Постанова ВС від 20 січня 2021 року, Справа № 905/2382/18, колегія суддів: ОгороднікК.М. – головуючий, Жуков С.В., Ткаченко Н.Г., https://reyestr.court.gov.ua/Review/94552900
Судами
розглядалася заява ініціюючого кредитора (Банку) про визнання недійсним в межах
справи про банкрутство (провадження відкрито у 2019 році) договору поруки 2017 року. Договір поруки
оспорено з посиланням на ст.42 КУзПБ та норми цивільного законодавства,
зазначаючи, що договір поруки має ознаки фіктивного. За договором поруки
Боржник поручився за виконання вже простроченого основного зобов’язання на суму
257 млн грн при існуючому невиконаному
зобов’язанні перед Банком на суму 230 млн дол США. Ухвалою місцевого
господарського суду визнано недійсним договір поруки. Суд першої інстанції
дійшов висновку, що Боржник прийняв значне зобов`язання за наявності
заборгованості перед іншими кредиторами та відсутності реальної можливості
виконання прийнятого грошового зобов`язання. Апеляційний суд скасував рішення
місцевого суду та в позові відмовив. Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду та
повернув справу на новий розгляд, при цьому критично оцінив висновок
апеляційного суду про те, що визнання кредиторських вимог у справі про
банкрутство є підтвердженням дійсності відповідних вимог, вказав, що
апеляційний суд не здійснив належний перегляд рішення місцевого суду, не перевірив наявність підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті
42 КУзПБ, не надав будь-якої оцінки обставинам, встановленим судом першої
інстанції, не перевірив доводів заявника, на яких ґрунтуються вимоги заяви, та
надані на її підтвердження докази, не надав належної оцінки та аналізу дій
сторін договору в контексті добросовісності/недобросовісності та зловживання
правом щодо кредитора і його майнових інтересів.
Короткі
висновки:
✅Особа, яка є
боржником перед своїми контрагентами повинна утримуватись від дій, які
безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів, та дій, що спрямовані на
необґрунтоване, сумнівне чи непропорційне збільшення розміру зобов`язань. У
період, що передував відкриттю процедури банкрутства або після порушення справи
про банкрутство дії щодо будь-якого вилучення (відчуження) боржником своїх
майнових активів чи прийняття на себе зобов`язань є підозрілими і можуть
становити втручання у право власності інших кредиторів. Відтак неврахування
інтересів кредиторів у такому випадку є зловживанням з боку боржника своїми
правами, за умови, що такі дії призводять завідомо до зменшення обсягу
платоспроможності боржника і наносить шкоду кредиторам
Розглянувши
справу ВС зазначив наступне:
Ø
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:
пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою
особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується
(не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи,
яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу
захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що
містяться в постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі №
6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16 тощо.
Ø
Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього
кодексу.
Ø
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і
відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій
законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків,
що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може
суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи
непрацездатних дітей.
Ø
Інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах справи
про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах
неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання
відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не
лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у
справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника. Визнання недійсними
правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення
однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе
справедливе задоволення вимог кредиторів.
Ø
Така правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від
20.02.2020 у справі № 922/719/16.
Ø
У даному випадку, Банк, як кредитор боржника у справі про
банкрутство, оспорює договір поруки як заінтересована особа, яка не є стороною цього договору, з тих
мотивів, що зазначений правочин має ознаки фіктивності, оскільки його укладено
без наміру створення правових наслідків, обумовлених у договорі, що впливає на
баланс інтересів боржника та кредиторів.
Ø
Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати
певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та
недобросовісною.
Ø
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Ø
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає
зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин,
знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж
передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Ø
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до
або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину
або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору;
приховування справжніх намірів учасників правочину.
Ø
Отже фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють
такий правочин лише "про людське око", знаючи заздалегідь, що він не
буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті,
що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин,
якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені
законом для цього виду правочину (постанова об`єднаної палати Касаційного
господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі №
910/7547/17).
Ø
Верховним Судом неодноразово (зокрема, у постановах від 13.02.2019
у справі №04/01/5026/1089/2011, від 30.01.2019 у справі № 910/6179/17, від
23.04.2019 у справі № 19/5009/2383/11, від 30.01.2019 у справі № 910/7827/17)
зазначалось, що господарським судам при розгляді спорів про оскарження
правочинів зі спеціальних підстав, які встановлені законодавством про
банкрутство, належить брати до уваги, що дії боржника, зокрема, але не
виключно, щодо безоплатного відчуження майна, відчуження майна за ціною значно
нижче ринкової, придбання майна за цінами вищими від ринкових для цілей не спрямованих
на досягнення розумної ділової мети або про прийняття на себе зобов`язання без
відповідних майнових дій іншої сторони, або відмова від власних майнових вимог,
якщо вони вчинені у підозрілий період, або без наміру створення правових
наслідків, які обумовлювалися цим правочином, можуть свідчити про намір
ухилення від розрахунків із контрагентами та спрямовані на завдання шкоди
кредиторам.
Ø
Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами повинна
утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її
активів, та дій, що спрямовані на необґрунтоване, сумнівне чи непропорційне
збільшення розміру зобов`язань. У період, що передував відкриттю процедури
банкрутства або після порушення справи про банкрутство дії щодо будь-якого
вилучення (відчуження) боржником своїх майнових активів чи прийняття на себе
зобов`язань є підозрілими і можуть становити втручання у право власності інших
кредиторів. Відтак неврахування інтересів кредиторів у такому випадку є
зловживанням з боку боржника своїми правами, за умови, що такі дії призводять
завідомо до зменшення обсягу платоспроможності боржника і наносить шкоду
кредиторам.
Ø
У постанові від 30.01.2019 у справі № 911/5358/14 Верховний Суд
висловив правову позицію щодо реальності господарської операції, вказав на те,
що для з`ясування правової природи як господарської операції, так і договору
(укладенням якого опосередковувалося виконання цієї операції) необхідно
вичерпно дослідити фактичні права та обов`язки сторін у процесі виконання операції,
фактичний результат, до якого прагнули учасники такої операції, та оцінити
зміни майнового стану, які відбулися у сторін в результаті цієї операції.
Ø
Місцевий господарський судом, задовольняючи позовні вимоги про
визнання договору недійсним, виходив з того, що боржником не спростовано
доводів заявника та не доведено, а з матеріалів справи не вбачається, існування
ознак можливості реального виконання зобов`язання, яке прийнято поручителем
(боржником у цій справі).
Ø
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення
про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції не спростував
аргументів місцевого суду, який з посиланням на докази, що містяться у
матеріалах справи, встановив наявність підстав для визнання оспорюваного
договору поруки недійсним.
Ø
Обмежившись посиланням на те, що заявником (Банком) не доведено
того, що спірний договір поруки має ознаки фіктивності, апеляційний суд в
порушення частини 4 статті 75, статті 86
ГПК України, взагалі не надав будь-якої оцінки обставинам, встановленим судом
першої інстанції, не навів обґрунтування, за яким не приймає до уваги зазначені
факти. Разом із тим судом апеляційної інстанції не перевірено доводів заявника,
на яких ґрунтуються вимоги заяви, та надані на її підтвердження докази .
Висновки суду апеляційної інстанції зроблені без належної оцінки та аналізу дій
сторін договору в контексті добросовісності/недобросовісності та зловживання
правом щодо кредитора і його майнових інтересів.
Ø
Беручи до уваги, що підприємництво - це самостійна, ініціативна,
систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється
суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і
соціальних результатів та одержання прибутку (стаття 42 ГК України), суд
апеляційної інстанції, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, мав належним
чином оцінити фактичні права та обов`язки сторін договору, фактичний результат,
до якого прагнули учасники такої операції, зміни майнового стану, які відбудуться у сторін в результаті цієї операції, зважаючи на надані заявником докази в підтвердження
його вимог, з огляду на права кредиторів щодо забезпечення їх вимог активами
боржника.
Ø
Зазначивши, що укладання договору поруки не призводить до
автоматичного збільшення розміру зобов`язань у поручителя, а зобов`язання
сплатити кошти виникає лише після виставлення вимоги кредитора, суд апеляційної інстанції без врахування інтересів кредиторів з боку боржника, без з`ясування, чи завідомо призведуть такі дії до зменшення обсягу платоспроможності боржника та шкоди кредиторам, визнав обставини звернення Товариства з такою вимогою на наступний день після укладення договору поруки, правом особи здійснювати свої цивільні права вільно та на власний розсуд.
Ø
При цьому, висновки суду апеляційної інстанції про те, що визнання
кредиторських вимог Товариства у справі про банкрутство Боржника є
підтвердженням дійсності відповідних вимог, колегія суддів оцінює критично,
оскільки при вирішенні питання наявності спірного зобов`язання та забезпечення
його порукою, встановлення обставин, за яких цей правочин може бути визнаний
недійсним (оспорюваний), не входило до меж дослідження під час розгляду
відповідної заяви з кредиторськими вимогами.
Ø
Крім того, зважаючи на те, до оспорюваний договір поруки 2017 року укладений до введення в дію КУзПБ (21.10.2019), то при розгляді питання про його недійсність, суд апеляційної інстанції не перевірив наявність підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 42 КУзПБ, яка є
спеціальною по відношенню до загальних, установлених ЦК підстав для визнання правочинів недійсними, які існували на момент укладення договору (вчинення
правочину) та не надав їм відповідної правової оцінки.
Немає коментарів:
Дописати коментар