ПОСТАНОВА ВС 16.03.2021, Справа № 910/3356/20, колегія суддів КГС: Погребняк В.Я. - головуючий, Банасько О.О., Васьковський О.В., https://reyestr.court.gov.ua/Review/95708052
Розпорядник майна звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив визнати недійсними додаткові угоди до Договорів поворотної фінансової допомоги в межах справи про банкрутство. Подана позовна заява обґрунтована тим, що
внаслідок укладення оскаржуваних додаткових угод боржник взяв на себе
зобов`язання, в результаті чого став неплатоспроможним або виконання його
грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало
неможливим. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний г/с встановили,
що оскаржувані угоди підписані зі сторони Боржника з порушенням ч. 1, 3 ст. 92 ЦК України, а
саме: підписані ОСОБА_1 як керівником, який діє на підставі Статуту, в той час
як згідно даних ЄДР керівником та єдиною особою,
уповноваженою представляти інтереси боржника, в тому числі підписувати
договори, була інша особа та, окрім того, вказали, що збільшення додатковими
угодами передбаченої ч.2 ст.625 ЦК України відповідальності з 3 % річних
до 1700 % річних (як наслідок, боржнику, при заборгованості менше 10 млн. грн,
було нараховано суму боргу більше 150 млн грн) є безпідставно надмірним,
недобросовісним і дійшли висновку, що підписання оскаржуваних угод було
спрямоване виключно на штучне збільшення кредиторських вимог з метою отримання
контролю на зборах кредиторів у процедурі банкрутства боржника та позов
задовольнили повністю. Верховний Суд
скасував судові рішення судів нижчих інстанцій та в позові відмовив, вказавши
при цьому, що суди помилково не застосували положення ч. 2 ст. 203 , ч. 2 ст. 215 ЦК України, відповідно до яких правочини, вчинені особою без
необхідного обсягу цивільної дієздатності, є нікчемними на підставі закону і що
визнання нікчемного правочину недійсним є неналежним способом захисту; оскаржувані
правочини є нікчемними в силу закону, оскільки предмет оскаржуваних договорів,
суб`єктний склад додаткових угод та їх підписантів, а також наслідки укладення
таких угод свідчить про їх невідповідність положенням ст. 3, ч. 2-4 ст. 13, ст. 92, ст. 625 ЦК України,
абзацу 8 п.п. 14.1.257 п. 14.1 ст. 14 ПК України.
Короткі
висновки:
Ø
Правочини, вчинені особою без необхідного обсягу цивільної
дієздатності, є нікчемними на підставі закону.
Ø Встановлення в
договорі поворотної фінансової допомоги процентної ставки в розмірі, яка може
призвести до нарахування сум, розмір яких багаторазово перевищує розмір
основного зобов`язання, є неспівмірним та таким, що не відповідає суті
відповідальності, яка закладена законодавцем у положення ст.
625 ЦК України, а також не відповідає принципу
неоплатності, передбаченому положеннями п.п. 14.1.257
п. 14.1 статті 14 ПК України.
Ø
Не виключається визнання договору недійсним, направленого на
уникнення погашення кредиторських вимог, на підставі загальних засад цивільного
законодавства (п. б ч. 1 ст. З ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13
ЦК України) якщо встановлені обставини справи та
положення законодавства не свідчать про
його нікчемність в силу закону.
Розглянувши
справу ВС зазначив наступне:
30. Положення ст. 203, 215
ЦК України визначають загальні правові підстави визнання правочинів недійсними.
31. Статтею
203 ЦК України передбачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим
актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа,
яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення
учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути
спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та
інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
32. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент
його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Отже,
вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними,
господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими
закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними
на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі
задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно
полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає
оспорюваний правочин.
33. Системний аналіз положень ст. 16, 203, 215 ЦК України дає підстави для висновку, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:
пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою
заінтересованою особою;
наявність підстав для оспорення правочину;
встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється)
суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Таке
розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у
судовій практиці.
Такі
висновки, узгоджуються з правовими позиціями, що містяться в постановах
Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі №6-78цс13, від 11.05.2016 у
справі №6-80бцс16, та Верховного Суду від 28.11.2019 у справі №910/8357/18.
35. Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду інтересам кредиторів) в законодавстві України регулюються тільки у певних сферах (зокрема: у банкрутстві (ст. 20 Закону про
банкрутство, стаття 42 КУзПБ);
при неплатоспроможності банків (ст. 38 Закону України від 23.02.2012 №
4452- VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб");
у виконавчому провадженні (ч. 4 ст. 9 Закону України від 02.06.2016 № 1404-VIII
"Про виконавче провадження").
36. Системний аналіз положень ч. 1, 3 ст. 92, ч. 2 ст. 203, ч. 2 ст. 215, ч. 1 ст. 216
ЦК України та положень ст.
42 КУзПБ дає підстави для висновку, що правочини, вчинені від імені юридичної особи фізичною
особою, яка не має повноважень (правових підстав реалізовувати цивільну
дієздатність юридичної особи) на укладення таких правочинів від імені юридичної
особи, є нікчемними
37. Частинами 1 та 2 ст. 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних
прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або
юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади,
незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є
нікчемним.
Правова
природа нікчемних правочинів унеможливлює здійснення судового розгляду спору
щодо визнання їх недійсними в порядку статті 42 КУзПБ, оскільки такі правочини є недійсними в силу закону та не
створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з їх недійсністю.
Такі висновки
узгоджуються з висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, в
її постановах від 16.05.2018 у справі №910/24198/16, від 04.07.2018 у справі
№819/353/16, від 05.12.2018 у справі №826/23064/15, від 27.02.2019 у справі
№826/8273/16 та від 02.04.2019 у справі №816/4666/15.
38. Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись із заявою про визнання недійсними правочинів, укладених боржником, арбітражний керуючий предметом оскарження визначив додаткові угоди, укладені в період з 19.03.2013 по 21.11.2014, а як правову підставу позовних вимог визначив
положення статей 203, 215
ЦК України, статтю 42 КУзПБ.
39. Судами попередніх
інстанцій встановлено, що додаткові угоди були підписані ОСОБА_1 як керівником
боржника, який діяв на підставі Статуту. Разом з тим, з матеріалів справи та
інформації, наявної в ЄДР станом на день підписання зазначених угод, керівником
та єдиною особою, уповноваженою представляти інтереси боржника, в тому числі
підписувати договори, була ОСОБА_2 .
Отже, судами
попередніх інстанцій правильно встановлено, що зазначені додаткові угоди були
підписані з порушенням ч. 1, 3 ст. 92 ЦК України. Разом з тим,
суди помилково не застосували положення ч. 2 ст. 203 203, ч. 2 ст. 215 ЦК України,
відповідно до яких правочини, вчинені особою без необхідного обсягу
цивільної дієздатності, є нікчемними на підставі закону.
40. Судами встановлено, що оскаржуваними угодами сторони передбачили відповідальність за прострочення виконання відповідачем грошового зобов`язання, передбаченої ч. 2 ст. 625 ЦК України та збільшили її в розмір з 3 відсотків річних до 1700 відсотків річних (як наслідок,
боржнику, при заборгованості менше 10 млн грн, було нараховано суму боргу
більшу за 150 млн грн). Також, апеляційним судом встановлено, що відповідач та
боржник є пов`язаними особами, на момент вчинення правочинів, керівником
боржника та кредитора була інша фізична особа - ОСОБА_2 .
41. Колегія суддів зауважує, що під час розгляду спору судами повно та всебічно встановлено фактичні обставини щодо укладення оскаржуваних арбітражним керуючим угод. З огляду на
встановлені обставини справи, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого
висновку про те, що додаткові угоди, укладені між позивачем та відповідачем у
період з 19.03.2013 по 21.11.2014 та про які зазначив арбітражний керуючий у
поданій заяві про визнання таких правочинів недійсними, не відповідають
загальним принципам добросовісності, розумності та справедливості.
42. Разом з тим, Верховний Суд вважає, що прийняті рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з огляду на таке.
43. Відповідно до абзацу 8 підпункту 14.1.257 пункту 14.1 статті 14 ПК України, поворотна фінансова допомога - сума коштів, що надійшла
платнику податків у користування за договором, який не передбачає нарахування
процентів або надання інших видів компенсацій у вигляді плати за користування
такими коштами, та є обов`язковою до повернення.
44. Положеннями статті
625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також
три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не
встановлений договором або законом.
Отже, ч. 2
ст. 625 ЦК
України передбачено можливість визначення іншого розміру процентів за незаконне користування чужими грошовими коштами, ніж встановлено ч. 2 ст. 625
ЦК України, а сторони оскаржуваних правочинів не були
позбавлені права встановити відповідну процентну ставку.
45. Разом з тим, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до ст.
625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, а не процентною
ставкою за кредитним договором, оскільки виступають способом захисту майнового
права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора
від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні
компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Такі правові висновки
сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від
19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц.
Відтак,
встановлення процентної ставки в розмірі, яка може призвести до нарахування
сум, розмір яких багаторазово перевищує розмір основного зобов`язання, є
неспівмірним та таким, що не відповідає суті відповідальності, яка закладена
законодавцем у положення статті 625 ЦК України, а також не відповідає принципу неоплатності,
передбаченому положеннями підпункту 14.1.257 пункту 14.1
статті 14 ПК України.
Такі
нарахування мають наслідком порушення права інших контрагентів (кредиторів)
боржника, оскільки неспівмірні із основним боргом суми нарахованих процентів
річних як відповідальність за порушення грошового зобов`язання позбавляють
можливості боржника розрахуватись за основними зобов`язаннями з іншими особами
(контрагентами, кредиторами тощо). Крім того, такі нарахування можуть сприяти
ухиленню від сплати податків, оскільки укладені договори між контрагентами, які
мають спільних засновників та керівників, не відображають реальний економічний
стан наявних господарських зобов`язань.
Колегія
суддів також враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду,
висловлену у постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, відповідно до якої
якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання
обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить
виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків),
то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на
його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим
щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних
виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов`язань, зокрема з
виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар
може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках
невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити
до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий
розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.
46. Суди попередніх інстанцій, посилаючись на положення п. б ч. 1 ст. 3, ч. 2 та 3 ст. 13 ЦК
України, дійшли правильного висновку про те, що не виключається визнання
договору недійсним, направленого на уникнення погашення кредиторських вимог, на
підставі загальних засад цивільного законодавства (п. б ч. 1 ст. З ЦК
України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3
ст. 13 ЦК України). Такі висновки місцевого та
апеляційного судів узгоджуються із правовою позицією, викладеною в постановах
Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, від
03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц.
Разом з тим,
системний аналіз встановлених судами попередніх інстанцій обставин та
зазначених положень цивільного та податкового законодавства дають підстави для
висновку, що оскаржувані правочини є нікчемними в силу закону, оскільки предмет
оскаржуваних договорів, суб`єктний склад додаткових угод та їх підписантів, а
також наслідки укладення таких угод свідчить про їх невідповідність положенням
ст. 3, ч. 2-4 ст. 13, ст. 92, ст. 625 ЦК України, абзацу 8 п.п. 14.1.257 п. 14.1 ст. 14
ПК України.
47. Верховний Суд звертає
увагу, що місцевий та апеляційний суди, надаючи оцінку предмету та підставам,
визначеним позивачем у заяві, повинні керуватись принципом jura novit curia
("суд знає закони"), відповідно до якого суд під час розгляду справи
має самостійно перевірити доводи сторін та з`ясувавши при розгляді справи, що
сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або
заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні
правовідносини, суд самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію таких
правовідносин та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і
процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Відтак,
місцевий суд, надаючи оцінку предмету, підставам позову та суб`єктному складу
сторін додаткових угод та підписантів (учасників таких правовідносин), повинен
був зазначити про нікчемність укладених додаткових угод та відмовити у зв`язку
із цим у задоволенні позовних вимог арбітражного керуючого.
Апеляційний
суд, здійснюючи перегляд справи в апеляційному порядку, зазначених вимог також
не врахував, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про відсутність
підстав для задоволення апеляційної скарги.
Згідно з ч. 5,
б ст. 13 цього Закону висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного
Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують
у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду,
враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
У постанові
від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) Велика Палата
Верховного Суду дійшла висновку, що визнання нікчемного правочину недійсним за
вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе
до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є
недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного
правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його
нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового
рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права,
підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (пункти 95, 96).
Відповідно до
ч. 1 та 5 астин 1 та 5 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі
неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у
користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість
того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про
застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена
будь-якою заінтересованою особою.
Суд може
застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
З огляду на
те, що судами обох інстанцій повно і правильно встановлені фактичні обставини
справи, в тому числі і ознаки нікчемності оспорюваних додаткових угод, але не
зроблений висновок щодо їх нікчемності; такий спосіб захисту цивільних прав та
інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується лише до оспорюваних
правочинів, а визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом
захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав
позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону, колегія суддів
Верховного Суду дійшла висновку, що оскаржувані ухвала Господарського суду
міста Києва від 18.06.2020 та постанова Північного апеляційного господарського
суду від 21.10.2020 у справі № 910/3356/20 підлягають скасуванню з ухваленням
нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Такий
висновок щодо застосування норми права узгоджується з правовою позицією,
наведеною Верховним Судом у постанові від 24.07.2019 у справі № 910/10364/16.
48. Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи скаржника, викладені
у пункті 23 описової частини цієї постанови щодо наявності порушення принципу
свободи договору у цій справі, з огляду на таке.
49. Згідно із положеннями ст. 6, ч. 1 ст. 627
ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору,
виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового
обороту, вимог розумності та справедливості.
49.1. Тобто, принцип свободи договору не є безумовним, межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності, а погоджені
сторонами умови договору повинні відповідати не лише вимогам цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства, а й засадам справедливості, добросовісності, розумності як складової елемента загального конституційного принципу верховенства права.
49.2. У цьому контексті варто зазначити, що принцип справедливості, добросовісності і розумності обмежує дію принципу свободи
договору. Учасники цивільних правовідносин можуть, зокрема укладати договори і
на свій розсуд визначати їх умови, але з урахуванням прав і інтересів
контрагентів.
49.3. Водночас, закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу
загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути
застосований і як норма прямої дії, і як безпосередній правовий засіб
урегулювання прав та обов`язків у правовідносинах.
Зазначені
висновки узгоджуються з правовою позицією, висловленою в постанові Великої
Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18.
50. Також, Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи скаржника, зазначені в пункті 22 описової частини цієї постанови
з огляду на таке.
Як вбачається
з наявної в Єдиному державному реєстрі судових рішень ухвалі Господарського
суду міста Києва від 25.06.2020, заява ТОВ "Медіа Експерт Плюс"
надійшла до місцевого суду 21.12.2016.
Разом з тим,
станом на момент розгляду заяви кредитора про визнання додаткових угод
недійсними у цій справі (18.06.2020), такі вимоги (в обґрунтування яких
кредитор також посилався на додаткові угоди) судом не були розглянуті та не
включалися до реєстру вимог кредиторів, тобто не набули статусу вимог, які
повинні бути задоволені в порядку, визначеному положеннями ст.
64 КУзПБ.
Немає коментарів:
Дописати коментар