ПОСТАНОВА 23 квітня 2019 року, Справа № Б-19/207-09, Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду: Погребняка В.Я. - головуючий, суддів: Білоуса В.В., Жукова С.В., Катеринчук Л.Й., Пєскова В.Г., Ткаченко Н.Г., https://reyestr.court.gov.ua/Review/82599556
У справі про банкрутство ФОП
Кравченко А.І., провадження у якій було порушено 22.12.2009, а 12.05.2010
Боржника визнано банкрутом, у листопаді 2016 арбітражний керуючий (ліквідатор) звернувся
до г/с у межах справи про банкрутство із заявою про витребування майна банкрута
з володіння гр. ОСОБА_2 та визнання права власності на витребуване майно за
боржником, з підстав визнання судом недійсними результатів аукціону, на якому
був здійснений продаж майна банкрута, та договору купівлі-продажу майна,
укладеного з переможцем аукціону попереднім ліквідатором через допущені останнім
порушення порядку організації та проведення 26.04.2013 аукціону без проведення
розрахунку та сплати ціни, що, як наслідок, прямо порушує права заставного
кредитора - "ВТБ Банк", правонаступником якого є ТОВ "ФК
"Довіра та гарантія". За результатами першого розгляду справи місцевий г/с ухвалою від 18.01.2017 позов
задовольнив, а апеляційний г/с постановою від 22.06.2017 прийняв нове рішення,
яким у задоволенні заяви ліквідатора про витребування майна банкрута відмовив з
підстав пропуску ліквідатором строку позовної давності для звернення до суду із
даною заявою. За результатами
нового розгляду, місцевий г/с ухвалою від 24.05.2018, яка залишена без змін
апеляційним г\с (постанова від 05.09.2018)
у задоволенні позову відмовлено, мотивовано тим, що нерухоме майно банкрута (1-кімнатна
квартира) вибула з володіння за волею власника, а тому згідно ст. 388 ЦК України,
не може бути витребувано від добросовісного набувача, і у зв'язку
з цим питання строків позовної давності не розглядалося; боржник висловив свою
згоду та волю на реалізацію належного йому майна з метою задоволення вимог
кредиторів, коли скористався своїм правом на звернення до г/с із заявою про
визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів у встановленому Законом про
банкрутство порядку шляхом реалізації належного йому майна.
Ухвалою ВС від 11.12.2018 справу з
розгляду касаційної скарги ліквідатора ФОП Кравченка А.І. передано на розгляд
Палати для розгляду справ про банкрутство КГС ВС; підставою передачі визначено
необхідність відступлення від правової позиції наведеної ВС у постанові від
01.08.2018 по справі № 908/431/14, яка полягає у тому, що здійснення
ліквідатором - арбітражним керуючим права власності, зокрема розпорядження
майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених Законом про
банкрутство, не є вираженням волі власника майна (банкрута) на
вибуття такого майна з його володіння (аналогічний висновок про
застосування норм права викладений у постанові ВС від 21.06.2018 у справі №
927/939/17). За висновками Суду, оскільки спірне майно вибуло з власності
Банкрута (проведення аукціону) з порушенням вимог чинного законодавства,
зокрема, Закону про
банкрутство, тому підлягає поверненню володільцю, шляхом його
витребування у відповідачів як добросовісних набувачів, в порядку ч. 1 ст. 388 ЦК України
Верховний Суд залишив резолютивну частину оскаржуваних судових рішень
без змін, вказавши на порушення судами ст.
ст. 387, 388 ЦК України у
поєднанні з вимогами і метою Закону України
"Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом", зокрема, ліквідаційної процедури та відсутність
підстав задоволення касаційної скарги ліквідатора ФОП Кравченка А.І. з підстав пропуску
строків позовної давності, що є підставою для зміни мотивувальної частини
судового рішення в порядку ст.311 ГПК України.
Короткі висновки:
Ø здійснення ліквідатором - арбітражним керуючим права
власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень,
передбачених Законом про
банкрутство (проведення аукціону з порушенням вимог Закону України
"Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом"), не є вираженням волі власника майна (банкрута), на
вибуття такого майна з його володіння, що дає підстави повернення майна
володільцю, шляхом його витребування у відповідачів як добросовісних набувачів,
в порядку ч. 1 ст. 388 ЦК України.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
37. Щодо суті касаційної скарги
…
Ø ЦК України передбачає,
зокрема, такий самостійний спосіб захисту права власності та інших речових
прав, як витребування майна із чужого незаконного володіння - віндикацію (ст. 388 ЦК України),
у тому числі й від добросовісного набувача.
Ø Власник має право витребувати своє майно від особи,
яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України).
Ø Віндикацією є речово-правовий спосіб захисту цивільних
прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно
(титульний володілець), який полягає у відновленні становища, що існувало до
порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного
володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу
його правомочностей.
Ø Витребування майна шляхом віндикації застосовується до
відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем
майна немає договірних відносин і таке майно перебуває у володільця не на
підставі укладеного з власником договору.
Ø В ході розгляду віндикаційного позову позивач має
підтвердити право власності на витребуване майно, факт вибуття майна з його
володіння, наявність майна у незаконному володінні відповідача, відсутність у
відповідача правових підстав для володіння майном. На підтвердження наявності у
позивача суб`єктивного права на витребуване майно, позивач повинен надати суду
відповідні докази.
Ø Право власника на витребування майна від
добросовісного набувача, на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України,
пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло із його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за
власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного
набувача.
Ø Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння
власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає
можливість його витребування від добросовісного набувача.
…
Ø З огляду на встановлені судом порушення встановленого
законодавством порядку підготовки та проведення аукціону, відсутні підстави
стверджувати про наявність належної волі на вибуття спірного нерухомого майна
з власності ФОП Кравченка А.І.
Ø Закон України
"Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом" встановлює умови та порядок відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної
процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів.
Ø Арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий
санацією, ліквідатор) є одним із основних учасників справи про банкрутство.
Після введення процедури ліквідації, до арбітражного керуючого
(ліквідатора) переходить правомочність власника та керівника боржника.
Ø Відповідно до ч. 1 ст. 25 Закону
України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом" (у вказаній редакції), ліквідатор з дня свого
призначення здійснює, зокрема, такі повноваження:
приймає
до свого відання майно боржника, вживає заходів по забезпеченню його
збереження;
виконує
функції з управління та розпорядження майном банкрута;
здійснює
інвентаризацію та оцінку майна банкрута згідно з законодавством;
аналізує
фінансове становище банкрута;
виконує
повноваження керівника (органів управління) банкрута;
з
дня визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури повідомляє
працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до
законодавства України про працю тощо.
Ø Ліквідатор у справі про банкрутство має самостійний
статус як особа, що за рішенням суду
зобов`язана належним чином виконувати свої повноваження в ході ліквідаційної
процедури, зокрема ті, що направлені на формування ліквідаційної маси боржника
та задоволення вимог кредиторів.
Ø Право звернення з віндикаційним позовом до третіх осіб, у тому числі з підстав визнання
недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута, належить виключно
ліквідатору боржника, а витребуване майно на підставі ст. 388 ЦК України -
поверненню до ліквідаційної маси боржника.
Ø Ліквідатор ФОП Кравченка А.І. арбітражний керуючий
Докашенко Д.В. звернувся до місцевого г/с у межах справи про банкрутство з
Заявою про витребування майна … з чужого незаконного володіння гр.
ОСОБА_2 та визнання права власності на витребуване майно за боржником.
Ø Таке звернення мотивоване тим, що ліквідатором під час
проведення ліквідаційної процедури, в межах наданих Законом України
"Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом" повноважень, встановлені обставини (визнання
недійсними результати аукціону від 26.04.2016 та Договору
купівлі-продажу від 17.05.2013 спірної квартири), які зумовили необхідність
вчинення дій з повернення майна у власність боржника, з метою формування
ліквідаційної маси.
Ø Верховним Судом у постанові від 27.11.2018 у справі №
904/6495/13 викладено наступну правову позицію: у процедурі банкрутства майно боржника вибуває з
володіння власника (органу управління боржником) в момент введення ліквідаційної
процедури та з призначенням ліквідатора до нього переходять права органу
управління боржником.
За
висновком Суду, вибуття майна з володіння власника (банкрута) відбувається не
за його волевиявленням, а в силу прямої вказівки спеціального закону. Обмежуючи
таким чином права власника на володіння майном, законодавець одночасно
зобов`язує ліквідатора діяти добросовісно, розсудливо, обґрунтовано, у межах та
у спосіб що передбачені Конституцією та
законодавством про банкрутство.
Визнання
в судовому порядку недійсним правочину з продажу майна боржника у ліквідаційній
процедурі очевидно підтверджує вихід ліквідатора за межі принципів
добросовісності та законності, передбачених Законом про
банкрутство, та означає порушення ним тих повноважень розумного
власника, якими наділив його законодавець в момент введення ліквідаційної
процедури.
Ø Колегія суддів ВС у складі судової палати для розгляду
справ про банкрутство КГС, за результатами касаційного розгляду справи №
Б-19/207-09 підтримує правову позицію ВС (постанова від 01.08.2018 по справі №
908/431/14, постанова від 21.06.2018 у справі № 927/939/17), яка полягає у
тому, що здійснення ліквідатором - арбітражним керуючим права власності,
зокрема розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень,
передбачених Законом про
банкрутство (проведення аукціону з порушенням вимог Закону України
"Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом"), не є вираженням волі власника майна (банкрута), на
вибуття такого майна з його володіння, що дає підстави повернення майна
володільцю, шляхом його витребування у відповідачів як добросовісних набувачів,
в порядку ч. 1 ст. 388 ЦК України.
Ø Поряд з цим, судами попередніх інстанцій, під час
нового розгляду справи, наведене вище не враховано, що зумовило порушення
приписів ст. ст. 387, 388 ЦК України у
поєднанні з вимогами та метою Закону України
"Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом", зокрема, ліквідаційної процедури.
Щодо застосування строків позовної
давності
Ø Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права
та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб,
визначений законом або договором.
Ø Згідно зі ст. ст. 8, 55 Конституції
України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина
безпосередньо на підставі Конституції
України гарантується. Права і свободи людини і громадянина
захищаються судом.
Ø У ст. 3 Конституції
України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та
їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає
перед людиною за свою діяльність.
Ø Права і свободи людини і громадянина захищаються
судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
посадових і службових осіб, як зазначено у ч. ч. 1, 2 ст. 55 Конституції
України.
Ø Саме суд здійснює захист осіб, права й охоронювані
законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на
захист полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними
або оспорюваним, можливості звернутися з відповідною заявою до компетентного
суду.
Ø У ч. ч. 1, 4 ст. 11 ЦК України передбачено,
що цивільні права і обов`язки виникають як із дій осіб, що передбачені актами
цивільного законодавства, так і з інших дій, які за аналогією, породжують
цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного
законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів
органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів
місцевого самоврядування.
Ø У рішенні КСУ від
02.11.2004 № 15-рп/2004 у справі за конституційним поданням ВСУ
щодо відповідності Конституції
України (конституційності) положень статті 69
Кримінального кодексу України (справа про призначення судом
більш м`якого покарання) суд зазначив: "Відповідно до ч.1 ст.8
Конституції України в Україні визнається і діє принцип
верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві.
Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та
правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути
проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.
Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише
законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори,
зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і
зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи
права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права,
яка значною мірою дістала відображення в Конституції
України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із
законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу
та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною
у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських
вимірів права".
Ø Правову позицію щодо дотримання справедливості
Конституційний Суд України висловив у рішенні від 30.01.2003 № 3-рп/2003 у
справі про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора:
"Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно
відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має
право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у
випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або
законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у
Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції
про захист прав людини та основних свобод (стаття 13)".
Ø Рішення суду має бути ефективним інструментом
поновлення порушених прав.
Ø ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання
тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує,
що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування
або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння
правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих
цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати
потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати
несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати
справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які
вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення
від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та
інші проти Сполученого Королівства"; п. 570 рішення від 20.09.2011 за
заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
Ø Отже, позовна давність пов`язується із судовим
захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або
оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду
відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у
розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове
право. Тобто, сплив позовної давності позбавляє цивільне суб`єктивне право
здатності до примусового виконання проти волі зобов`язаної особи.
Ø Інститут позовної давності покликаний також сприяти
сталості цивільних відносин.
Ø Під час попереднього апеляційного розгляду справи та
під час нового розгляду справи, гр. ОСОБА_2 було заявлено клопотання про
застосування до спірних правовідносин загального строку позовної
давності.
Ø З цього приводу колегія суддів вважає необхідним
зазначити наступне.
Ø Стаття 256 ЦК
України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа
може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або
інтересу.
Ø Позовна давність - це строк, протягом якого особа може
реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту
порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку
нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.
Ø Оскільки позовна давність є інститутом цивільного
права, вона може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у
цивільних відносинах, визначених у ч.1 ст. 1 ЦК України,
та у господарських відносинах (ст. 3
ГК України).
Ø Позовна давність як цивільно-правова категорія
наділена такими ознаками:
має
юридичний склад;
позначає
сплив строку;
має
правоприпиняючий характер, оскільки припиняє право на позов в матеріальному
розумінні (право на задоволення позову);
застосовується
у випадках порушення цивільних прав та інтересів особи;
встановлюється
щодо вимог, які мають майновий характер і деяких нематеріальних благ,
передбачених законом;
застосовується
лише за ініціативою сторони спору.
Ø Застосування строку позовної давності (в
розумінні Конвенції про
захист прав людини і основоположних свобод та практики ЄСПЛ
забезпечує в національній системі права виконання принципу верховенства права,
складовою частиною якого є правова визначеність.
Ø Загальна позовна давність установлюється тривалістю у
три роки (ст. 257 ЦК України).
Ø До позовних вимог про визнання недійсними договорів та
витребування майна на підставі ст. ст. 203, 215, 387, 388 ЦК України застосовується
загальна позовна давність у три роки.
Ø Така правова позиція була висловлена ВП ВС у
постановах від 17.10.2018 у справі №362/44/17, від 07.11.2018 у справі №
372/1036/15-ц, від 20.11.2018 у справі №907/50/16, від 05.12.2018 у справі
№522/2201/15-ц.
Ø Аналогічна правова позиція відображена у постановах КГС
ВС від 28.11.2018 у справі № 911/926/17,
від 23.01.2019 у справі № 916/2130/15, від 23.01.2019 у справі №
910/2868/16.
Ø Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України за
загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа
довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка
його порушила.
Ø При тлумаченні вимог щодо початку перебігу позовної
давності, слід керуватися тим, що перебіг позовної давності починається від
дня, коли про відповідні обставини, тобто про порушення права, довідалася,
могла довідатися або зобов`язана була довідатися особа, яка є носієм цього
права, а не інша особа, у тому числі й та, якій за законом надано повноваження
по захисту цього права.
Ø Порівняльний аналіз термінів "довідався" та
"міг довідатися", що містяться в ст. 261 ЦК України,
дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати
про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не
знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за
його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести, що він не
міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із
загального правила, встановленого ст. 74 ГПК України,
про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона
посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Ø Відповідно до ч. 7 ст. 261 ЦК України винятки
з правил, встановлених частинами першою та другою цієї статті, можуть бути
встановлені законом.
Ø За приписами ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний
правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його
недійсністю.
Ø Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом
недійсним, вважається таким з моменту його вчинення (ч. 1 ст. 236 ЦК України).
Ø Для суб`єкта підприємницької діяльності) як сторони
правочину (договору) днем початку перебігу позовної давності слід вважати день
вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли
особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.
Ø Така правова позиція наведена Верховним Судом у
постанові від 07.02.2019 у справі № 910/2966/18.
Ø Як у випадку пред`явлення позову самою особою, право
якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою
уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й
того самого моменту - коли особа довідалася або могла довідатися про порушення
її права або про особу, яка його порушила (аналогічна правова позиція,
викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №
916/1979/13, від 30.05.2018 у справі № 367/2271/15-ц, від 22.05.2018 у справі №
369/6892/15-ц).
Ø В цьому випадку, з заявою про витребування
з володіння гр. ОСОБА_2 та визнання права власності на майно банкрута -
однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 звернувся ліквідатор ФОП Кравченка А.І.
арбітражний керуючий Докашенко Д.В.
Ø Ліквідатор в цьому випадку діє не як фізична особа у
власних інтересах, а, з врахуванням положень ст.ст. 3-1, 25 Закону України
"Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом" в редакції до 19.01.2013, виконує повноваження
ліквідатора по відношенню до банкрута ФОП Кравченка А.І. (і відповідно до
ліквідаційної маси).
Ø Закон не наводить переліку поважних причин, за
наявності яких може бути поновлено строк позовної давності, і покладає
розв`язання цього питання безпосередньо на юрисдикційний орган - суд, який
розглядає судову справу по суті заявлених вимог з врахуванням всіх обставин
справи на підставі здійсненої оцінки поданих сторонами доказів.
Ø До висновку про поважність причин пропуску строку
позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та
оцінки доказів у кожній конкретній справі. Одночасно, поважними причинами при
пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне
пред`явлення позову неможливим або утрудненим.
Ø В силу норм Закону України
"Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом", арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий
санацією, ліквідатор) є суб`єктом незалежної професійної діяльності, і водночас
з моменту винесення ухвали (постанови) про призначення його арбітражним
керуючим (розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором) до моменту
припинення ним повноважень прирівнюється до службової особи підприємства -
боржника; ліквідатор з дня свого призначення виконує повноваження керівника
(органів управління) боржника.
Ø Стороною у справі є ФОП Кравченко А.І. як суб`єкт
господарювання, а дії арбітражного керуючого (прирівняного до службової особи
боржника) у цій справі є здійсненням прав і обов`язків цієї особи відповідно до
положень ст. 3-1 Закону України
"Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом" (у визначеній редакції) та норм Глави 17 ЦК України.
Ø Враховуючи сталу практику ВС (зокрема, постанови від
24.04.2018 у справі № Б3/081-12/24 та від 10.07.2018 у справі № 904/8293/17,
від 07.11.2018 у справі № 111/14б-03/3-06/11), заміна ліквідатора у справі
та призначення нового не є підставою для поновлення строку позовної давності.
Ø Аналізуючи застосування приписів ч. 5 ст. 267 ЦК України,
Суд зазначає, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не
може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але позивач вправі отримати
судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.
Ø Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності
обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали
або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному
конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.
Ø Закон не встановлює, з чиєї ініціативи суд визнає
причини пропуску позовної давності поважними. Як правило, це відбувається за
заявою (клопотанням) позивача, з наведенням відповідних доводів і поданням
належних та допустимих доказів, однак, суд не обмежений у захисті цивільного
права за відсутності такого клопотання, що підтверджується системним аналізом
ч. ч. 2-5 ст. 267 ЦК України.
Відповідна ініціатива про захист порушеного права може виходити і від інших
учасників судового процесу.
Ø Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі "Фінікарідов
проти Кіпру" механізм застосування позовної давності повинен бути
достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість
зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також
корелювати із суб`єктивним фактором, а саме обізнаністю потенційного позивача
про факт порушення його права (рішення ЄСПЛ у справі "Фінікарідов проти
Кіпру").
Ø Частиною 3 ст. 267 ЦК України передбачена
можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за
заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.
Ø У суді апеляційної інстанції заявити про сплив
позовної давності може сторона у спорі, яка доведе неможливість подання
відповідної заяви в суді першої інстанції, зокрема у разі, якщо відповідну
сторону не було належним чином повідомлено про час і місце розгляду справи
місцевим господарським судом. Така правова позиція висловлена ВП ВС у постанові
від 17.04.2018 у справі № 200/11343/14-ц.
Ø Так, Верховний Суд вказав на те, що: "Той факт,
що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час
і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для
вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної
давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої
інстанції".
Ø Як вбачається з судових рішень у справі (постанова
Харківського апеляційного господарського суду від 22.06.2017), первісно,
клопотання про застосування до спірних правовідносин гр. ОСОБА_2 було заявлено
під час апеляційного провадження, при цьому, апеляційним судом було встановлено
розгляд справи судом першої інстанції за відсутності означеної особи як
відповідача в результаті неналежного повідомлення про час та дату судового
засідання.
Ø В подальшому, гр. ОСОБА_2 вказане клопотання було
заявлено до суду першої інстанції під час нового розгляду справи (на підставі
постанови Вищого господарського суду України від 25.10.2017).
Ø Водночас, під час нового розгляду цієї справи, судами
першої та апеляційної інстанцій позовну давність до спірних правовідносин не
було застосовано, за встановленням відсутності порушеного права за захистом
якого звернувся ліквідатор ФОП Кравченка А.І. арбітражний керуючий Докашенко
Д.В.
Ø Колегія суддів вважає необхідним вказати, що строки
позовної давності є матеріальними строками порушених прав та законних
інтересів, а також часовими межами існування суб`єктивного права у порушеному
стані. Обчислення строків залежить від конкретних обставин і змісту
правовідносин, а їх порушення тягне за собою відповідні юридичні наслідки.
Ø Враховуючи межі розгляду справи судом касаційної
інстанції встановлені приписами ст. 300 ГПК
України (п. 36 цієї Постанови), переглядаючи у касаційному
порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог
касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи
перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм
матеріального і процесуального права.
Ø Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної
скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм
процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення,
або неправильне застосування норм матеріального права.
Ø В цьому випадку, судом касаційної інстанції було
встановлено порушення судами першої та апеляційної інстанцій приписів ст. 388 ЦК України і
як наслідок незастосування до спірних правовідносин приписів ст.
ст.256, 257, 260, 261 ЦК України,
як норм матеріального права за наявності повного встановлення всіх обставин
справи.
Ø За приписами ст. 311 ГПК
України, підставами для скасування судових рішень повністю або
частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни
рішення є неправильне застосування норм матеріального права або
порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права
може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це
порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним
застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення
закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або
незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може
полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної
частини.
Ø Враховуючи наведене вище, повноваження суду касаційної
інстанції визначені процесуальним законом, за наявності встановлення всіх
обставин справи, Верховний Суд дійшов висновку про можливість, в даному
випадку, застосування норм матеріального права, як то 256, 257, 260, 261 ЦК України,
шляхом зміни мотивувальної частини оскаржених судових рішень, враховуючи, що
така зміна не призводить до зміни резолютивної частини рішень.
Немає коментарів:
Дописати коментар