ПОСТАНОВА 12 січня 2022 року, cправа № 905/814/20, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Огородніка К.М.- головуючого, Жукова С.В., Пєскова В.Г., https://reyestr.court.gov.ua/Review/102797638
ПОСТАНОВА 12 січня 2022 року, cправа
№ 905/814/20, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
господарського суду: Огородніка К.М.- головуючого, Жукова С.В., Пєскова
В.Г., https://reyestr.court.gov.ua/Review/102797639
ПОСТАНОВА 12 січня 2022 року, cправа
№ 905/814/20, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
господарського суду: Огородніка К.М.- головуючого, Жукова С.В., Пєскова
В.Г., https://reyestr.court.gov.ua/Review/102797640
У справі про банкрутство ТОВ "ТД
"Ліном", провадження у якій відкрито від 04.08.2020, а 26.01.2021
боржника визнано банкрутом, 12.04.2021 від кредитора Шелл Лубрікантс Сипплай
Компані Б.В. (Shell Lubricants Supply Company B.V.) (далі - Компанія, кредитор)
на електронну адресу суду надійшли три заяви від 09.04.2021 про визнання
недійсними правочинів боржника щодо здійснення оплат на користь ТОВ
"Квадрокомп" в сумі 2,8 млн грн, ТОВ "Вектор Плюс 5" в
сумі 2,5 млн грн, ТОВ "Олд Трейд" в сумі 14 160 081,13 грн та
стягнення вказаних сум на користь боржника. В обґрунтування заявлених вимог
кредитор посилався на те, що вчинений правочин є фраудаторним. Місцевий г/с 08.07.2021
заяви задовольнив із посиланням на спеціальні положення законодавства про
банкрутство - статті 20 Закону про
банкрутство та ураховуючи загальні норми,
установлені ЦК України, що визначають
наслідки недійсності правочинів. Апеляційний г/с 21.09.2021 прийняв нові
рішення, яким у задоволенні заяв про визнання недійсними правочинів боржника
відмовив з підстав недоведеності позову. Верховний суд залишив постанови
апеляційного г/с без змін, вказав на помилкове застосування судами положень ст.20
Закону про банкрутство, а не ст.42 КУзПБ, що не призвело до неправильного вирішення спору цим судом,
оскільки судом апеляційної інстанції встановлено, що доводи кредитора щодо
недійсності спірних оплат (перерахування коштів) не підтверджені жодними
доказами; ст.42 КУзПБ чітко визначено
підстави визнання недійсними саме правочинів боржника, а у спірних правовідносинах
в основі оскаржуваних майнових дій - оплат (перерахування коштів) є
домовленість контрагентів, що випливає із договору поставки, який, у свою
чергу, за правовою природою є правочином, щодо якого кредитор (Компанія) у
своїй позовній заяві не заявляв вимог про визнання недійсним самого договору
поставки, натомість просив визнати недійсними окремі майнові дії, вчинені на
виконання умов цього договору, а саме - здійснені оплати (перерахування
коштів).
Короткі висновки:
Ø як ст.42 КУзПБ, так і ст.20
Закону про банкрутство не визначає вимоги до укладеного правочину, а
врегульовує спеціальні правила та процедуру визнання недійсними правочинів
(договорів), укладених боржником, щодо якого відкрито провадження у справі про
банкрутство та містить спеціальні положення щодо строків (сумнівного періоду
протягом якого боржник вчиняє правочини), суб`єктів (осіб які мають ініціювати
право визнання договорів недійсними) і переліку підстав, за наявності яких
можна визнавати правочини недійсними.
Ø Критерієм для застосування норм ст.42
КУзПБ та ст.20 Закону про банкрутство, у тому числі і до заяв,
поданих після введення в дію цього Кодексу, є дата відкриття провадження у
справі про банкрутство.
Ø Отже, ст.42 КУзПБ застосовується
до усіх заяв арбітражних керуючих та кредиторів, поданих у справах про
банкрутство, провадження у яких відкрито після введення в дію цього Кодексу.
Ø Презумпція сумнівності правочинів,
вчинених у підозрілий період, сама по собі не означає безмежної дискреції суду
щодо визнання будь-якого правочину, укладеного у такий період, недійсним, а
тому вимагає досконалої юридичної техніки застосування і суворого дотримання
вимог, встановлених у відповідній нормі закону, оскільки несе ризики
непропорційного втручання в цивільний оборот та майнові права контрагентів
боржника.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Ø
При
вирішенні питання критеріїв застосування спеціальних норм законодавства про
банкрутство щодо визнання недійсними правочинів, а саме ст.20 Закону про банкрутство чи ст.42
КУзПБ, суди попередніх інстанцій врахували, зокрема, висновки ВС, викладені у постанові від
02.06.2021 у справі №904/7905/16.
Ø
Колегія
суддів зауважує, що оскільки наведена у вказаній справі № 904/7905/16 правова
позиція про застосування спеціальних положень законодавства про банкрутство
щодо визнання недійсними правочинів була уточнена судовою палатою для розгляду
справ про банкрутство КГС ВС у постанові від 28.10.2021 за розглядом справи
№911/1012/13, то керуючись положеннями ч.4 ст.300 ГПК України, суд вважає за можливе
врахувати у цій справі, що переглядається, уточнені правові висновки Верховного
Суду.
Ø
Таким
чином, Верховний Суд вважає висновки судів попередніх інстанцій про
застосування до спірних правовідносин положень ст.20 Закону про банкрутство,
а не ст.42 КУзПБ, помилковими, однак таке
порушення, ураховуючи встановлені апеляційним судом фактичні обставини справи,
не призвело до неправильного вирішення спору цим судом, що полягає у
наступному.
Ø
Щодо
правової кваліфікації спірних правовідносин
Ø
Верховний
Суд звертає увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає
закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами
спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення
спору належні приписи юридичних норм (висновок, наведений у постанові ВП ВС від
12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц).
Ø
У
питанні критеріїв застосування спеціальних норм законодавства про банкрутство
щодо визнання недійсними правочинів, а саме ст.20 Закону про банкрутство чи ст.42
КУзПБ, колегія суддів враховує правові висновки
судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС ВС, викладені у постанові
від 28.10.2021 у справі № 911/1012/13, та зазначає наступне.
Ø
Банкрутство
за своєю природою є особливим правовим механізмом врегулювання відносин між
неплатоспроможним боржником та його кредиторами, правове регулювання якого
регламентовано КУзПБ, який введено в дію з 21.10.2019, а до введення в дію
цього Кодексу-Законом про банкрутство, які
визначають особливості провадження у справах про банкрутство, тобто є
спеціальними у застосуванні при розгляді цих справ.
Ø
Законодавство
у сфері банкрутства містить спеціальні та додаткові, порівняно із нормами ЦК України та ГК
України, підстави для визнання оспорюваних правочинів
недійсними, і застосовуються тоді коли боржник перебуває в особливому правовому
режимі, який врегульовано законодавством про банкрутство.
Ø Особливості спеціального закону у сфері
банкрутства виключають можливість керуватися загальновизнаним принципом щодо
дії законів у часі під час визнання в межах справи про банкрутство правочину
недійсним, згідно з яким відповідність чи невідповідність правочину вимогам
законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на
момент вчинення правочину.
Ø
На
відміну від вимог ЦК України та ГК України,
законодавство про банкрутство (як ст.42 КУзПБ, так і ст.20 Закону про банкрутство (у редакції, чинній з 19.01.2013) не визначає
вимоги до укладеного правочину, а врегульовує спеціальні правила та процедуру
визнання недійсними правочинів (договорів), укладених боржником, щодо якого
відкрито провадження у справі про банкрутство та містить спеціальні положення
щодо строків (сумнівного періоду протягом якого боржник вчиняє правочини),
суб`єктів (осіб які мають ініціювати право визнання договорів недійсними) і
переліку підстав, за наявності яких можна визнавати правочини недійсними.
Ø
Критерієм
для застосування норм ст.42
КУзПБ та ст.20 Закону про банкрутство, у тому
числі і до заяв, поданих після введення в дію цього Кодексу, є дата відкриття провадження у справі про банкрутство.
Ø
Отже, ст.42 КУзПБ застосовується
до усіх заяв арбітражних керуючих та кредиторів, поданих у справах про банкрутство,
провадження у яких відкрито після введення в дію цього Кодексу.
Ø
Ураховуючи
наведену правову позицію, а також те, що провадження у цій справі про
банкрутство … відкрито ухвалою суду від 04.08.2020, тобто після введення в
дію КУзПБ (21.10.2019),
суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про наявність
правових підстав для застосування при розгляді заяви кредитора про визнання
недійсними правочинів (оплат) положень ст.20 Закону про банкрутство.
Ø
З
огляду на зазначене, ВС визнає необґрунтованими доводи касаційної скарги, що до
спірних правовідносин підлягали застосуванню норми п.5 ч.1 ст.20 Закону про банкрутство. У
той же час, такі доводи скаржника є безпідставними в силу того, що норми
вказаної статті Закону, хоч і
помилково, але були застосовані судом апеляційної інстанції.
Ø
Однак,
таке помилкове застосування судом апеляційної інстанції вимог ст.20 Закону про банкрутство замість
вимог ст.42 КУзПБ в частині підстав
для визнання недійсними правочинів боржника, не вплинуло на висновки
апеляційного суду щодо правомірності таких правочинів (майнових дій) у цій
частині, оскільки судом апеляційної інстанції встановлено, що доводи кредитора
щодо недійсності спірних оплат (перерахування коштів) не підтверджені жодними
доказами.
Ø
Разом
з тим, колегія суддів зауважує, що визначені в п.4 (абзац 5) ч.1 ст.42 КУзПБ такі
підстави для визнання недійсними правочинів боржника як - боржник оплатив
кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли
сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна, були передбачені
і п.5 (абзацом 6) ст.20 Закону про банкрутство (в редакції від 19.01.2013).
Ø
Вказані
підстави для визнання недійсними правочинів боржника у повній мірі були
досліджені судом апеляційної інстанції та їм надана належна правова оцінка.
Щодо підстав визнання правочинів
недійсними
Ø
Поряд
з спростованими вище аргументами скаржника про необхідність застосування до
спірних правовідносин норм п.5 ч.1 ст.20
Закону про банкрутство, суд касаційної інстанції
зауважує, що в іншій частині доводів касаційної скарги Компанія посилається на
неправильне застосування апеляційним судом положень п.4 ч.1 ст.42
КУзПБ.
Ø
Верховний
Суд не може погодитися з наведеними аргументами скаржника, які, між іншого, не
спростовують висновку суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для
задоволення позову, оскільки такі доводи суперечать встановленим цим судом
обставинам справи, що полягає у наступному.
Ø
Так,
досліджуючи підстави визнання правочинів недійсними, суд апеляційної інстанції
встановив наступне:
-
щодо
підстави прийняття на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої
сторони (перша підстава, зазначена у ст.20
Закону про банкрутство), то заявник у даному спорі
взагалі не доводив обставину відсутності відповідних майнових дій іншої сторони
і не надавав жодних доказів цього;
-
аналізуючи
підстави, зазначені у ст.20 Закону
про банкрутство, суд встановив, що повністю
відсутніми є друга, четверта, п`ята і шоста підстави ((2) боржник виконав
майнові зобов`язання раніше встановленого строку; (4) боржник здійснив
відчуження або придбав майно за цінами відповідно нижчими або вищими від
ринкових, за умови, що в момент прийняття зобов`язання або внаслідок його
виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог
кредиторів; (5) боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання
грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів боржнику перевищувала
вартість майна; (6) боржник прийняв на себе заставні зобов`язання для забезпечення
виконання грошових вимог). Цих обставин не доводив кредитор, цих обставин не
аналізував суд першої інстанції, і матеріали справи не містять ознак існування
таких обставин;
-
у
фінансових документах зазначено, що перерахування є оплатою за договором поставки
… від 01.01.2014. Крім того, у своїй апеляційній скарзі відповідач,
учасник обороту, який отримав спірні платежі, зробив дві заяви: 1)
перерахування здійснені на його користь в порядку виконання договору про
поставку товару; 2) договір був виконаний з боку апелянта (контрагента);
-
у
ході вирішення даного спору заявник (кредитор) не навів жодних доказів того, що
товар не був поставлений боржнику, а очевидна недобросовісність боржника у
відношеннях із кредитором (заявником) і відсутність первинної документації ніяк
не означають, що товар не був поставлений у 2019 році;
-
оцінюючи
наявні у матеріалах справи звіт арбітражного керуючого та аналіз
фінансово-господарської діяльності боржника, апеляційний суд з`ясував, що,
по-перше, арбітражним керуючим встановлена повна відсутність господарської
документації боржника, що унеможливлює спростування тверджень відповідача
(принциповим в даному аспекті є те міркування, що самостійний учасник
цивільного обороту, добросовісність якого не спростована, не може нести відповідальності
за недобросовісні дії ТОВ "ТД "Ліном" по знищенню чи прихованню
документації); по-друге, у своїх звіті та аналізі арбітражний керуючий Черкасов
С.А. взагалі не згадує перерахування, які досліджуються у даному спорі як такі,
що вчинені недобросовісно; що потягли банкрутство боржника; що мають ознаки
фіктивності тощо.
-
окрім
листа арбітражного керуючого на адресу заявника № 01-31 від 17.03.2021, (його
не посвідченої ксерокопії), матеріали справи взагалі не містять жодних даних
щодо незаконності, безпідставності або фіктивності оскаржених грошових
перерахувань;
-
матеріали
справи не містять ані оригіналу вказаного листа, ані посвідченої належним чином
копії. Більше того, аналіз додатків (доказів), які подавалися арбітражним
керуючим у справу про банкрутство, показує, що такого листа суду ним також
ніколи не подавалося, в тому числі у вигляді посвідченої копії;
-
суд
першої інстанції дійшов висновку про відсутність відповідних майнових дій з
боку контрагента:
·
без
дослідження первинної бухгалтерської документації (вона об`єктивно відсутня у
даній справі);
·
без
встановлення та зазначення в ухвалі змісту і умов правочину, який суд визнав
недійсним (суд першої інстанції взагалі не зазначив, який саме правочин він
визнає недійсним, які його умови, яка ступінь його виконання тощо);
·
за
відсутності будь-яких доказів фіктивності невстановленого судом правочину;
·
без
врахування особливостей ретроактивного застосування ст.20 Закону і висновок
про відсутність відповідних майнових дій не може ґрунтуватися на припущеннях
суду, а повинен опиратись на достатні докази;
·
на
підставі недопустимого доказу (не посвідченої ксерокопії листа арбітражного
керуючого№ 01-31 від 17.03.2021);
·
без
врахування того факту, що інші докази, створені в ході діяльності арбітражного
керуючого (звіт, аналіз фінансової діяльності тощо) не містять жодних посилань,
а тим більше доказів сумнівності оскаржених правочинів (фактично, сумнівність
правочинів згадується тільки в листі № 01-31 від 17.03.2021);
Ø
З
урахуванням встановленого, апеляційний суд дійшов наступних висновків:
-
повна
відсутність первинних документів, відсутність боржника за юридичною адресою та
очевидна недобросовісність останнього не означають автоматичної
недобросовісності контрагентів боржника (це презумпція, яка підлягає спростуванню,
а заявник взагалі не здійснював такого спростування із посиланням на докази), і
тим більше не звільняє заявника від тягаря доказування відсутності відповідних
майнових дій іншої сторони;
-
недобросовісність
боржника носить очевидний характер, що, однак, не означає автоматичної
недобросовісності його контрагентів. В обставинах даного спору, зокрема,
самоусунення заявника від спростування добросовісності та доведення відсутності
зустрічних дій контрагента, не дозволяє суду визнати правочин недійсним, оскільки
це є безпідставним і нерозумним втручанням в оборот;
-
заявником
не наведено жодних доказів того, що вчинений правочин носить
"негативний" характер, а тим більше потяг неплатоспроможність
боржника;
-
місцевий
г/с у своєму рішенні погодився із позицією заявника про визнання недійсними
правочинів боржника по перерахуванню коштів відповідачеві з підстав,
визначених ст.20 Закону про
банкрутство, як таких, що спричинили збитки боржнику
та, як наслідок, зробили його неплатоспроможним. Однак, ці твердження суду є
грубим порушенням принципу змагальності на користь заявника, оскільки
процесуальний закон покладає обов`язок
доведення факту збитків та невиконання майнових дій іншою стороною саме на
заявника, а не відповідача, позаяк факт невиконання зобов`язання, факт не
здійснення зустрічної поставки товару, тощо не може бути доведений
"процесуальною бездіяльністю відповідача";
-
у
даному спорі суд фактично дійшов до висновку про спростування презумпції
добросовісності на підставі власного бажання та припущень: в ході вирішення
спору ані заявник не спростовував вказану презумпцію із посиланням на докази,
ані суд не досліджував і не посилався на будь-які докази недобросовісності
контрагента;
-
суд
першої інстанції визнав невідомий йому правочин недійсним на підставі листа,
який містить суб`єктивну думку арбітражного керуючого, і не містить посилання
на жодний доказ;
-
ураховуючи
загальні засади цивільного законодавства, якими, зокрема, є справедливість,
добросовісність та розумність, складно назвати розумним і справедливим судове
рішення, у якому невстановлений правочин визнається недійсним на підставі листа
арбітражного керуючого, де він висловлює суб`єктивну позицію про сумнівність
грошових перерахувань боржника;
Ø
Крім
того, суд апеляційної інстанції у своєму рішенні доцільно зауважив, що презумпція
сумнівності правочинів, вчинених у підозрілий період, сама по собі не означає
безмежної дискреції суду щодо визнання будь-якого правочину, укладеного у такий
період, недійсним, а тому вимагає досконалої юридичної техніки застосування
і суворого дотримання вимог, встановлених у відповідній нормі закону, оскільки несе ризики
непропорційного втручання в цивільний оборот та майнові права контрагентів
боржника.
Ø
Наведене
свідчить, що апеляційним судом всебічно та об`єктивно з`ясовано обставини, які
мають значення для справи, досліджено усі наявні у матеріалах справи
докази, доводи та заперечення учасників судового процесу та надано їм
належну правову оцінку, що підтверджується змістом оскарженої постанови.
Ø
Разом
з тим, суд касаційної інстанції, в силу положень ч.2 ст.300 ГПК України, позбавлений
права самостійно досліджувати, перевіряти та переоцінювати докази, самостійно
встановлювати по новому фактичні обставини справи, певні факти або їх
відсутність.
Ø Таким чином, за встановлених обставин
недоведеності кредитором та непідтвердження матеріалами справи обґрунтованості
позовних вимог, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку щодо
відсутності обґрунтованих підстав визнання правочинів (правочину) недійсними.
Ø
Доводи
скаржника щодо: (1) здійснення спірних оплат Зацікавленій особі в межах
річного підозрілого періоду; (2) здійснення оплат в період, коли боржник вже
боргував Компанії та не мав активів для розрахунку з ним; (3) заподіяння
касаторові збитків через відсутність ліквідаційної маси боржника та джерел
задоволення вимог Компанії як кредитора, - спростовуються встановленими судом
апеляційної інстанції обставинами справи, зокрема, через недоведеність: (1)
зацікавленості контрагента, (2) відсутності активів для розрахунку та (3)
заподіяння збитків (при чому доведеність цих обставин не була встановлена й
місцевим г/с).
Ø
Як
зазначалось вище судом касаційної інстанції, визначені в п.4 (абзаці 5) ч.1 ст.42 КУзПБ такі підстави
для визнання недійсними правочинів боржника як - боржник оплатив кредитору або
прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог
кредиторів до боржника перевищувала вартість майна, аналогічні п.5 (абзацу
6) ст.20 Закону про банкрутство (в
редакції від 19.01.2013).
Ø
Вказана
підстава для визнання недійсними правочинів боржника, серед інших, у
повній мірі була досліджена судом апеляційної інстанції та їй надана належна
правова оцінка.
Ø
Тому,
з урахуванням встановлених апеляційним судом фактичних обставин справи, доводи
скаржника про неправильне застосування норм матеріального права, а саме п.4 ч.1
ст.42 КУзПБ,
підлягають відхиленню з підстав їх необґрунтованості.
Ø
Крім
того, нормами ст.42 КУзПБ чітко визначено підстави визнання
недійсними саме правочинів боржника. У той же час, за встановлених
апеляційним судом обставин справи вбачається, що у спірних правовідносинах
в основі оскаржуваних майнових дій - оплат (перерахування коштів) є
домовленість контрагентів, що випливає із договору поставки, який, у свою чергу,
за правовою природою є правочином. Однак, кредитор (Компанія) у своїй позовній
заяві не заявляв вимог про визнання недійсним самого договору поставки,
натомість просив визнати недійсними окремі майнові дії, вчинені на виконання
умов цього договору, а саме - здійснені оплати (перерахування
коштів).
Ø
Наведене,
на переконання колегії суддів, виключає можливість застосування до спірних
правовідносин спеціальних підстав для визнання правочинів недійсними,
визначених ст.42 КУзПБ, оскільки у таких спорах вирішується питання про
спростування презумпції правомірності правочину в цілому, а не окремих майнових
дій боржника, вчинених на виконання умов цього правочину.
Немає коментарів:
Дописати коментар