ПОСТАНОВА 08.11.2022, cправа №15/143-б(910/11414/21), ВС, колегія: Погребняк В.Я. (головуючий), Білоус В.В. , Картере В.І., https://reyestr.court.gov.ua/Review/107531934
У справі про банкрутство ТОВ "Едвансед Ресьоч Енд Девелопмент Груп", провадження у якій було відкрито 12.05.2011, а 07.02.2012 Боржника визнано банкрутом, 02.02.2017 було замінено ліквідатора боржника, останній з'ясував, що: 1) за банкрутом був зареєстрований на праві приватної власності комплекс нежитлових будівель та споруд, що перебували в іпотеці ПриватБанку на підставі Договору іпотеки від 30.07.2007; 2) 04.04.2011 засновники Боржника прийняли рішення про надання Боржнику дозволу та передання будівель та споруд до Статутного фонду ТОВ "Сакура Груп" без погодження з іпотекодержателем; 3)18.06.2015 ТОВ "Сакура Груп" приняло рішення створити ТОВ "Ліго-ТОВ" та передати будівлі та споруди до його статутного капіталу; 4) на підставі ряду нотаріально посвідчених правочинів від 01.12.2016 та 01.04.2017, ТОВ "ЛІГО-ТОВ" відчужило будівлі та споруди на користь фізичних осіб ОСОБА_3-4 та ТОВ "ЛОНГ-БУД", які в свою чергу 20.12.2017 уклали Договір про його поділ, як об`єкта спільної часткової власності. Перший позов ліквідатора був поданий в серпні 2018 року до ТОВ "ЛІГО-ТОВ", ОСОБА_6-8, третя особа "ПриватБанк" про витребування майна з чужого незаконного володіння. За результатами розгляду позову ухвалою від 24.12.2019: 1)визнано недійсним правочин відчуження майна Боржника, оформлений рішенням зборів засновників (учасників) Боржника від 04.04.2011 та актом прийому-передачі комплексу нежитлових споруд від 01.03.2011 між Боржником та ТОВ "Сакура Груп"; визнано недійсними рішення зборів засновників (учасників) Боржника, оформлене протоколом від 04.04.2011; зобов`язано Відділ з питань державної реєстрації міської ради скасувати Свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 29.07.2014, видане Реєстраційною службою, та запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за ТОВ "Сакура Груп"; витребувано у власність Боржника нерухоме майно. Вказане рішення місцевого г/с після скасування його апеляційним судом залишив в силі ВС постановою від 24.09.2020. Після отримання остаточного судового рішення за результатами розгляду першого позову, ліквідатор звернувся до державного реєстратора з метою його виконання та реєстрації за боржником права власності на нерухоме майно та отримав відмову від 02.03.2021, з тих підстав, що окремі частини спірного комплексу будівель та споруд були зареєстровані вже за іншими особами ( ОСОБА_1-2, ТОВ "ЛОНГ-БУД") та під іншими адресами. З метою повернення майна у власність банкрута, ліквідатор подав другий позов до ТОВ"ЛОНГ-БУД", ОСОБА_1-2, треті особи "ПриватБанк", приватний нотаріус про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, скасування обмеження щодо розпорядження об`єктами нерухомого майна, витребування у власність банкрута об`єктів нерухомого майна. Позовна заява обґрунтовувалася тим, що спірне майно вибуло з володіння Боржника поза його волею, що встановлено в ухвалі г/с міста Києва від 24.12.2019, яка залишена в силі у скасованій частині постановою ВС від 24.09.2020. Представники відповідачів у відзиві доводили, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння позивача за його волею з дозволу колишнього ліквідатора, а також та просили суд застосувати наслідки спливу позовної давності. Місцевий г/с ухвалою від 28.10.2021, яке залишено без змін апеляційним г/с (постанова від 08.08.2022) позов задовольнив, мотивував, зокрема, тим, що рішення зборів засновників Боржника (протокол від 04.04.2011) про надання Боржнику дозволу та передання майнового комплексу нежитлових будівель та споруд до Статутного фонду ТОВ "Сакура Груп" було прийнято без будь-якого погодження з іпотекодержателем, було спрямоване на завчасне виведення майнових активів з власності Боржника перед запланованим початком порушення справи про банкрутство; розподіл комплексу на частини, перереєстрація права власності на частини комплексу на інших осіб з одночасною зміною адрес кожної частини комплексу є обставинами, які утруднювали своєчасне подання позову в даній справі, що свідчить про поважність причин пропуску строку позовної давності на звернення ліквідатора банкрута до г/с з позовом в даній справі. ВС залишив судові рішення нижчих судів без змін, вказавши, що погоджується тим, що ліквідатор обрав вірний спосіб захисту порушеного права, а причини пропуску строку позовної давності є поважними
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
38. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (ч.1, 4 ст.202 ЦК України). Отже, встановлення взаємопогоджених дій декількох осіб, які мають єдину мету, спрямовану на набуття, зміну або припинення певних цивільних прав чи виконання певних обов`язків, є ознаками вчинення єдиного правочину такими особами. Поведінка сторін має засвідчувати єдність їх волі до настання відповідних правових наслідків. Багатосторонні правочини можуть оформлюватися договорами у письмовій формі як єдиними письмовими документами або укладатися шляхом взаємного обміну листами (повідомленнями, телеграмами), прийняттям до виконання зобов`язань чи фактичним учиненням взаємопогоджених дій, спрямованих на набуття певних прав (виконання певних обов`язків) його сторонами.
39. Порушення загальних засад цивільного
законодавства (засад справедливості, добросовісності та розумності), визначених
імперативно п.6 ч.1 ст.3 ЦК України, які мають наслідком вихід учасниками
правочину за межі здійснення цивільних прав, наданих договором чи актами
цивільного законодавства, з наміром завдати шкоди іншій особі (ч.3 ст.13 ЦК
України) може бути самостійною підставою недійсності правочину.
Обов`язок діяти
добросовісно поширюється на усі сторони дійсного правочину та особу, яка
прийняла виконання. Подібного висновку щодо двостороннього правочину дійшла ВП
ВС в постанові від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц (провадження №
14-28цс20, п.38).
40. Добросовісність є однією з основоположних засад
цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників
цивільних правовідносин (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України).
Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин
певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю,
повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності
учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку
інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і
совість.
41. Частиною 3 ст.13 ЦК України визначено, що не
допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а
також зловживання правом в інших формах.
42. У Рішенні від 28.04.2021 № 2-р (II)/2021 у
справі за конституційною скаргою Публічного акціонерного товариства
акціонерного комерційного банку «Індустріалбанк» щодо відповідності Конституції
України (конституційності) ч.3 ст.13, ч.3 ст.16 ЦК України КСУ визнав, що
зазначені положення ЦК України є конституційними та такими, що не
суперечать ч.2 ст.58 Конституції України. Оцінюючи домірність припису ч.3 ст.13
ЦК України, КСУ констатував, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити
учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в
ньому на розвиток припису ч.1 ст. 68 Основного Закону України, згідно з яким
кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших
людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що
також міститься у ч.3 ст.13 цього Кодексу, на думку КСУ, за своєю суттю є
засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби
наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у
тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має
враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад
цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими
ЦК України та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у
тому числі права власності. Установлення ЦК України або іншим законом меж
здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам
Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж
немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не
є домірними. У зв`язку з тим, що ч.3 ст.13 та ч.3 ст.16 ЦК України мають на
меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного
здійснення своїх цивільних прав, КСУ дійшов висновку, що ця мета є правомірною
(легітимною) (абзаци 2, 3 п.5.3, п.5.4 та абзац 2 п. 8.2 мотивувальної частини
цього Рішення).
43. Фраудаторні правочини у цивілістичній
доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів
доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на
них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим
самим шкоди цьому кредитору.
44. У ЦК України відсутнє окреме визначення фраудаторних
правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів
(загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав.
Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна
боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх
зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності
поведінки сторони у цивільних правовідносинах.
45. Учинення власником майна правочину на шкоду своїм
кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх
осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на
шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення
вимог інших кредиторів.
46. Укладення фраудаторних правочинів є характерним для
боржників у процедурах банкрутства, позаяк неплатоспроможність боржника означає
ситуацію, коли не вистачає коштів для задоволення всіх вимог кредиторів і,
діючи недобросовісно, боржник намагається створити переваги для задоволення
вимог «дружнього» кредитора на шкоду іншим своїм кредиторам, порушивши
встановлену законом черговість або пропорційність задоволення вимог окремого
класу кредиторів.
47. Задоволення боржником вимог окремого кредитора поза
межами конкурсної процедури банкрутства з використанням пов`язаних (або
непов`язаних) із боржником осіб підтверджує неправомірну і недобросовісну мету
боржника щодо створення йому преференції у виконанні зобов`язань та порушення
імперативно встановленої у банкрутстві черговості задоволення вимог певних
класів кредиторів боржника.
48. Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені
боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки
в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (ст.20 Закону про банкрутство,
ст. 42 КУзПБ); при неплатоспроможності банків (ст.38 Закону України від
23.02.2012 № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»); у
виконавчому провадженні (ч.4 ст.9 Закону України від
02.06.2016 № 1404-VIII «Про виконавче провадження»).
49. Інститут визнання недійсними правочинів боржника
у межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах
неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання
відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не
лише осіб які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у
справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника. Визнання недійсними
правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї
з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе
справедливе задоволення вимог кредиторів.
57. Згідно з приписами ч.1 ст.321 ЦК України право
власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права
чи обмежений у його здійсненні.
58. Згідно зі ст.387 ЦК України власник має право
витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової
підстави заволоділа ним.
59. Відповідно до ст.388 ЦК України якщо майно за
відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про
що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право
витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене
власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у
власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння
власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим
шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно
було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно
було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник
має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
60. Метою віндикаційного позову є забезпечення
введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У
випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення
полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності
на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
61. Так, у постанові від 15.06.2021 у справі №916/585/18 (916/1051/20) ВП ВС зазначила, що власник з дотриманням вимог ст.387
і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім
його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до
того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого
витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого
самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів,
що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права
власника. При цьому зазначені норми є загальними, стосуються майна в цілому,
тобто регулюють правовідносини щодо і рухомого, і нерухомого майна.
62. У спорах про витребування майна суд має
встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих
сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова ВС від
15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20).
63. Тобто можливість витребування майна з володіння
іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового
зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна,
а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним
набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова ВП
ВС від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21).
64. Враховуючи викладене вище, колегія суддів ВС
дійшла висновку, що ліквідатором …, враховуючи його повноваження та мету
ліквідаційної процедури у справі про банкрутство, вірно обрано спосіб захисту
як витребування майна з чужого незаконного володіння.
65. Щодо вимоги
ліквідатора (з урахуванням заяви про зміну предмету позову, п.6 цієї Постанови)
про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та
їх обтяжень на об`єкти спірного нерухомого майна та скасування державної
реєстрації речових прав на спірне нерухоме майно, слід вказати наступне.
65.1. Відповідно до абзаців 2, 3 ч.3 ст.26 Закону
України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх
обтяжень" (в редакції, чинній з 16.01.2020), у разі скасування рішення
державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового
рішення чи у випадку, передбаченому п.п. "а" п.2 ч.6 ст. 37
цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними
чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав,
скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний
реєстратор чи посадова особа МЮУ (у випадку, передбаченому п.п."а" п.2
ч.6 ст.37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи
припинення речових прав відповідно до цього Закону.
65.2. За змістом цієї правової норми виконанню
підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного
реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх
обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких
проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3)
про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх
обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису
про проведену державну реєстрацію права, тому, починаючи з 16.01.2020, цей
спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо
скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України
"Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх
обтяжень".
Аналогічні правові
висновки наведені у постановах ВС від 03.09.2020 у справі № 914/1201/19, від
23.06.2020 у справах № 906/516/19, № 905/633/19, №922/2589/19, від 30.06.2020 у
справі № 922/3130/19, від 14.07.2020 у справі №910/8387/19.
65.3. Належний спосіб захисту, виходячи із
застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне
використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі
спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного
відшкодування.
65.4. ВП ВС неодноразово звертала увагу, що
застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від
змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру
його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути
захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту
відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або
оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки
сформульовані, зокрема, у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі N
338/180/17, від 11.09.2018 у справі N 905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі N
569/17272/15-ц.
66. Враховуючи, що предметом спору у справі, яка розглядається,
була, зокрема, вимога ліквідатора про скасування рішень державного
реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на об`єкти спірного
нерухомого майна та скасування державної реєстрації речових прав на спірне
нерухоме майно, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх
інстанцій, що позивачем обраний належний та найбільш ефективний
спосіб захисту.
67. Водночас, можливість судового захисту
суб`єктивного права особи в разі його порушення, визнання або оспорювання,
серед іншого, обумовлена строком, у межах якого особа може звернутися до суду з
вимогою про захист свого цивільного права або інтересу - позовною давністю (ст.256
ЦК України).
68. Відповідно до положень ст.256, 257 ЦК України
позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з
вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна
давність встановлюється тривалістю у три роки.
69. Позовна давність - це законне право правопорушника
уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного
періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності виконує кілька
завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність,
запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття
судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.
70. Для обчислення позовної давності застосовують
загальні положення про обчислення строків, що містяться в ст.252-255 ЦК
України.
71. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг
строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або
настання події, з якою пов`язано його початок.
72. ЄСПЛ вказав, що інститут позовної давності є
спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати:
юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від
прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та
запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені
вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на
докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу
(STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51,
ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43,
ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
73. До вимог, що є предметом цього судового розгляду
застосовується загальна позовна давність у три роки.
74. У відзивах на
позовну заяву відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заявляли про пропущення позивачем
позовної давності за позовними вимогами в цій справі.
75. З цього приводу колегія суддів вважає необхідним
вказати наступне:
75.1. Відповідно до ч.5 ст.267 ЦК України у разі, якщо
суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право
підлягає захисту.
75.2. Тобто, якщо позовні вимоги г/с визнано
обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд
зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення ст.267 ЦК України
та вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у
зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її
пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з
посиланням на зазначену норму ЦК України).
Суд звертається до
правової позиції, що послідовно викладалась ВС, зокрема, в постановах від
15.05.2018 у справі № 922/2058/17, від 13.11.2018 у справі № 924/127/17, від
15.01.2019 у справі № 910/2972/18, від 10.04.2019 у справі № 6/8-09, від
13.08.2019 у справі № 910/11614/18, від 22.08.2019 у справі № 910/15453/17, від
03.09.2019 у справі № 920/903/17, від 19.11.2019 у справі № 910/16827/17.
75.3. Разом з цим, позовна давність не є інститутом
процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу,
але, враховуючи право позивача згідно за приписом ч.5 ст.267 ЦК України отримати
судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної
давності саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини,
що строк було пропущено з поважних причин. Це також випливає із загального
правила, встановленого ст.74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною
спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та
заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести відсутність об`єктивних
перешкод для своєчасного звернення позивача з вимогою про захист порушеного
права (правова позиція ВС, викладена у постанові від 11.02.2020 у справі №
10/5026/995/2012 з посиланням на позицію ВП ВС у постановах від 30.01.2019 у
справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18) та від 21.08.2019 у справі №
911/3681/17 (провадження № 12-97гс19).
75.4. Питання щодо
поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявності обставин, які з об`єктивних,
незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали
своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з
урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (правова позиція
ВС щодо застосування приписів ч.5 ст.267 ЦК
України, викладена у постанові від 23.04.2019 у справі № Б-19/207-09).
75.5. Закон не передбачає переліку причин, які
можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку
подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, вирішення цього
питання покладається безпосередньо на юрисдикційний орган - суд, який розглядає
справу по суті заявлених вимог з врахуванням всіх обставин справи на підставі
здійсненої оцінки поданих доказів.
75.6. В силу норм законодавства що регулює процедури
банкрутства (Закон про банкрутство, КУзПБ) арбітражний керуючий
(розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) є суб`єктом незалежної
професійної діяльності, і водночас з моменту винесення ухвали (постанови)
про призначення його арбітражним керуючим (розпорядником майна, керуючим
санацією, ліквідатором) до моменту припинення ним повноважень прирівнюється
до службової особи підприємства - боржника; ліквідатор з дня свого
призначення виконує повноваження керівника (органів управління) боржника.
75.7. Через арбітражного керуючого здійснюється
відносини між сторонами, г/с та іншими учасниками у справі про
банкрутство. Як учасник провадження у справі про банкрутство, арбітражний
керуючий набуває такого статусу лише після прийняття судом відповідного
процесуального документа.
75.8. Тобто, саме з цього моменту арбітражний
керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) має право
здійснювати свої повноваження, визначені Законом про банкрутство, до яких
зокрема віднесено формування ліквідаційної маси; подання до суду заяв про
визнання недійсними правочинів (договорів) боржника; вжиття заходів,
спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у
третіх осіб.
75.9. При цьому, ліквідатор у справі про
банкрутство має самостійний статус як особа, що за рішенням суду
зобов`язана належним чином виконувати свої повноваження в ході ліквідаційної
процедури, зокрема ті, що направлені на формування ліквідаційної маси боржника
(відповідна правова позиція викладена у постановах ВС у справах №
904/5978/14, № 904/7981/17).
75.10. Також, колегія суддів звертається до висновків
про застосування норм права, викладених у постановах ВС від
16.04.2019 у справі № 902/357/18 та від 23.10.2018 у справі № 904/5978/14, що
полягають у можливості визнання поважними причин пропущення позовної
давності у зв`язку з бездіяльністю раніше призначених ліквідаторів банкрута та
вчинення ними дій не в інтересах банкрута та його кредиторів, тобто обставини,
які робили своєчасне пред`явлення позову утрудненим.
75.11. Водночас, під час розгляду цієї справи, судами першої та апеляційної інстанції встановлена поважність пропуску ліквідатором боржника … не пов`язана зі зміною арбітражного керуючого у справі, а з встановленням обставин розподілу комплексу на частини, перереєстрації права власності на частини комплексу на інших осіб з одночасною зміною адрес кожної частини комплексу є обставинами, які утруднювали своєчасне подання позову в даній справі.
Водночас, обставини
вибуття спірного нерухомого майна з власності банкрута поза його волею вже були
досліджені і встановлені в ухвалі Господарського суду міста Києва від
24.12.2019 у справі №15/143-б.
75.12. Враховуючи викладене вище та встановлені судами
попередніх інстанцій обставини, що не були спростовані під час касаційного провадження,
колегія суддів погоджується з висновками судів про поважність причин пропуску
строку позовної давності на звернення ліквідатора банкрута до господарського
суду з позовом в цій справі.
Щодо доводів касаційної
скарги
78. Як на підставу касаційного оскарження, скаржники
вказують на прийняття оскаржених судових рішень без урахування висновків щодо
застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постанові ВГСУ
від 15.09.2015 у справі №5024/1463/2012.
79. Отже, перегляд з указаних мотивів може відбутися за
наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права
без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у
постанові ВС; (2) спірні питання виникли у подібних
правовідносинах.
80. ВП ВС у постанові від 12.10.2021 у справі №
233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального
закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала
висновки ВС щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у
тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є
спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин,
об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету
позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має
визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за
їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх
учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у
такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями
відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних
ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і
відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто
однаковими.
81. При цьому, ВП ВС зазначила, що термін «подібні
правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими,
так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність
або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із
загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та
юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для
цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні
правовідносини», зокрема п.1 ч.2 ст.287 ГПК України та п.5 ч.1 ст.296 ГПК
України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним
критеріями.
82. Враховуючи обрану скаржниками у цій частині
підставу касаційного оскарження, передбачену приписами п.1 ч.2 ст.287 ГПК
України, колегія суддів зазначає, що в такому випадку підставою для касаційного
оскарження є неврахування висновку ВС саме щодо застосування норми права, а не
будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування
мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові ВС норми
права також не є правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися
норма права у подібних правовідносинах.
83. Посилання
скаржників на відсутність висновків ВС щодо застосування норми
права (ст.267 ЦК України) у питанні поважності причин пропуску позовної
давності при вирішенні спорів у справах про банкрутство спростовується
наведеним вище (п.75 цієї Постанови).
Немає коментарів:
Дописати коментар