювання повинно бути самостійною
умовою договору, воно не може ототожнюватися з умовами договору про стягнення
процентів за правомірне користування кредитом, передбаченими у порядку ст. 1048
ЦК України, оскільки законодавець не ототожнює підстави правомірного та
неправомірного користування кредитними коштами.
Ø З набранням
чинності КУзПБ (21.10.2019) порядок визначення
забезпечених вимог кредитора законодавцем конкретизовано у частині другій ст.
45 КУзПБ, згідно з якою кредитор є забезпеченим лише в
частині вартості предмета застави
Розглянувши справу ВС зазначив
наступне:
Ø У справі, що є предметом цього судового розгляду (№ 910/3262/16), у межах справи про банкрутство судами розглянуті заяви з грошовими вимогами до боржника, і зокрема,
вимоги ПАТ «Дельта Банк» (правонаступником
якого є ТОВ «Фінансова компанія «Експерт Інвест»), АТ «СБЕРБАНК», АТ
«Райффайзен Банк Аваль», АТ «Державний експортно-імпортний банк України» до
складу яких заявниками (банками) включені відсотки (проценти), нараховані як у
межах так і поза межами строку кредитування за кредитними договорами, які були
укладені як з боржником у цій справі, так і з третіми особами.
Ø Колегія
суддів Верховного Суду при розгляді цієї справи (№ 910/3262/16) прийшла до
висновку, що правовий висновок об`єднаної палати Касаційного господарського
суду у складі Верховного Суду справи № 916/4693/15 буде мати значення для
правильного вирішення спору, а також для забезпечення єдності і сталості
судової практики.
Ø Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від
18.09.2020 у справі №916/4693/15 зазначила, що пред`явлення кредитором вимоги
про дострокове виконання зобов`язань за кредитним договором фактично змінює
порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення кредитора з
такою достроковою вимогою до позичальника в порядку ч. 2 ст. 1050 ЦК України вважається, що строк виконання кредитного договору в повному обсязі є таким, що настав. При цьому у разі пред`явлення до позичальника вимоги в порядку ч.2
ст. 1050 ЦК України право кредитора нараховувати передбачені кредитним
договором відсотки за користування кредитом припиняється, а кредитор втрачає
право нараховувати відсотки після настання терміну повернення, який зазначений
ним у відповідному повідомленні/претензії на адресу боржника, оскільки такими
діями кредитор на власний розсуд змінив умови виконання основного зобов`язання
з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом, змінив
порядок і строк його виконання, припинив подальше кредитування позичальника,
змінив строк дії кредитної лінії та термін повернення кредиту.
Ø Відповідно до
ч.1 ст. 1050 ЦК України, якщо
позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити
грошову суму відповідно до статті 625 цього
Кодексу.
Ø За приписами ч.2 ст. 625
ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від
простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або
законом.
Ø Отже цивільне
законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується
наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг
протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен
сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом
певного строку неправомірно.
Ø Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не
сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані ч.1 ст. 1048 ЦК
України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово
користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством
умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами
договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення.
Ø Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У
випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового
зобов`язання, за ч.1 ст. 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу.
Ø Проценти, встановлені статтею
625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного
невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання.
Ø Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за ч.2 ст.625 ЦК України, є
спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну
від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором
позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову
відповідальність.
Ø Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та
неправомірною, то регулятивна норма ч.1 ст. 1048 ЦК України і охоронна норма ч. 2 ст. 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та ч.1 ст. 1048 ЦК України як плата за
надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають
стягненню річні проценти відповідно до ч.2 ст. 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.
Ø Аналогічні висновки щодо застосування ч.1 ст. 1050 та ст. 625
ЦК України у їх взаємозв`язку викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12, від 04.07.2018 у справі № 310/11534/13-ц, від 31.10.2018 у справі №
202/4494/16-ц, від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16.
Ø За змістом ч.2 ст. 625, ст. 1050 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від
простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або
законом.
Ø Правовий аналіз змісту правовідносин, що випливають із права позикодавця на проценти за час дії договору позики, та правовідносин, які склалися внаслідок невиконання
позичальником обов`язку повернути грошові кошти у визначений строк, не дає
підстав для висновку, що такі правовідносини подібні за змістом.
Ø Подібний
висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у
справі № 910/1238/17.
Ø При цьому, умови щодо нарахування процентів за правомірне та неправомірне користування кредитними коштами мають визначатися окремими пунктами договору.
Ø Тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо наслідків порушення боржником строків повернення позичених коштів має здійснюватися у системному
взаємозв`язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні
засади та умови настання цивільно-правової відповідальності, в тому числі за
порушення грошового зобов`язання, враховуючи, що згідно з п. 22 ч. 1 ст.
92 Конституції України засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України.
Ø Зокрема,
колегія суддів звертається до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові
від 04.06.2020 у справі № 902/5/19, відповідно до якого у разі, якщо сторони
бажають врегулювати свої правовідносини щодо стягнення річних у порядку ч. 2
ст. 625 ЦК України іншим способом, ніж той
який передбачено цією нормою, то таке регулювання повинно бути самостійною
умовою договору, воно не може ототожнюватися з умовами договору про стягнення
процентів за правомірне користування кредитом, передбаченими у порядку ст. 1048
ЦК України, оскільки законодавець не ототожнює підстави правомірного та неправомірного
користування кредитними коштами.
Ø Така ж
правова позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від
13.05.2019 у справі № 910/18618/17, від 10.11.2020 у справі № 916/4932/15, від
24.09.2020 у справі № 905/2852/16, від 02.07.2020 у справі № 910/18618/17.
Ø Колегія
суддів вважає необхідним, з урахуванням наведеного вище, звернути увагу на таке: Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur
contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх
написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик,
пов`язаний з неясністю такої умови. Це правило застосовується не тільки в тому
випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли
сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це
правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які "не були
індивідуально узгоджені" (no individually negotiated), але також щодо
умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір
"під переважним впливом однієї зі сторін" (under the dоminant
influence of one party).
Ø Європейський
суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого
тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику,
наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня
2007 року).
ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НАСЛІДКІВ
ПРОСТРОЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ГРОШОВОГО ЗОБОВ`ЯЗАННЯ ВІДПОВІДНО ДО СТАТЕЙ 625 ТА 1050 ЦК УКРАЇНИ У СПРАВІ ПРО БАНКРУТСТВО, КОЛЕГІЯ СУДДІВ
ВВАЖАЄ НЕОБХІДНИМ ЗАЗНАЧИТИ НАСТУПНЕ.
Ø Як про це зазначено вище, у випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за ч. 1 ст. 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення ст. 625 цього Кодексу.
Ø Нарахування інфляційних втрат на
суму боргу та трьох процентів річних (якщо інший розмір процентів не
встановлений договором або законом) відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового
зобов`язання, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який
полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових
коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за
неналежне виконання зобов`язання (правова позиція Великої Палати Верховного
Суду, викладена у постанові від 04.02.2020 у справі 912/1120/16 з посиланням на
подібну правову позицію Великої Палати Верховного Суду у постановах від 19.06.2019
у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц).
Ø В постанові
Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16 зазначено, що така правова позиція щодо правильного застосування норм права підлягає врахуванню у справі про банкрутство в разі подання заяви
кредитора з грошовими вимогами до боржника як на стадії розпорядження майном
боржника, так і на стадії ліквідаційної процедури, з урахуванням перебування в
цей час боржника в особливому правовому становищі, зокрема і щодо дії мораторію
на задоволення вимог конкурсних кредиторів.
Ø 21.10.2019 введено в дію Кодекс України з процедур банкрутства.
Ø Пунктом 4
Прикінцевих та перехідних положень установлено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про
банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону України «Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Перехід до
наступної судової процедури та подальше провадження у таких справах
здійснюється відповідно до цього Кодексу.
Ø Реалізація
майна боржника здійснюється відповідно до вимог цього Кодексу, крім майна
боржника, оголошення про продаж якого опубліковане до дня введення в дію цього Кодексу. У разі не продажу
такого майна його подальша реалізація здійснюється відповідно до вимог цього Кодексу.
Ø Заяви ПАТ «Дельта Банк» (правонаступником якого є ТОВ «Фінансова компанія «Експерт
Інвест»), АТ «СБЕРБАНК», АТ «Райффайзен Банк Аваль», АТ «Державний
експортно-імпортний банк України» були подані до Господарського суду у 2016
році. Оскаржені судові рішення прийняті судом першої (26.06.2018) та
апеляційної інстанцій (27.03.2019) до введення в дію КУзПБ, під час дії
відповідної редакції Закону України «Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», чинній з
19.01.2013 (далі - Закон про банкрутство).
Ø У відповідності до статті 1 Закону про банкрутство кредитор - юридична або фізична особа, а також органи доходів і зборів
та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку
документами вимоги щодо грошових зобов`язань до боржника; конкурсні кредитори -
кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у
справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника;
поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли після
порушення провадження у справі про банкрутство; забезпечені кредитори -
кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника (майнового
поручителя).
Ø Частиною
другою статті 19 Закону про банкрутство передбачено, що мораторій на задоволення вимог кредиторів
вводиться одночасно з відкриттям провадження (проваджень) у справі про
банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Ухвала є
підставою для зупинення виконавчого провадження. Про запровадження мораторію
розпорядник майна повідомляє відповідному органу або особі, яка здійснює
примусове виконання судових рішень, рішень інших органів за місцезнаходженням
(місцем проживання) боржника та знаходженням його майна.
Ø Мораторій на задоволення вимог кредиторів - зупинення виконання боржником грошових зобов`язань
і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), термін
виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів,
спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо
сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до дня введення
мораторію (частина перша статті 19 Закону про банкрутство).
Ø Відповідно до частини третьої статті
19 Закону про банкрутство, протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів: забороняється
стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові
вимоги, у тому числі на предмет застави, за якими стягнення здійснюється в
судовому або в позасудовому порядку відповідно до законодавства, крім випадків
перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника
грошових сум (у тому числі одержаних від продажу майна боржника), перебування
майна на стадії продажу з моменту оприлюднення інформації про продаж, а також у
разі звернення стягнення на заставлене майно та виконання рішень у немайнових
спорах; забороняється виконання вимог, на які поширюється мораторій; не
нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші фінансові санкції
за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань із задоволення всіх вимог, на
які поширюється мораторій; зупиняється перебіг позовної давності на період дії
мораторію; не
застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошового
зобов`язання, три проценти річних від простроченої суми тощо.
Ø Ці норми є імперативними по відношенню до вимог конкурсних кредиторів, в розумінні приписів статті 1 Закону про банкрутство. Аналогічні
норми містить ч. 3 ст. 41 КУзПБ.
Ø Означене вище має бути враховано судом під час розгляду заявлених у
справі про банкрутство кредиторських вимог.
ЩОДО ТОГО, ЩО ЗАЯВЛЕНІ КРЕДИТОРСЬКІ
ВИМОГИ БАНКІВ ТАКОЖ ҐРУНТУЮТЬСЯ НА ДОГОВОРАХ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
Ø Відповідно до статті
1 Закону України «Про заставу» застава - це спосіб забезпечення зобов`язань, якщо інше не встановлено законом. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення з вартості заставленого
майна переважно перед іншими кредиторами. Аналогічна норма також міститься у статті
572 ЦК України.
Ø Стаття
589 ЦК України передбачає, що у разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в
повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення,
включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих
порушенням зобов`язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а
також витрат, понесених у зв`язку із пред`явленням вимоги, якщо інше не
встановлено договором.
Ø Частина третя статті
590 ЦК України встановлює, що у разі ліквідації юридичної особи - заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов`язання,
забезпеченого заставою .
Ø Аналогічні
положення містить стаття 20 Закону України «Про заставу».
Ø Частинами першою, другою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним
зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не
передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет
іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. У разі
порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності іпотекодавця
або визнання його банкрутом або при ліквідації юридичної особи - іпотекодавця
іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно
від настання строку виконання основного зобов`язання, якщо іпотекодержатель і
правонаступник іпотекодавця не досягнуть згоди про інше.
Ø Питання особливого правового захисту прав забезпеченого кредитора знаходило своє відображення у Законі про банкрутство на всіх стадіях процедури банкрутства.
Ø Як про це вже
було позначено вище, оскаржені судові рішення прийняті судом першої
(26.06.2018) та апеляційної інстанцій (27.03.2019) до введення в дію КУзПБ, під
час дії відповідної редакції Закону про банкрутство, чинній з
19.01.2013.
Ø За визначеннями, наведеними у статті
1 Закону про банкрутство, забезпечені кредитори - кредитори, вимоги яких забезпечені
заставою майна боржника (майнового поручителя).
Ø За ч. 2, 6, 8 ст. 23 Закону про банкрутство забезпечені кредитори зобов`язані подати заяву з
грошовими вимогами до боржника під час провадження у справі про банкрутство
лише в частині вимог, що є незабезпеченими, або за умови відмови від
забезпечення. Заяви з вимогами забезпечених кредиторів, у тому числі щодо яких
є заперечення боржника чи інших кредиторів, розглядаються господарським судом у
попередньому засіданні суду, за наслідками розгляду яких господарський суд
ухвалою визнає чи відхиляє (повністю або частково) вимоги таких кредиторів.
Розпорядник майна зобов`язаний окремо внести до реєстру вимоги кредиторів, які
забезпечені заставою майна боржника, згідно з їхніми заявами, а за їх
відсутності - згідно з даними обліку боржника, а також внести окремо до реєстру
відомості про майно боржника, яке є предметом застави згідно з державним
реєстром застав.
Ø Визначення забезпеченого зобов`язання та, відповідно, вимог забезпеченого кредитора, які включаються до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство, має здійснюватися з урахуванням положень законодавства, яке регулює забезпечення
зобов`язань (зокрема, статей 572, 575, 589
ЦК України, Закону України «Про заставу», Закону
України «Про іпотеку»).
Ø Великою Палатою
Верховного Суду у постанові від 15.05.2018 у справі №902/492/17 (провадження № 12-52гс18) наведено правовий висновок, що забезпеченими зобов`язаннями в розумінні статті
1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та, відповідно, вимогами забезпеченого кредитора, які включаються до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство, є всі вимоги кредитора, які існують за основним
зобов`язанням (кредитним договором), і є дійсними на момент визнання вимог
та можуть бути задоволені за рахунок майна банкрута, що є предметом
забезпечення відповідно до умов забезпечувального договору та чинного
законодавства. Господарські суди, визначаючи розмір забезпечених
кредиторських вимог та включаючи їх окремо до реєстру, повинні застосовувати
положення статті 19 Закону
України «Про заставу» та статті 7 Закону України
«Про іпотеку» та встановити на підставі належних та допустимих доказів, які саме вимоги кредитора, зазначені в його заяві, забезпечені заставою майна, а також склад та розмір цих вимог.
Ø Місцевим
господарським судом визнано забезпеченими кредиторами ПАТ “Дельта Банк”, ПАТ «Райффайзен
Банк Аваль», ПАТ «СБЕРБАНК» , ПАТ «ВТБ Банк» на суму,
визначену у забезпечувальних договорах як вартість предмету застави (іпотеки).
При цьому, мотивування такого рішення ухвала суду не містить.
Ø В частині
кредиторських вимог ПАТ «Дельта Банк», ПАТ «СБЕРБАНК», ПАТ «Державний
експертно-імпортний банк України» та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» (що є
забезпеченими майном боржника), суд апеляційної інстанції спирався на
правові висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові від
15.05.2018 у справі № 902/492/17 (пункт 89.10 цієї Постанови).
Ø Так, на час прийняття ухвали попереднього
засідання Господарського суду 26.06.2018 та Постанови апеляційного
господарського суду від 27.03.2019 у цій справі, була стала судова практика
щодо застосування приписів статті 23 Закону
України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом» у поєднанні з положеннями ч. 1 ст.7 та ч.1 ст. 11 Закону України «Про
іпотеку» у справі про банкрутство, яка правомірно застосована судом апеляційної інстанції в частині обсягу забезпеченості заявлених кредиторських вимог.
Ø Водночас, під час розгляду (перегляду в апеляційному порядку) наведених вище кредиторських вимог ні
судом першої, ні апеляційної інстанції не було враховано наведене у пунктах
72 - 88 цієї Постанови (щодо застосування наслідків прострочення виконання
грошового зобов`язання відповідно до статей 625 та 1050 ЦК
України у справі про банкрутство), не досліджено склад заявлених
кредиторських вимог на предмет включення до них вимог банків по процентам
(відсоткам) за неправомірне користування грошовими коштами та не дослідженого правомірності такого
нарахування відповідно до умов договорів, які передбачають відповідні
нарахування за прострочення виконання грошового зобов`язання.
Ø Відтак, поза
увагою судів залишились обставини, які суди, в межах наданих прав та
повноважень процесуальним законом, мали дослідити з метою
повного та всебічного розгляду справи та які суттєво впливають на правильність
вирішення спору по суті, зокрема, щодо визначення дійсного розміру заявлених
кредиторських вимог.
Ø Відповідно до
пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що
унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для
правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Ø Ураховуючи допущені судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права та беручи до уваги, що суд
касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними
обставини, які не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені
ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або
додатково перевіряти докази, ухвалені у справі судові рішення, в частині
кредиторських вимог ПАТ «СБЕРБАНК», ПАТ «Державний експертно-імпортний банк України» (правонаступником якого є ТОВ «Фінансова компанія
«Експерт Інвест») та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» слід скасувати, справу № 910/3262/16, у скасованій частині, передати на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційні скарги задовольнити частково.
Ø При новому
розгляді справи в переданій частині, слід врахувати таке. Судові рішення були
прийняті судом першої (26.06.2018) та апеляційної інстанцій (27.03.2019) під
час дії відповідної редакції Закону про банкрутство, чинній з 19.01.2013.
Ø
З 21.10.2019 введено в дію КУзПБ), який встановлює умови та
порядок відновлення платоспроможності боржника-юридичної особи або визнання
його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, а також відновлення
платоспроможності фізичної особи.
Ø
Згідно пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ з дня введення в дію цього Кодексу визнано таким, що втратив чинність, зокрема, Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника
або визнання його банкрутом".
Ø
Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних
положень КУзПБ передбачено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється
відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону України «Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Перехід до наступної судової процедури та
подальше провадження у таких справах здійснюється відповідно до цього Кодексу.
Ø
Законодавцем за темпоральним принципом (принцип дії закону у часі) визначено пряму дію норм КУзПБ та їх застосування при розгляді справ про банкрутство незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, за винятком справ, які на день введення в дію
цього Кодексу 21.10.2019 перебувають на стадії санації.
Ø Відтак, під час нового розгляду справи № 910/3262/16, в частині визначення обсягу та черговості задоволення заявлених кредиторських вимог ПАТ «СБЕРБАНК», ПАТ «Державний експертно-імпортний банк України» та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» суду першої
інстанції належить керуватися приписами КУзПБ.
Ø Норма статті 23 Закону про банкрутство текстуально відтворена в КУзПБ, а саме:
частина восьма статті 45 КУзПБ встановлює, що розпорядник майна зобов`язаний окремо повідомити господарський суд про вимоги кредиторів, які забезпечені заставою майна боржника, згідно з їхніми
заявами, а за відсутності таких заяв - згідно з даними обліку боржника, а також
внести окремо до реєстру відомості про майно боржника, яке є предметом застави
згідно з відповідним державним реєстром.
Ø З набранням
чинності КУзПБ (21.10.2019) порядок визначення забезпечених вимог кредитора законодавцем
конкретизовано у частині другій ст. 45 КУзПБ, згідно з якою кредитор є
забезпеченим лише в
частині вартості предмета застави.
Ø З огляду на інше правове регулювання КУзПБ порядку визначення обсягу забезпечення вимог кредитора, який уклав
із боржником (його майновим поручителем) договори забезпечення, ніж було
визначено Законом про банкрутство, норми якого
з 21.10.2019 не застосовуються у процедурі банкрутства Боржника на стадії розпорядження
майном, під час визначення черговості включення до реєстру вимог кредиторів,
слід виходити з правової природи як вимог за «тілом» кредиту, процентами за
кредитом, комісією та штрафних санкцій.
Ø У пункті 26
постанови від 17.06.2020 у справі № 905/2028/18 Верховний Суд на підставі
аналізу ч.2 ст.45 КУзПБ дійшов висновку про те, що вартість предмета застави, в тому числі і розмір вимог заставного кредитора, вимоги якого забезпечені заставою майна боржника, визначаються у
розмірі вартості предмета застави, який визначений між кредитором та боржником
у договорі застави. За вказаного суд касаційної інстанції визнав правильним висновок
апеляційного господарського суду про те, що вимоги кредитора є забезпеченими
лише в частині вартості предмета застави, а залишок вимог вважається
незабезпеченим.
Ø У цій же
постанові суд касаційної інстанції вказав, що такий висновок не суперечить
правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, що
викладений 15.05.2018 в постанові у справі № 902/492/17, оскільки з
набранням чинності КУзПБ (з 21.10.2019) порядок визначення забезпечених вимог було конкретизовано законодавцем в ч. 2 ст. 45 Кодексу та визначено, що кредитор є забезпеченим лише в частині вартості предмета застави.
ЩОДО ВРАХУВАННЯ, ПІД ЧАС РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА
АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ ПРАВОВИХ ПОЗИЦІЇ ВЕРХОВНОГО СУДУ.
Ø Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність
перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування законів поліпшує громадське сприйняття
справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Ø Загальновизнаний
принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і
виконуваність судових рішень.
Ø Європейський суд з прав людини дотримання принципу правової визначеності пов`язує з забезпеченням єдності судової практики. Однак він не наполягає на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або
запровадженні покращень. Разом з тим наявність глибоких та довгострокових
розходжень в судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати
їх все ж таки призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд.
Ø Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61,
ЄСПЛ, від 28.10.1999). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з
найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової
невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює
довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND
OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29.11.2016). Судові рішення
повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, §
36, ЄСПЛ, від 22.11.1995).
Ø Неодноразове
ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих
інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в
пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Ø Згідно з положеннями частини 4 статті
236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Ø Господарським
процесуальним кодексом України визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що в
цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності
протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того,
що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного
господарського суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки
об`єднаної палати Касаційного господарського суду - над висновками палати чи
колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над
висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного
господарського суду.
Ø Суди під час
вирішення спору у подібних правовідносинах мають враховувати саме останню правову позицію. Аналогічна правова позиція
викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 755/109447/17.
Немає коментарів:
Дописати коментар