ПОСТАНОВА ВС від 20 січня 2021 року, справа № 910/8992/19 (910/20867/17), https://reyestr.court.gov.ua/Review/94552813
В ході
розгляду справи про стягнення 100 тис. грн заборгованості було укладено
тристоронній договір про переведення боргу за участю Позивача, Відповідача та
Боржника, за яким Відповідачем став Боржник і позовні вимоги були збільшені до
190 млн грн. У цій справі Банк у 2019 році заявив окремий позов про визнання
недійсним договору переведення боргу, який був прийнятий як позов третьої особи
із самостійними вимогами щодо предмета спору та об’єднаний в одне провадження з
первісним позовом; в тому ж році справа була передана та прийнята для розгляду
в межах справи про банкрутство Боржника.
Банк обґрунтовував позов багатомільйонними кредитними зобов`язаннями Боржника перед
Банком, зважаючи на які укладення спірного Договору переведення
боргу унеможливлює реальне його виконання, що в свою чергу підпадає під ознаки
фіктивного правочину. Рішенням місцевого суду, яке залишене без змін
апеляційним судом, у задоволенні позову Банку відмовлено повністю. Суди виходили з того, що (1) Банк, як заінтересована
особа в розумінні ч.3 ст.215 ЦК України, що не є стороною оскаржуваного
договору, не довів, яке його право чи інтерес, за захистом яких він звернувся
до суду, порушено; (2) оскаржуваний договір не має ознак фіктивності, а Банк
належними та допустимими доказами не доведено обставини, за наявності яких
спірний правочин підлягає визнанню недійсним на підставі статті
234 ЦК України.
Ø
Верховний Суд скасував рішення судів нижчих інстанцій та направив
справу на новий розгляд до суду першої інстанції, вказавши, що судами
попередніх інстанцій не надано належного обґрунтування відповідності
оспорюваного правочину критеріям розумності, не встановлено обставин того, чи
спірний договір мав на меті добросовісне виконання зобов`язань, чи фактично був
направленим на зменшення розміру активів боржника, а також того, чи міг
боржник, на час укладення договору про переведення боргу виконувати власні
фінансові зобов`язання, та чи додаткове фінансове зобов`язання за спірним
договором не суперечить вимогам ч.5 ст. 203 ЦК України, що є
підставою для визнання їх недійсними у відповідності до ч. 1 ст. 215, 234 ЦК України.
Короткі
висновки:
Ø
Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього
зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого
боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його
добросовісності та набуває ознак фраудаторного
правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам). Особа, яка є боржником перед своїми
контрагентами повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно
зменшують розмір її активів.
Розглянувши
справу ВС зазначив наступне:
Ø
Суд касаційної інстанції вважає висновок судів про відмову у
задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсним договору про переведення
боргу з підстав його фіктивності передчасним, з огляду на таке.
Ø
Частиною 3 статті 215 ЦК України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує
його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути
визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Ø
За змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої
порушено вчиненим правочином.
Ø
Відповідно до статей 16, 203, 215
ЦК України для визнання судом
оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін
правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання
правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється)
суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке
розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у
судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах
Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у
справі № 6-806цс16 тощо.
Ø Отже, правом
оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи".
Ø
Судом апеляційної інстанції вірно зазначено, що при вирішенні
позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні
приписи статей 3, 15, 16
ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про
спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише
наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено,
чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до
суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки
залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо
таке порушення відбулося.
Ø
Як зазначалось вище, однією із підстав для відмови у задоволені
позовних вимог судами попередніх інстанцій визначено й те, що позивачем, - Банком, не доведено порушення його прав та інтересів оскаржуваним договором.
Ø
Поряд з цим, судами встановлено та матеріалами справи
підтверджується той факт, що ухвалою Господарського суду від 15.04.2020 вказану
справу №910/20867/17 прийнято для розгляду в межах справи №910/8992/19 про
банкрутство ПАТ .
Ø Таким чином, розгляд
позову Банку до вказаних вище відповідачів про визнання договору про
переведення боргу недійсним здійснювався в межах справи про банкрутство Боржника, яке було стороною спірного
договору.
Ø
Колегія суддів вертає увагу, що за умови порушення провадження у
справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що
вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових
справ, що узгоджується із загальною спрямованістю як Закону
про банкрутство (чинного на
момент виникнення спірних правовідносин), так і Кодексу України з
процедур банкрутства (норми якого
слугували підставою для передачі даного спору для розгляду в межах справи про
банкрутство), які передбачають концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна
боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне
або часткове задоволення вимог кредиторів.
Ø
За приписами статті 1 Закону про банкрутство сторони у справі про банкрутство - конкурсні кредитори (представник комітету
кредиторів), боржник (банкрут); конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до
боржника, які виникли до відкриття провадження (проваджень) у справі про
банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника.
Ø
За змістом ч. 1, 2 та 9 статті 45 Закону про
банкрутство кошти, одержані від продажу майна банкрута спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цією статтею; вимоги кожної наступної черги задовольняються у міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої
черги, крім випадків установлених цим Законом; погашення вимог забезпечених
кредиторів за рахунок майна банкрута що є предметом забезпечення, здійснюється
в позачерговому порядку.
Ø
Суд зазначає, що оскільки задоволення кредиторських вимог
відбувається за рахунок майна боржника, то можливе включення до реєстру штучно
створених вимог на підставі договорів, які не відповідають вимогам закону,
прямо впливають на права кредиторів такого боржника щодо задоволення їх
вимог у справі про банкрутство.
Ø
Як вбачається з позовної заяви Банку, позивач стверджував щодо
наявності у Боржника на момент вчинення спірного правочину значних грошових
зобов`язань перед кредиторами, зокрема перед Банком більше 750 млн грн, що
підтверджено відповідними судовими рішеннями. Позивач також зазначав, що
внаслідок укладення спірного договору було створено штучну кредиторську
заборгованість у обсязі, достатньому для отримання контролю за можливою
процедурою банкрутства з метою подальшого ухилення від сплати кредитних
зобов`язань.
Ø
Вказані обставини залишились без належної правової оцінки судів
першої та апеляційної інстанцій.
Ø Водночас, без
врахування обставин застосування в подальшому процедур банкрутства до Боржника,
яке було стороною спірного договору, а також без належної правової оцінки
доводів Банку про наявність у Боржника на момент вчинення спірного правочину
значних грошових зобов`язань, зокрема, перед кредитором Банком більше 750 млн
грн, колегія суддів вважає необґрунтованим та передчасним висновок судів попередніх інстанцій про відсутність порушеного права у позивача при оспорюванні договору.
Ø
Крім наведено, колегією суддів враховується, що угоди, які
укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та
фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною.
Ø
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається
судом недійсним.
Ø
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність
умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по
собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний
правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого
правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без
застосування будь-яких наслідків.
Ø
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає
зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин,
знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж
передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Ø
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в
оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин
правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань
договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Ø
Отже фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють
такий правочин лише "про людське око", знаючи заздалегідь, що він не
буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті,
що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин,
якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені
законом для цього виду правочину (постанова об`єднаної палати Касаційного
господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі №
910/7547/17).
Ø
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з
висновками якого погодився апеляційний господарський суд, також зазначав, що
позивач не довів наявність підстав для визнання правочину недійсним, оскільки
договір про переведення боргу відповідачами укладено користуючись наданим їм
законом правом вільного волевиявлення на укладення договору.
Ø
Втім, такі висновки судів попередніх інстанцій є передчасними та
такими, що зроблені без належної оцінки та аналізу дій сторін договору в
контексті добросовісності/недобросовісності та зловживання правом щодо
кредитора і його майнових інтересів.
Ø
Як зазначалось вище, для вирішення питання про визнання недійсним
правочину оспорюваного заінтересованою особою правове значення має встановлення
впливу наслідків вчинення такого правочину на права та законні інтереси цієї
особи.
Ø
У даному випадку важливим є врахування того, що таке звернення
заінтересованої особи до суду із позовом про визнання недійсним договору є
направленим на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх
виникнення у майбутньому), пов`язаних із вчиненням такого правочину.
Ø
Тому, у разі оскарження правочину заінтересованою особою
необхідним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв
добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема,
спрямованим на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав.
Ø
Відповідно до пункту 6 частини першої статті
3 ЦК України загальними засадами цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність.
Ø
Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа
зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб,
завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що
вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в
інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися
моральних засад суспільства.
Ø
Згідно із частинами другою та третьою статті
13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій
особі, а також зловживання правом в інших формах.
Ø
З конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину
з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги
іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника, може бути
кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує
правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора
(висновок викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського
суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).
Ø
Недійсність договору як приватно - правова категорія, покликана не
допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх
відновлювати (висновок об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі
Верховного Суду у постанові від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17).
Ø
Суд враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду,
викладений у постанові від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц (провадження №
14-260цс19) про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про
визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення
стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного
законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та
недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та
послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину
недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею
234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею
228 ЦК України.
Ø
Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою
ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних
інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Ø
Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням
господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в
судовому процесі (частина друга статі 2 ГПК України).
Ø
Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу
та правозастосовну діяльність (пункт 4.1 рішення Конституційного
Суду України від 02.11.2004 № 15-рп/2004).
Ø
Суд наголошує, правочини, що укладаються учасниками цивільних
відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно
неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками
цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Ø
Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані із
зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання із
повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами
стосовно кредитора.
Ø
Тому, правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які
хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно
недобросовісними та зводяться до зловживання правом направленим на недопущення
(уникнення) задоволення вимог такого кредитора.
Ø
Відтак, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у
нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок
якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині
його добросовісності та набуває ознак фраудаторного
правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).
Ø
Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами повинна
утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її
активів.
Ø
У справі, яка переглядається, ухвалюючи судові рішення щодо
відмови у задоволенні позову Банку суди попередніх інстанцій лише послались на
вільне волевиявлення сторін на укладення договору про переведення боргу.
Ø
Однак, обмежившись лише даними обґрунтуваннями, місцевий
господарський суд разом із судом апеляційної інстанції залишили поза увагою
доводи та надані позивачем докази в обґрунтування заявлених вимог.
Ø
Зокрема, судами не досліджено, що вчинення оспорюваного договору
відбулось за обставин здійснення органами ДВС заходів щодо примусового стягнення заборгованості боржника, відтак не надано належної правової оцінки платоспроможності такого боржника та його дій щодо взяття на себе нових зобов`язань у період існування у нього невиконаного зобов`язання із погашення
заборгованості перед іншим кредитором.
Ø
Поза увагою судів першої та апеляційної інстанцій залишились
доводи позивача про відсутність в матеріалах справи доказів виконання умов
спірного договору щодо оплати первісним боржником новому кредитору винагороди в
розмірі 1 млн грн, що, на переконання позивача, свідчить про наявність умислу
обох сторін, спрямованого на укладення договору без реальних правових
наслідків.
Ø
Крім того, судами попередніх інстанцій залишено без належної
юридичної оцінки аргументи позивача щодо того, що використання такого механізму
виникнення у Боржника грошового обов`язку на суму більшу ніж 190 млн грн може
лише слугувати інструментом для реалізації процедури фіктивного банкрутства,
враховуючи обставини того, що самими судами встановлені обставини відкриття ухвалою
Господарського суду 11.03.2020 провадження у справі про банкрутство за заявою
боржника.
Ø
Крім того, зазначаючи про вчинення відповідачами правочину,
керуючись наданою їм статтею 627 ЦК України свободою договору, суди не врахували, що остання включає у себе також необхідність урахування вимог розумності та справедливості.
Ø
Враховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами попередніх
інстанцій не надано належного обґрунтування відповідності оспорюваного
правочину критеріям розумності, не встановлено обставин того, чи спірний
договір мав на меті добросовісне виконання зобов`язань, чи фактично був
направленим на зменшення розміру активів боржника, а також того, чи міг
боржник, на час укладення договору про переведення боргу виконувати власні
фінансові зобов`язання, та чи додаткове фінансове зобов`язання за спірним
договором не суперечить вимогам частини п`ятої 5 статті 203 ЦК України, що є
підставою для визнання їх недійсними у відповідності до частини першої 1 статей
215, 234
ЦК України.
Немає коментарів:
Дописати коментар