ПОСТАНОВА 25 листопада 2021 року, Справа № 5011-15/10488-2012, Верховний Суд у складі колегії суддів КГС: Банаська О. О. - головуючого, Білоуса В. В., Погребняка В. Я., https://reyestr.court.gov.ua/Review/101873079
У справі про банкрутство ТзОВ
"Укрбізнесвіза" (далі-боржник) ліквідатор 07.11.2018 звернувся
до г/с в межах справи про банкрутство із заявою до ТзОВ "ДЦІНВЕС
2" (далі- відповідач, скаржник) про витребування майна у добросовісного
набувача та визнання права власності на майно;
заява мотивована вибуттям із володіння боржника, поза його волею, на
підставі судового рішення, що згодом було скасовано, нерухомого майна, право
власності на яке не визнається та заперечується відповідачем. Місцевий г/с рішенням від 23.11.2020 за
результатами повторного розгляду справи у задоволенні позову ліквідатора відмовив
повністю; рішення мотивовано припиненням за Боржником права власності
на групу спірних приміщень,
оскільки вони були знищені, та Боржником не набуто право власності на
новостворений об`єкт групи нежитлових приміщень з урахуванням чого у Боржника
відсутні правові підстави для визнання за ним права власності; ліквідатором не
доведено наявність порушеного суб`єктивного права, на захист якого подано
позов, оскільки Боржник не є власником спірного майна, а відтак немає права
вимагати від відповідача його повернення. Також суд першої інстанції визнав
необґрунтованими доводи позивача щодо поважності причин пропуску позовної
давності зазначивши про безпідставність аргументів ліквідатора про неможливість
подати позов в межах трирічного строку. Апеляційний г/с постановою від
16.06.2021 ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив
частково, витребував на користь Боржника спірні приміщення, а в іншій частині
вимог відмовив, визнавши обґрунтованими доводи позивача про те, що власником
спірного майна є Боржник та вибуття цього майна поза волею власника на підставі
судового рішення, яке згодом було скасовано; висновки місцевого г/с про те, що
спірні нежилі приміщення були знищені є помилковими, спірне майно не є новоствореним,
а є частиною нежилих приміщень, право власності на які було раніше
зареєстроване за Боржником. Окрім того суд апеляційної інстанції зазначив, що
рішення суду про витребування майна є достатньою підставою для проведення
державної реєстрації права власності на спірне майно. Також апеляційний г/с
визнав поважними причини пропуску позовної давності та дійшов висновку про
наявність підстав для захисту порушеного права позивача з посиланням на приписи
ч.5 ст.267 ЦК України. Верховний Суд: 1)закрив касаційне провадження в
частині підстави касаційного оскарження, передбаченої у п.1 ч.2 ст.287
ГПК України, вказавши, що висновки щодо застосування
норми права, які викладені у постановах ВС на які посилався скаржник у
касаційній скарзі (від 05.06.2019 у справі № 926/1288/18, від 20.11.2018 у
справі № 907/50/16, від 27.05.2020 у справі № 641/9904/16-ц, від 18.07.2018 у
справі № 908/1846/17, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 11.02.2020 у
справі № 10/5026/995/2012, від 13.11.2019 у справі № 645/4220/16-ц, від
10.07.2019 у справі № 522/3901/16-ц),
стосується правовідносин, які не є подібними; 2)залишив без задоволення касаційну
скаргу в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої п.3 ч.2 ст.287
ГПК України, вказавши, що безпідставними є доводи скаржника щодо
необґрунтованого відхилення судом апеляційної інстанції норм ч.5 ст. 75
ГПК України за відсутності висновку Верховного
Суду щодо застосування зазначеної норми; 3) залишив без задоволення касаційної скарги в частині підстави
касаційного оскарження, передбаченої п.4 ч.2 ст.187 ГПК України, вказавши, що
відхиляє аргументи скаржника, які підпадають під правове регулювання вказаної
норми, оскільки останнім не доведено визначених нею передумов для перегляду судового
рішення у касаційному порядку з цієї підстави.
Висновки щодо застосування
норм права
129. Для касаційного перегляду з підстави,
передбаченої п.1 ч.2 ст.287 ГПК України, наявності самих лише висновків
Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо,
обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність
правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування
норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
130. У разі подання касаційної скарги на
підставі п.3 ч.2 ст.287 ГПК України крім встановлення відсутності висновку
Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах,
обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування
таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні
обставини справи.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Щодо оскарження постанови суду апеляційної
інстанції з підстав, передбачених п.1 ч.2 ст.287 ГПК України
59.Згідно із п. 1 ч.2 ст.287
ГПК України підставою касаційного оскарження
судових рішень є застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному
судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми
права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
60. Суд враховує, що судовими рішеннями у подібних правовідносинах є
такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст
позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має
місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна
позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі №
523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі №
755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у
справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц, від
19.05.2020 у справі № 910/719/19, від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).
61. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних
судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами
кожної конкретної справи.
62.Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої п.1 ч.2 ст.287 ГПК України, наявності
самих лише висновків ВС щодо застосування норми права у певній
справі не достатньо, обов`язковою умовою для
касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі,
в якій ВС зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у
справі, яка переглядається.
63. Отже, наявність передумов для реалізації скаржником права
ініціювати касаційний перегляд судових рішень з підстав наведених у п.1 ч.2 ст.287 ГПК України перебуває
в залежності від встановлення сукупності таких складових елементів
(критеріїв) як подібність предмета спору (заявлених вимог), підстав позову
(вимог), змісту позовних вимог, встановлених судами фактичних обставин та
наявності однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин.
64. При з`ясуванні подібності правовідносин у
справах про визнання банкрутом, особливості окремих судових процедур
банкрутства зумовлюють застосування критерію "предмет розгляду",
наближеного за значенням до сукупності таких елементів, як предмет спору,
підстави позову та зміст позовних вимог у справах позовного провадження.
65. Відмінність предмета розгляду у справі, що
переглядається судом та у постановах ВС, на які посилається скаржник, однаково
як і не подібність правовідносин у таких справах за будь-яким іншим із
зазначених вище критеріїв, не дає підстав для касаційного оскарження в
розумінні п.1 ч.2 ст.287 ГПК України.
66. Доводи скаржника у цій частині зводяться
до посилання на прийняття постанови суду апеляційної інстанції без урахуванням
висновків ВС сформованих у постановах від 05.06.2019 у справі №
926/1288/18, від 27.05.2020 у справі № 641/9904/16-ц, від 18.07.2018 у
справі № 908/1846/17, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 11.02.2020 у
справі № 10/5026/995/2012, від 13.11.2019 у справі № 645/4220/16-ц, від
10.07.2019 у справі № 522-3901/16-ц.
67. Проаналізувавши висновки, що викладені у постановах ВС та
постанові ВСУ, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної
інстанції зважає на таке.
68. Щодо аргументів скаржника про неправильне застосування судом
апеляційної інстанції норм ст.330, п.3 ч.1 ст. 388 ЦК України з
посиланням на висновки, викладені у постанові ВС від 05.06.2019 у
справі № 926/1288/18, встановлено, що у справі наведеній скаржником
предметом судового розгляду було витребування майна, яке декілька разів
продавалося без здійснення поділу такого майна, тоді як у справі, витребуване
майно декілька разів було відчужуване та відповідачем здійснено поділ
витребуваного майна.
69. Крім того, в справі № 926/1288/18 спірне майно вибуло із
володіння поза волею власника за результатами проведення прилюдних торгів в
порядку виконання судового рішення, які не були скасовані, тоді як у справі, що
розглядається спірне майно вибуло з володіння власника на підставі судового
рішення, яке згодом було скасоване.
70. Також у справі наведеній скаржником суд не застосовував
положення ст.330 ЦК України, тоді як у справі, що розглядається такі положення судом
застосовані.
71. Аналогічне стосується наслідків спливу позовної давності та
висновків ВП ВС від 20.11.2018 у справі № 907/50/16 щодо
застосування ст.267 ЦК України у спорі про витребування майна у добросовісного
набувача, які не застосовувалися у справі № 926/1288/18, тоді як цій справі суд
застосував такі висновки та визнав поважними причини пропуску позивачем
позовної давності на звернення до суду за захистом своїх порушених прав.
72. Окрім того, у справі № 926/1288/18 судом застосовано положення ч.2
ст.388 ЦК України,
тоді як у справі, що розглядається положення п.3 ч.1 ст.388 ЦК України.
73. Отже, правовідносини у справі наведені скаржником та у справі,
що розглядається, є неподібними, оскільки у цих справах є різними правові
підстави заявлених вимог, зміст позовних вимог та фактичні обставини справи, що
сформували зміст спірних правовідносин, а також матеріально-правове регулювання
спірних правовідносин.
74. Так само безпідставним є посилання скаржника в якості
неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм ст.330, п.1 ч.1 ст. 388
ЦК України на висновки, викладені у постанові
ВС від 27.05.2020 у справі № 641/9904/16-ц, в якій предметом спору була
вимога про витребування майна, яке вибуло з володіння власника на підставі
правочинів, що згодом були визнані недійсними в судовому порядку з підстав їх
укладення на шкоду кредиторам, тоді як справі, що розглядається витребуване
майно вибуло з володіння власника на підставі судового рішення, яке згодом було
скасованим.
75. У справі, що розглядається витребовується первинним власником
майно, яке вибуло із власності без його волі, декілька разів відчужувалося
різним юридичним особам та було поділеним відповідачем, тоді як у
справі №641/9904/16-ц, майно витребовувалося особою, що є стороною
недійсного правочину та первинним власником майна, яка відчужувала майно умисно
з волі позивача; майно відчужувалося шляхом укладення договорів купівлі-продажу
між одними і тими самими особами; витребуване майно не було поділеним.
76. Окрім того, у справі № 641/9904/16-ц суд дійшов висновку, що
наявність в діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює
витребування майна від добросовісного набувача та застосував до спірних
правовідносин ст.13 ЦК України, оскільки поданий позов спрямований на судовий захист
права особою, яка ним зловживала, тоді як у справі, що розглядається суд
застосував п.3 ч.1 ст.388 ЦК України, оскільки
майно вибуло із власності позивача не з його згоди на підставі скасовано
судового рішення.
77. Також неаргументованим є доводи скаржника щодо
неправильного застосування судом апеляційної інстанції ч.5 ст.267 ЦК України з
посиланням на висновки, викладені в постанові Верховного Суду у
справі від 18.07.2018 у справі № 908/1846/17, в якій предметом спору є
стягнення з заборгованості по нарахованим та несплаченим дивідендам, тоді як у
справі, що розглядається предметом спору є вимога позивача про витребування
майна із чужого незаконного володіння.
78. До того ж навіть за умови подібності правовідносин у справі, що
розглядається з правовідносинами у справі № 908/1846/17, оскаржуване судове
рішення апеляційного г/с прийнято з урахуванням висновку наведеного у постанові
Верховного Суду від 18.07.2018 у справі № 908/1846/17 щодо необхідності судам
вказувати в судовому рішенні підстав за яких вони дійшли висновку про визнання
поважними причин пропуску позовної давності.
79. Крім того не є подібними із спірними правовідносини у постанові
ВП ВС у справі від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, в якій за аналогічного
предмету спору сформулював висновок що за наявності правових підстав для витребування
майна від добросовісного набувача відповідно до ст.387, 388 ЦК
України мають застосовуватися положення ст.267
ЦК України, згідно з якою сплив позовної давності є
підставою для відмови у позові.
80. Такі висновки й були враховані в оскаржуваній постанові суду
апеляційної інстанції під час застосування норм ч.5 ст. 267 ЦК України. Однак
висновки щодо неповажності причин пропуску позивачем позовної давності в
зазначеній постанові зроблені за відмінних з цією справою фактичних обставин,
що формують зміст спірних правовідносин.
81. У справі № 907/50/16 суд касаційної інстанції дійшов висновку,
що оскільки суди встановили, що відповідач у заяві про застосування позовної
давності довів, що позивач у цій справі міг довідатися про порушення свого
права ще 0.06.2011, наведені позивачем обставини про поважність причин пропуску
строку позовної давності є необґрунтованими.
82. Натомість у справі, що розглядається, роблячи висновок щодо
поважності пропуску позивачем позовної давності суд апеляційної інстанції врахував,
зокрема, обставини: недобросовісності дій попереднього ліквідатора боржника
(позивача), який вчиняв дії в супереч інтересам боржника та кредиторів;
закінчення строку ліквідаційної процедури боржника (позивача) та відсутності, з
огляду на неподання попереднім ліквідатором відповідного клопотання про
продовження строку ліквідаційної процедури, судового рішення, яке
підтверджувало повноваження ліквідатора та продовжувало строк ліквідаційної
процедури у справі про банкрутство боржника; оскарження попереднім ліквідатором
ухвали про припинення його повноважень та призначення ліквідатора Солдаткіна С.
В., який подав позов до суду з вимогами, що є предметом цього судового
розгляду; неможливості подання позову ліквідатором Солдаткіним С. В. з огляду
на вилучення документів щодо боржника в рамках кримінального провадження;
недобросовісності дій ТзОВ "ДЦІНВЕС 2", які були спрямовані на
утруднення витребування майна.
83. Тож обставини у справі, що розглядаються за яких суд апеляційної
інстанції дійшов висновку про визнання поважним причин пропуску позивачем
позовної давності не є подібним з обставинами справи № 907/50/16.
84. Аналогічне стосується посилання скаржника на висновки ВС,
викладені у постанові від 11.02.2020 у справі № 10/5026/995/2012, про те що
порушення провадження у справі про банкрутство та призначення ліквідатора само
по собі не може вважатися виключенням виняткового характеру, що
перешкоджало зверненню за захистом порушеного права, а також про те, що
вирішуючи питання поважності пропуску позовної давності суд має брати до уваги
поведінку позивача та відповідача, які суд апеляційної інстанції врахував в
оскаржуваній постанові. Проте, з урахуванням обставин взятих до уваги судом
апеляційної інстанції під час визнання поважними причин пропуску позовної
давності, які наведено вище у цій постанові, висновки щодо неповажності причин
пропуску позивачем позовної давності в постанові наведеній скаржником зроблені
за відмінних з цією справою фактичних обставин, що формують зміст спірних
правовідносин.
85. Також не заслуговують на увагу доводи скаржника про неврахування
судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові висновків, викладених
у постанові ВС від 13.11.2019 у справі № 645/4220/16-ц,
в якій предметом спору були вимоги позивача:
- за первісним позовом про визнання
недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна з незаконного володіння,
обґрунтовані встановленням рішенням суду факту родинних відносин між позивачем
та іншою фізичною особою (померлим), визнанням за ним права власності в порядку
спадкування за законом на спірну квартиру цієї особи та виявленням згодом
відомостей щодо набуття відповідачем права власності на зазначену квартиру на
підставі договору купівлі продажу квартири, укладеного між відповідачем та
померлим майже через рік після його смерті;
- за зустрічним позовом про визнання особи
добросовісним набувачем та визнання права власності, мотивовані тим, що
продавець майна на момент укладання договору надав йому правовстановлюючий
документ на спірне нерухоме майно, і він не мав жодних сумнівів з приводу
власника квартири.
86. Зокрема, у справі, що розглядається спірне майно вибуло із
володіння позивача на підставі судового рішення, яке було скасованим; вибуття
такого майна, на відміну від наведеної скаржником справи, не відбулося за
участі нотаріуса, яким би здійснювалася перевірка законності відчуження майна,
а також не було видано свідоцтво про право власності на користь першого
набувача майна, а отже відсутній жоден з рівнів гарантій законності вибуття
майна з володіння позивача про які зазначає ЄСПЛ та які з урахуванням обставин
справи врахував суд касаційної інстанції у постанові від 13.11.2019
у справі № 645/4220/16-ц. Окрім того, у цій справі спірне майно було придбано
скаржником на момент, коли не був завершений перегляд судового рішення від
15.02.2010 у справі № 53/49 на підставі якого спірне майно вибуло із володіння
ТзОВ "Укрбізнесвіза" в апеляційному та касаційному порядках.
87. Отже, у справі, що розглядається предмет спору, підстави
заявлених вимог та фактичні обставини справи є відмінними з предметом позову,
підставами позовних вимог та фактичними обставинами справи № 645/4220/16-ц.
Відтак підстави заявлених вимог та обставини за яких суд касаційної інстанції
застосував статтю 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у
постанові від 13.11.2019 у справі 645/4220/16-ц не є подібними з
підставами вимог та фактичними обставинами справи, що розглядається, з
урахуванням чого висновки, викладені у наведеній постанові не можуть
враховуватися під час розгляду спору у цій справі.
88. Окрім того відсутні також підстави для врахування під час
вирішення спору у цій справі висновку щодо застосування норм ст.1, 3 Закону
України "Про іпотеку", викладеного у постанові
ВС від 10.07.2019 у справі № 522/3901/16-ц, відповідно до якого
ухвалення рішення, яке стосується іпотечного майна, у будь-якому випадку
стосується прав та обов`язків іпотекодержателя, оскільки безумовно впливає на
можливість виконання уже ухваленого на користь іпотекодержателя рішення про
стягнення кредитної заборгованості та впливає на можливість банку звернути
стягнення на іпотечне майно.
89. У наведеній скаржником справі є відмінним зі справою, що
розглядається предмет судового розгляду та підстави заявлених вимог (у
постанові від 10.07.2019 в справі № 522/3901/16-ц предметом судового розгляду є
вимога про визнання спільною сумісною власністю майна, яке було набуте у шлюбі
та було придбане за рахунок кредитних коштів, тоді як у цій справі - витребування
майна у добросовісного набувача та визнання права власності на майно, яке
вибуло із володіння боржника, поза його волею, на підставі судового рішення, що
згодом було скасовано).
90. Також у справі № 522/3901/16-ц є різними фактичні обставини з
обставинами справи, що розглядається. Зокрема, у справі наведеній скаржником
наявне судове рішення про стягнення заборгованості за невиконання зобов`язання
за кредитним договором, тоді як у справі, що розглядається таке рішення
відсутнє.
91. За таких умов, помилковими є аргументи ТзОВ "ДЦІНВЕС
2" щодо незастосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваній
постанові висновків щодо застосування норм ст.1, 3 Закону України "Про
іпотеку", викладених у постанові ВС від
10.07.2019 у справі № 522/3901/16-ц.
92. Отже аналіз змісту зазначених вище постанов свідчить, що
наведені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені у п.1 ч.2 ст.287 ГПК України, не отримали
підтвердження після відкриття касаційного провадження.
93. Згідно з п.5 ч.1 ст.296
ГПК України суд касаційної інстанції закриває
касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі
п.1 ч.2 ст.287 цього Кодексу судом
встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у
постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі,
стосується правовідносин, які не є подібними.
94. З урахуванням наведеного, ВС КГС дійшов висновку про закриття
касаційного провадження за касаційною скаргою в цій частині на підставі п.5 ч.1
ст. 296 ГПК України.
Щодо оскарження постанови суду апеляційної
інстанції з підстав, передбачених п.3 ч.2 ст.287 ГПК України
95. Доводи скаржника в цій частині обґрунтовані безпідставним
відхиленням судом апеляційної інстанції застосування до спірних правовідносин
норм ч.5 ст.75 ГПК України, за відсутності висновку Верховного Суду щодо
застосовування зазначеної норми.
96. В обґрунтування наведених доводів касаційної скарги Скаржник посилається
на помилковість висновку суду апеляційної інстанції про те, що обставини,
встановлені в рішеннях суду від 20.09.2011 у справі № 22Ц-4615/2011
(2-2116/2008) та від 12.10.2016 у справі № 910/12375/13, не є
преюдиційними для цієї справи.
97. Тобто доводи скаржника в цій частині фактично ґрунтуються на
аргументах щодо неврахування судом преюдиційних обставин, встановлених в
рішенні суду, яке набрало законної сили, що за своїм характером підпадає під
правове регулювання ч.4 ст. 75 ГПК
України, а не ч.5 ст.75 ГПК України.
98. Відповідно до п.3 ч.2 ст.287 ГПК України підставами
касаційного оскарження судових рішень, зазначених у п.1, 4 ч.1 цієї статті, є
неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм
процесуального права якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання
застосування норми права у подібних правовідносинах.
99. Зі змісту наведеної норми вбачається, що вона спрямована на
формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом
висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну
категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під
час вирішення спору.
100. Тож у разі подання касаційної скарги на підставі п.3 ч.2 ст.287 ГПК України крім
встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права
у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також
питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з
огляду на встановлені фактичні обставини справи (подібні за змістом висновки
викладені у постановах КГС ВС від 29.10.2020 у справі № 910/18531/19,
від 21.10.2021 у справі № 916/1417/20, від 04.11.2021 у справі № 910/11857/20).
101. Відповідно до ч.4 ст.75
ГПК України обставини, встановлені рішенням суду
в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної
сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі
особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не
встановлено законом.
102.Отже згідно наведеної норми преюдиціальне значення процесуальним
законом надається саме
обставинам, встановленим судовими рішеннями (в т.ч.в їх мотивувальних
частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим
судом (див. близькі за змістом висновки викладені в постановах
Верховного Суду від 23.07.2020 зі справи № 910/5315/19, від 03.11.2020 зі справи
№ 909/948/18, від 09.09.2021 у справі № 910/17126/19, від 16.09.2021 у справі №
922/3059/16).
103. Обставини, які підлягають встановленню судом у справі - це
юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом
пов`язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це
висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин; така оцінка може
полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом
життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи
порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до
закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи
додержано стороною вимог закону тощо (див. постанову ВП ВС від
01.09.2020 у справі № 907/29/19).
104. Однак у справі, що розглядається питання щодо тлумачення змісту
норми ч.4 ст.75 ГПК України, як і зрештою ч.5 цієї статті, не є таким, що потребує
вирішення у межах спірних правовідносин, адже врахування судом першої
інстанції, з висновками якого не погодився апеляційний г/с, наданої судом у
рішеннях суду від 20.09.2011у справі № 22Ц-4615/2011 (2-2116/2008) та від
12.10.2016 у справі № 910/12375/13, виходячи з наявних в них доказів,
правової оцінки обставинам щодо існування (знищення) групи нежилих приміщень №
127 (приміщення з №1 по № 18 загальною площею 714,90 кв. м) та віднесення
приміщень № 131, 132 (загальною площею 789,8 кв. м), № 133 (загальною площею
428,0 кв. м) та № 127 (площею 1,5 кв. м) до новостворених об`єктів
нерухомого майна не є обов`язковою для господарського суду під час розгляду
справи.
105. Тому безпідставними є доводи скаржника щодо необґрунтованого
відхилення судом апеляційної інстанції норм ч.5 ст. 75 ГПК України за
відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування зазначеної норми.
106. Ураховуючи наведене, визначена скаржником підстава касаційного
оскарження, передбачена п.3 ч.2 ст.287
ГПК України, не отримала свого підтвердження під час
касаційного перегляду справи, з огляду на що, суд дійшов висновку щодо
відсутності правових підстав для скасування оскаржуваної постанови суду
апеляційної інстанції.
Щодо
оскарження постанови суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених п.4 ч.2
ст.287 ГПК України
107.
В обґрунтування доводів в цій частині скаржник, зокрема, зазначив, що суд
апеляційної інстанції безпідставно оцінив як належний доказ експертний висновок
від 23.06.2016 № 13190/13191/15-43, а постанова суду апеляційної інстанції
стосується прав та обов`язків осіб, яких не залучено до участі у справі.
108.
Однак, такі доводи касаційної скарги, як і попередні, не знайшли свого
підтвердження в ході перегляду оскаржуваної постанови в касаційному порядку, а
тому суд їх відхиляє з огляду на таке.
109.
Законність, обґрунтованість та вмотивованість судового рішення обумовлюється,
зокрема, порядком оцінки доказів і визначенням відповідно до ст.86 ГПК
України їх якості з точки зору належності,
допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору
достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
110.
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого
на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для
справи (ст.78 ГПК України).
111.
За приписами ст.76 ГПК України належними
є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет
доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета
доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені
вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають
встановленню при ухваленні судового рішення.
112.
Отже, неналежні докази та недопустимі докази - це різні поняття (див.
висновок, викладений у постанові КГС ВС від 31.08.2021 у справі №
910/13647/19).
113.
Відповідно до ч.1, 2 ст.77 ГПК України обставини,
які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами
доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази,
одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Отже, недопустимі докази
- це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Відповідно, тягар
доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що
судом використано недопустимий доказ (близькі за змістом висновки, викладені
у постановах КГС ВС від 02.03.2021 у справі № 922/2319/20, від
16.02.2021 у справі № 913/502/19, від 13.08.2020 у справі № 916/1168/17, від
16.03.2021 у справі № 905/1232/19, від 21.10.2021 у справі №
916/1417/20).
114.
Згідно із ст.86 ГПК України суд
оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному,
повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює
належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також
вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як
зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних
доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного
доказу (групи доказів).
115.
У справі, що розглядається зі змісту оскаржуваної постанови вбачається, що суд
апеляційної інстанції підчас перегляду справи в апеляційному порядку дослідив
обставини справи та наявні у ній докази із застосуванням критеріїв оцінки
доказів, передбачених у ст.86 ГПК України, в тому
числі й долучений до заяви Боржника про витребування майна та визнання права
власності на майно висновок експертів КНДІСЕ від 13.06.2016 № 13190/13191/15-43
за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи в межах
справи № 910/12375/13 та надав оцінку доводам учасників справи, якими вони
обґрунтовували наявність/відсутність підстав для задоволення позову, навівши
відповідне мотивування у прийнятій постанові.
116.
Тобто суд апеляційної інстанції в межах наявних в нього процесуальних
повноважень, визначених ст.86, 269 ГПК
України надав оцінку сукупності наявних в
матеріалах справи доказів, в тому числі висновку експертів від 13.06.2016
№ 13190/13191/15-43.
117.
Натомість наведені в касаційній скарзі доводи Скаржника в цій частині фактично
стосуються ж не ухвалення судом апеляційної інстанції постанови з урахуванням
недопустимого доказу - висновку експертів від 13.06.2016 №
13190/13191/15-43. Проте саме лише прагнення скаржника здійснити нову перевірку
обставин справи та переоцінку доказів у ній не є підставою для скасування
оскаржуваних судових рішень попередніх інстанцій, оскільки згідно з
імперативними приписами статті 300 ГПК України суд
касаційної інстанції не має права вирішувати питання про достовірність того чи
іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, додатково перевіряти
докази.
118.
До того ж встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою
судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та
отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а
оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то
суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку
доказів (див. висновок, викладений у постанові ВП ВС від 16.01.2019 у
справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), згодом підтриманий
Верховним Судом у складі об`єднаної палати КГС у постанові від 17.09.2020 у
справі № 908/1795/19).
119.
Тому доводи скаржника в цій частині є неаргументованими та безпідставними.
120.
Крім того, в касаційній скарзі Відповідач також зазначає про те, що суд
апеляційної інстанції прийняв рішення про права, інтереси та обов`язки особи
HEADPARADE SERVICES (OVERSEAS) LIMITED (ХЕДПАРАД СЕРВІСЕС (ОВЕРСІС) ЛІМІТЕД,
яке не було залучено до участі у справі.
121.Проте,
суд відхиляє наведений довід, оскільки скаржник не наділений повноваженнями
представляти інтереси HEADPARADE SERVICES (OVERSEAS) LIMITED (ХЕДПАРАД СЕРВІСЕС
(ОВЕРСІС) ЛІМІТЕД у судах та замість цієї особи вирішувати питання, чи порушені
її права, інтереси або обов`язки, у зв`язку з прийняттям оскаржуваних рішень у
справі (аналогічний підхід у питанні застосування п.8 ч.1 ст.310 ГПК
України застосований КГС ВС у
постановах від 03.09.2020 у справі № 910/17662/19, від 23.10.2020 у справі
№ 923/965/19, від 13.10.2021 у справі 917/1697/20, від 28.10.2021 у справі №
923/965/19).
122. З
урахуванням наведеного, суд відхиляє аргументи скаржника, які підпадають під
правове регулювання п.4 ч.2 ст.287 ГПК України, оскільки
останнім не доведено зазначених вище передумов для перегляду судового рішення у
касаційному порядку з цієї підстави.
Немає коментарів:
Дописати коментар