ПОСТАНОВА 22 травня 2024 року, cправа № 924/408/21 (924/287/23), Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС: Картере В.І. - головуючий, Білоус В.В., Васьковський О.В., Жуков С.В., Огороднік К.М., Пєсков В.Г., Погребняк В.Я., https://reyestr.court.gov.ua/Review/119840740
ОКРЕМА
ДУМКА 22 травня
2024 року, cправа №924/408/21 (924/287/23), https://reyestr.court.gov.ua/Review/119841688
У межах справи про
банкрутство "Агропромтехніка", провадження у якій було
відкрито 06.05.2021, а 07.12.2021 відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатор у березні 2023 року подав позов, в якому поєднав вимоги про визнання недійсними Договору-1 і
Договору-2, укладені 01.06.2016 між Боржником і Відповідачем-2 з позовною вимогою про витребування відчужених
за вказаними правочинами Майна та Земельної ділянки із володіння Відповідача-3. Позов мотивовано тим, що спірні договори укладено між
заінтересованими особами в період, коли діяльність Боржника була збитковою, за
наявності невиконаних зобов`язань перед контрагентами, строк виконання яких
настав, що свідчить про їх фраудаторність, укладення задля зменшення розміру
його активів з метою виведення майна на користь пов`язаних осіб для
унеможливлення задоволення вимог кредиторів за рахунок цього майна і вказував
на очевидну неправомірність та недобросовісність таких дій. Вимоги про
витребування Майна і Земельної ділянки обґрунтовано посиланням на ст.388 ЦК
України. Місцевий г/с рішенням від 11.07.2023, яке
залишене без змін апеляційним г/с (постанова від 07.11.2023) у
позові відмовив, мотивував тим, що договора вчинені поза межами «підозрілого
періоду» та вчинені правомірно, зважаючи на їх виконання сторонами та недоведення
обставин вчинення з метою ухилення від виконання зобов`язань перед кредиторами,
а відповідно і відсутністі підстави для витребування. Апеляційний г/с дійшов дійшов трохи
інших висновків, встановив, що оскаржувані Договори укладені недобросовісно,
зловживаючи правом та на шкоду кредиторам, однак погодився з відмовою у
визнанні договорів недійсними, з огляду на неефектність такого способу захисту
прав боржника. За висновком апеляційного г/с ефективним способом захисту прав
боржника є витребування майна з чужого незаконного володіння, тоді як у цьому
випадку підстав для витребування майна у
кінцевого набувача немає, оскільки той є добросовісним набувачем. ВС задовольнив
касаційну скаргу частково та передав справу на новий розгляд до суду першої
інстанції, вказавши на передчасність відмови в задоволенні позовної вимоги про
витребування майна через неповне дослідження обставин, які б свідчили про
наявність чи відсутність підстав для такого витребування, передбачених ст.388 ЦК
України, зокрема, обставин добросовісності набувача майна. Також у цій справі ВС
дійшов висновку, що за спірними правочинами вибуття майна відбулося за волею
боржника,
хоча й з недобросовісною метою,у зв’язку з
чим уточнив правову позицію, викладену в постанові ВС від
03.10.2018 у справі №906/1765/15 в частині того, що вибуття майна з
володіння власника внаслідок подальшого визнання правочину недійсним вважається
таким, що відбулося з його волі, якщо недійсність не пов'язана з вадами волі
(обман, насильство, зловмисна домовленість тощо). Суддя ВС Пєсков В. Г. висловив
окрему думку, згідно якої прийняті судові рішення підлягали
скасуванню та передачі справи на новий розгляд, але для вирішенн інших питань,
а саме: 1)по вимогах про визнання недійсним правочинів (договорів) - для
вирішення питання лише про застосування позовної давності; 2)по вимогах про
витребування майна - для вирішення питання дотримання суспільного інтересу та
пропорційності втручання у право власності ОСОБА_1 та застосування позовної
давності.
Короткі висновки:
60. …, укладення
боржником договору поза межами відповідного "підозрілого періоду"
(одного або трьох років, що передували відкриттю справи про банкрутства),
визначеного, відповідно, ст.20 Закону про банкрутство або ст.42 КУзПБ, не
виключає можливості звернення зацікавлених осіб (арбітражного керуючого або
кредитора) з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав,
передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів.
93-94.Встановлення
… обставин … недійсності відповідного фраудаторного правочину; відчужене у такий спосіб майно не можна за загальним правилом вважати
таким, що вибуло з володіння боржника без його волі. …
129. …майно, яке було відчужене за фраудаторним правочином за відсутності дефекту волі, не може бути витребувано … у добросовісного набувача згідно з приписами ст. 388 ЦК України.
130-131. …, саме на набувача покладено
обов`язок довести свою добросовісність; ч.5 ст.12 ЦК України встановлює
загальну презумпцію добросовісності, однак … у віндикаційному спорі пріоритет
має спеціальна норма - стаття 330 ЦК України.
153. …визнання недійсним правочину, вчиненого на шкоду кредиторам (фраудаторного правочину) та фактично виконаного (повністю чи частково), слід вважати ефективним способом захисту у справі про банкрутство в тому разі, коли відповідна вимога поєднана із застосуванням правових механізмів, спрямованих на відновлення майнового стану осіб до того стану, який існував до вчинення спірного правочину, наповнення ліквідаційної маси боржника для максимального задоволення вимог кредиторів.
Висновок щодо
застосування п.3 ч.1 ст.388 ЦК України при витребуванні майна у добросовісного
набувача
162.Вибуття
майна з володіння власника (або особи, якій він передав майно у володіння) на
підставі правочину, який у подальшому визнано недійсним, можна вважати таким,
що відбулось не з їхньої волі в розумінні п.3 ч.1 ст.388 ЦК України, у тому
разі, коли недійсність зазначеного правочину зумовлена впливом обману,
насильства, зловмисної домовленості представника власника з другою стороною та/або
іншими конкретними обставинами, які свідчать про відсутність дійсної волі
власника на відчуження відповідного майна.
163.Водночас
без встановлення наведених конкретних обставин щодо вчинення правочину з
відповідними вадами волі самий лише факт визнання недійсним такого
фраудаторного правочину не є достатньою підставою для висновку про вибуття
відчуженого за ним майна не з волі власника або особи, якій він передав майно у
володіння, в розумінні зазначеної норми цивільного законодавства.
Позиція Верховного
Суду
58.Верховний
Суд неодноразово зазначав, що інститут визнання недійсними правочинів боржника
в межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах
неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання
відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не
лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у
справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника. Визнання недійсними
правочинів боржника в межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення
однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливого справедливого
задоволення вимог кредиторів.
59.Стаття
42 КУзПБ визначає спеціальні підстави для заявлення вимог про визнання
недійсними правочинів за участю боржника, вчинених ним після відкриття
провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували
відкриттю провадження у справі про банкрутство.
60.Однак
згідно з усталеною правовою позицією ВС викладеною, зокрема, в постановах від
28.10.2021 у справі №911/1012/13, від 02.06.2021 у справі №904/7905/16, укладення боржником договору поза межами
відповідного "підозрілого періоду" (одного або трьох років, що
передували відкриттю справи про банкрутства), визначеного, відповідно, ст.20
Закону про банкрутство або ст.42 КУзПБ,
не виключає можливості звернення зацікавлених осіб (арбітражного керуючого або
кредитора) з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав,
передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів.
61.Так,
однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п.6 ч.1
ст.3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути
добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується
чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або
відповідного правовідношення.
62.Тобто
цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності
учасників цивільних відносин, які мають право розраховувати саме на таку
поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням
про честь та совість.
63.Частиною
3 ст.13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, які вчиняються з
наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
64.Правочини,
які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та
фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною.
Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення
сплати боргу або виконання судового рішення.
65.Обираючи
варіант добросовісної поведінки, боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб
його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка
боржника повинна відповідати критеріям розумності, й це передбачає, що кожне
зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а
тому кожний кредитор має право розраховувати, що всі існуючі перед ним
зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані.
Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої
зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та
своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора.
66.Вчинення
власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою
унеможливити задоволення вимог іншої особи - стягувача за рахунок майна цього
власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки
власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим
інтересам кредитора.
67.Особа,
яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які
безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються
учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка
не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається
"про людське око", таким критеріям відповідати не може.
68.Боржник,
який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані зі зменшенням його
платоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання, діє очевидно
недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.
69.Правопорядок
не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних
імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання
правом, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого
кредитора.
70.Отже,
будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з
погашення заборгованості перед кредитором, має ставитися під сумнів у частині
його добросовісності з огляду на презумпцію фраудаторності правочину, вчиненого
боржником на шкоду кредиторам.
71.ВП
ВС в постанові від 07.09.2022 у справі №910/16579/20 навела такі висновки.
72.Фраудаторні правочини у
цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються
сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником
своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за
зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.
73.У ЦК
України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація
досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного
законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких
правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з
метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та
з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних
правовідносинах.
74.Використання
особою належного їй суб`єктивного права не для задоволення легітимних
інтересів, а з метою заподіяння шкоди іншим учасникам цивільних правовідносин,
задля приховування дійсного наміру сторін при вчиненні правочину є очевидним
використанням приватноправового інструментарію всупереч його призначенню та за
своєю суттю є "вживанням права на зло". За таких умов недійсність
договору як приватноправова категорія є інструментом, який покликаний не
допускати, або припиняти порушення цивільних прав та інтересів, або ж їх
відновлювати.
75.Договір,
що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторний договір), може бути як
оплатним, так і безоплатним.
76.Як
вбачається із встановлених апеляційним господарським судом обставин у цій
справі, Договір-1 і Договір-2 укладено між заінтересованими (пов`язаними)
особами, оскільки на момент їх укладення засновниками Боржника та Відповідача-2
були члени однієї родини. При цьому на момент укладення Договору-1 і Договору-2
про відчуження Майна і Земельної ділянки на користь Відповідача-2 Боржник мав
невиконані грошові зобов`язання перед ПАТ "Укрсоцбанк" та Ініціюючим
кредитором.
77.З
огляду на таке Верховний Суд вважає обґрунтованим висновок апеляційного
господарського суду про те, що укладення Договору-1 і Договору-2 не відповідає
п.6 ч.1 ст.3 та ч.3, 6 ст.13 ЦК України, оскільки вони вчинені всупереч
принципу добросовісності та внаслідок зловживання правом власності на шкоду
кредиторам. Учасники справи не спростували наведений висновок під час
касаційного перегляду, зокрема, навівши певні доводи, які б спростували
висновок господарського суду апеляційної інстанції про пов`язаність Боржника та
Відповідача-2, виведення відповідачем Майна і Земельної ділянки на пов`язану
особу, незважаючи на наявність у нього невиконаних зобов`язань перед
контрагентами (зокрема Ініціюючим кредитором) та, як наслідок, неможливість
погашення грошових вимог таких кредиторів.
78.Водночас
господарський суд апеляційної інстанції відмовив у визнанні спірних договорів
недійсними, посилаючись на те, що в цьому випадку ефективним способом захисту
права власності боржника, порушеного внаслідок вчинення фраудаторного
правочину, є пред`явлення вимоги про витребування майна із чужого незаконного
володіння, однак у цій справі підстав для витребування Майна і Земельної
ділянки з володіння Відповідача-3 як добросовісного набувача немає.
79.Тобто
підставою для відмови у задоволенні позовних вимог у повному обсязі в оскаржуваній
постанові визначено саме неможливість задоволення віндикаційного позову про
витребування своєї речі неволодіючим власником (Боржником) від володіючого
невласника (Відповідача-3), що, за висновком господарського суду апеляційної
інстанції, свідчить про неефективність визнання недійсними спірних договорів як
способу захисту відповідних прав.
80.Оцінюючи обґрунтованість висновку
апеляційного господарського суду в частині відмови у задоволенні позовних
вимог, Верховний Суд виходить з такого.
81.Відповідно
до положень ст.388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в
особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг
знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від
набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій
він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він
передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він
передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (частина 1). Якщо
майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати,
власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках
(частина 3).
82.Віндикація -
це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав
та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного
володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення,
шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного
володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу
його правомочностей.
83.Витребування
майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру,
зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає
договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з
власником договору. Так, шляхом подання віндикаційного позову майно може бути
витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину.
84.Водночас
наявність у власника права на витребування майна залежить передусім від того,
на якій підставі чи за її відсутності набувач заволодів спірним майном і,
відповідно, чи є такий набувач добросовісним, а також від того, як саме майно
вибуло з володіння власника чи особи, якій власник передав це майно у
володіння, адже коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від
добросовісного набувача, є обмеженим.
85.Чинне
законодавство України не пов`язує можливість або неможливість витребування
майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності або відсутності
волі у відчужувача за останнім у ланцюгу угод договором. Витребування майна від
добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності або відсутності
волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором
у ланцюгу угод, за якими здійснювалося відчуження майна.
86.У
постанові від 03.10.2018 у справі № 906/1765/15 (на яку посилається ліквідатор
Боржника в касаційній скарзі) Верховний Суд у контексті застосування норм права
до правовідносин з витребування майна банкрута, яке було відчужено за
оспорюваним правочином, дійшов висновку, що з урахуванням приписів ст.216, 388
ЦК України за умови, якщо відповідний договір купівлі-продажу було судовим рішенням
визнано недійсним, зазначена обставина є свідченням того, що майно за такими
договорами вибуло всупереч волі власника.
87.Верховний
Суд під час розгляду цієї справи не заперечує проти загального висновку, що
визнання недійсним у судовому порядку договору (першого у ланцюгу договорів) у
відповідних випадках може бути підставою для висновку про вибуття відповідного
майна з володіння власника поза його волею.
88.Зокрема,
в постанові Верховного Суду від 18.02.2021 у справі № Б-39/187-08 (на
яку посилається ліквідатор Боржника у касаційній скарзі) визначений такий випадок, коли проведення аукціону з
порушенням вимог Закону про банкрутство (на підставі якого відчужено
відповідне майно) не може свідчити про
вираження волі власника майна (банкрута) на вибуття такого майна з його
володіння. Наведений висновок ґрунтується на тому, що вибуття майна з
володіння власника (банкрута) відбувається не за його волевиявленням, а за
прямою вказівкою спеціального закону, і здійснення ліквідатором - арбітражним
керуючим права власності, зокрема розпорядження майном, не у спосіб та не в
межах повноважень, передбачених Законом про банкрутство (проведення аукціону з
порушенням вимог цього Закону), не є вираженням волі власника майна (банкрута)
на вибуття такого майна з його володіння, що дає підстави для повернення майна
володільцю шляхом його витребування у відповідачів як добросовісних набувачів у
порядку ч.1 ст.388 ЦК України.
89.У
постанові від 05.07.2022 у справі № 911/3448/20 Верховний Суд, з огляду на визнання відповідного правочину (у
зв`язку з укладенням якого відбулось вибуття спірного майна з володіння
власника) недійсним на підставі ч.1 ст.232
ЦК України через зловмисну домовленість представників сторін під час його
укладення, дійшов висновку про наявність підстав для витребування спірного
майна із чужого незаконного володіння, оскільки розпорядження майном товариства
директором не у спосіб та не в межах його повноважень, передбачених законом та
статутом, не є вираженням волі власника
майна.
90.Слід
вказати на те, що волею є детерміноване i мотивоване бажання особи досягти
поставленої мети. Сама по собі воля не тягне юридичних наслідків для
відповідної особи. Волевиявлення - прояв волі особою зовні, завдяки чому воля
стає доступною для сприйняття іншими особами. Висновок про вибуття майна з
володіння власника внаслідок вчинення недійсного правочину саме поза його волею
має ґрунтуватися на врахуванні підстав недійсності зазначеного правочину та
належному з`ясуванні обставин, які свідчать про наявність відповідного дефекту
волі при його укладенні, що не можна ототожнювати з дефектом мети фраудаторного
договору.
91.Верховний
Суд у постанові від 01.08.2019 у справі № 908/439/18
зазначив, що вибуття майна з володіння
власника або особи, якій власник передав майно у володіння, не з їхньої волі може відбуватися, коли вчиняється правочин. Такими
правочинами є правочини фізичних
осіб, вчинені за межами їх дієздатності (ст.221 - 223, 226 ЦК
України); правочини, вчинені без дозволу
органів опіки і піклування (ст.224 ЦК України); правочини, вчинені під впливом помилки (ст.229 ЦК України),
обману (ст.230 ЦК кодексу України), насильства (ст.231 ЦК України);
правочини, вчинені в результаті зловмисної
домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст.232 ЦК
України); правочини, вчинені від імені
юридичної особи особою, що не мала повноважень діяти від імені юридичної особи,
та не підтверджені діями юридичної особи про визнання такого правочину.
92.Відповідно
до ст.215 ЦК України підставами недійсності правочину можуть бути не лише
перелічені підстави, а й інші обставини, які свідчать про недодержання в момент
його вчинення стороною (сторонами) вимог, встановлених ч.1 - 3, 5 та 6 ст.203
цього Кодексу.
93.Встановлення
наведених обставин є підставою для недійсності відповідного фраудаторного
правочину, зокрема, за позовом арбітражного керуючого або кредитора у межах
справи про банкрутство. Водночас відчужене у такий спосіб майно не можна за загальним правилом вважати
таким, що вибуло з володіння боржника без його волі. Хоча воля боржника при
укладенні фраудаторного правочину обумовлена наявністю у нього неправомірної та
недобросовісної мети, проте вона усвідомлено спрямована на виведення майна з
володіння боржника, перехід прав на таке майно до інших (пов`язаних) осіб задля
приховання його від кредиторів, убезпечення від включення до ліквідаційної маси
боржника тощо. У зазначеному випадку власник свідомо порушує засади (принципи)
цивільного законодавства та зловживає своїм правом шляхом відчуження майна на
шкоду кредиторам, і його воля спрямована саме на це.
94.Укладаючи
фраудаторний правочин, боржник свідомо бажає настання правових наслідків у
вигляді вибуття відповідного майна з його володіння. Набувач такого майна, який
безпосередньо пов`язаний з боржником або з інших обставин не міг не знати про
фраудаторний характер правочину, є недобросовісним набувачем.
95.У
разі подальшого відчуження набувачем отриманого на виконання фраудаторного
правочину майна на користь іншої особи, яка не є пов`язаною з боржником та
водночас не обізнана про придбання майна в особи, що не мала права його
відчужувати, такий добросовісний набувач не повинен приймати на себе тягар
неправомірних і недобросовісних дій боржника та його недобросовісного
контрагента, пов`язаних із вчиненням правочину на шкоду кредиторам та
виведенням майна тощо.
96.Визнання
фраудаторного правочину недійсним не є безумовною підставою для витребування
відчуженого за ним майна з володіння останнього набувача. Необхідною
передумовою для цього є встановлення обставин щодо недобросовісності саме цього
набувача.
97.Водночас
недобросовісність наміру (мотиву) дій власника - боржника при укладенні
визнаного судом недійсним правочину щодо відчуження майна (якщо воно відбулось
за його бажанням) не може бути достатньою підставою для витребування майна у
добросовісного набувача за останнім правочином в порядку ст.388 ЦК України.
98.Верховний
Суд у цій справі вважає за необхідне зауважити, що сам лише факт недійсності
першого в ланцюгу договорів правочину, за яким відчужено відповідне майно
боржника, не свідчить про вибуття такого майна з володіння власника без його
волі. Адже недійсність правочину як така (без урахування підстав недійсності)
не виключає наявності волі власника майна на його відчуження. Однак метою
такого відчуження при укладенні фраудаторного правочину є унеможливлення
звернення стягнення на це майно та в окремих випадках збереження фактичного
контролю над цим майном (у разі відчуження пов`язаній особі).
99.Натомість
презюмування відсутності волі власника
на відчуження майна за недійсним правочином, незалежно від підстав недійсності,
матиме наслідком необґрунтоване розширення окресленого ч.1 ст.388 ЦК України
кола випадків, за яких майно може бути витребувано від добросовісного набувача.
100.Як
наслідок, добросовісний набувач перебуватиме в невигідному становищі порівняно
з недобросовісним власником (який не дотримався вимог закону при укладенні
правочину, спрямованого на відчуження майна). Отже, на такого набувача, попри
його добросовісність, буде покладено індивідуальний і надмірний тягар,
пов`язаний з втратою майна та необхідністю шукати способи компенсації своїх
втрат (зокрема витрат на придбання майна, на його утримання, збереження, а
також поліпшення відповідно до положень ст.390 ЦК України). Водночас можливість
застосування положень ст.330 ЦК України буде значною мірою необґрунтовано
обмежена.
101.Наведене
не сприятиме забезпеченню принципу правової визначеності як невід`ємної
складової верховенства права, а також може призвести до невиправданого та
непропорційного втручання у мирне володіння майном добросовісної особи, що
набула його за відплатним правочином. При цьому таке втручання буде здійснено
на користь особи, що діяла недобросовісно, зловживаючи своїм правом (адже
арбітражний керуючий та кредитори при зверненні з відповідним позовом передусім
діють в інтересах боржника), що матиме наслідком порушення справедливого
балансу інтересів.
102.У
цій справі ліквідатор Боржника в касаційній скарзі фраудаторний характер
Договору-1 і Договору-2 не заперечує, а натомість наполягає на тому, що це є
підставою для висновку про вибуття Майна з володіння Боржника поза волею
власника.
103.З
огляду на викладене Верховний Суд відхиляє такі доводи скаржника, адже вони
суперечать встановленим господарськими судами обставинам щодо змісту Договору-1
і Договору-2, виражена в яких воля спрямована саме на вибуття Майна і Земельної
ділянки з володіння Боржника на користь Відповідача-2, хоча й з недобросовісною
метою. При цьому Верховний Суд вважає за необхідне уточнити правову позицію,
викладену в постанові Верховного Суду від 03.10.2018 у справі №906/1765/15, на
яку посилається ліквідатор Боржника в касаційній скарзі з наведених вище
мотивів.
104.Посилання
ліквідатора Боржника на висновки, викладені в постановах Верховного Суду від
28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 18.02.2021 у справі № Б-39/187-08, від
05.03.3020 у справі № 916/3545/15, від 30.08.2023 у справі №
712/9803/20(61-12639св22), підлягають відхиленню у зв`язку з тим, що
правовідносини в них не є подібними до правовідносин у цій справі.
105.Висновки
у постанові від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц стосуються вирішення спору
щодо витребування земельної ділянки водного фонду, заволодіння якою громадянами
та юридичними особами всупереч вимогам Земельного кодексу України є неможливим,
у зв`язку з чим зайняття такої земельної ділянки має розглядатися як
непов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи
територіальної громади, а позовна вимога про зобов`язання повернути земельну
ділянку - як негаторний позов.
106.У
постановах ВС від 18.02.2021 у справі № Б-39/187-08, від 05.03.3020 у справі №
916/3545/15, від 30.08.2023 у справі № 712/9803/20(61-12639св22), на відміну
від цієї справи, спірне майно вибуло з володіння власника поза його волею,
оскільки, відповідно: арбітражний керуючий розпорядився ним не у спосіб та не в
межах повноважень, передбачених законодавством про банкрутство, що не є
вираженням волі власника майна (банкрута); його було відчужено примусово в
межах ліквідаційної процедури, яка в подальшому була визнана незаконно
введеною, що свідчить про відсутність волі власника майна під час продажу на
аукціоні; його було відчужено особою, право власності якої було зареєстровано
на підставі свідоцтва, оригінал якого судам не надано і яке визнано судами
недостовірним і неналежним доказом.
107.Водночас
у питанні витребування майна у добросовісного набувача Верховний Суд вважає за
необхідне зауважити таке.
108. Стаття
1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
від 1950 року (далі - Конвенція) передбачає, що кожна фізична або юридична
особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений
своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених
законом і загальними принципами міжнародного права. Водночас визнано право
держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних
інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
109.У
статті 41 Конституції України також закріплено, що ніхто не може бути
протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є
непорушним.
110.Право
власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із
правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не
випливає із закону або незаконність набуття права власності чи
необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом
(ст.328 ЦK України).
111.Згідно
зі ст.387 ЦК України власник має право витребувати своє
майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа
ним.
112.Вказаному
праву кореспондує встановлений ст.400 ЦК України обов`язок недобросовісного
володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або
інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним
володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього
обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування
цього майна.
113.Стаття
330 ЦК України передбачає можливість добросовісного набувача набути право
власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну
підставу набуття права власності. Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала
на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо
відповідно до ст.388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.
114.ВП
ВС в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 виснувала про важливе
значення належної перевірки обставин, які свідчать про добросовісність або
недобросовісність набувача як для застосування положень ст.387, 388 ЦК України,
так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна
як такого, що може вважатися відповідним нормам справедливого судового розгляду
згідно зі ст.6 Конвенції.
115.ВП
ВС в постанові від 14.12.2022 у справі № 461/12525/15-ц також зазначила, що
суди, розглядаючи справи щодо застосування положень ст.388 ЦК України у
поєднанні з положеннями ст.1 Першого Протоколу до Конвенції, повинні
самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про
наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це
майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном
(див. постанову ВП ВС від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц), а також надати
оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами
можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним
набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи,
спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо
цього майна тощо.
116.Верховний
Суд бере до уваги посилання ліквідатора Боржника на постанови Верховного Суду
від 20.02.2020 у справі № 922/719/16, від 08.12.2022 у справі №
916/329/21(916/3073/21).
117.Так,
постановою від 20.02.2020 Верховний Суд передав справу № 922/719/16 на новий
розгляд до суду першої інстанції через ненадання належної оцінки обставинам
добросовісності власника спірного майна, пов`язаності учасників правочинів з
продажу (перепродажу), обізнаності відповідача про спірність і можливу
незаконність вибуття майна з володіння власника.
118.При
цьому Верховний Суд зауважив, зокрема, що за змістом ст.388 ЦК України
недобросовісним є такий набувач, який знав або повинен був знати, що
відчужувач, у якого він отримав майно, не має права його відчужувати;
добросовісність (недобросовісність) незаконного володільця характеризує його
суб`єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та
правомірність його придбання.
119.Верховний
Суд у зазначеній постанові виснував, що застосування приписів ст.388 ЦК України
як наслідків визнання правочинів недійсними та спростування майнових дій в
порядку ст.20 Закону про банкрутство є можливим за таких умов:
1) наявність
(доведеність) обставин, які вказують на неможливість (неефективність)
застосування наслідків, передбачених ч.2 ст.20 Закону про банкрутство
(відсутність майна, коштів у кредитора, наявність інших обставин);
2) вибуття спірного
майна з володіння боржника (банкрута у справі) поза його волею;
3) доведеність
обставин, які дають підстави для застосування в межах справи про банкрутство
(як наслідок, застосування приписів ст.20 Закону про банкрутство) приписів ст.388
ЦК України;
4) наявність
доведеного статусу власника спірного майна;
5) якщо такий спосіб
захисту буде визнаний судом найбільш ефективним у конкретному випадку за
наявності відповідних доказів у справі.
120.У
постанові від 08.12.2022 у справі № 916/329/21(916/3073/21) Верховний Суд
зауважив, зокрема, що продаж спірного майна за ціною, яка є значно нижчою за
ринкову, та несплата в повному обсязі визначеної сторонами договору ціни
ставить під сумнів добросовісність сторін відповідного договору.
121.Верховний
Суд у зазначеній постанові наголосив, що з моменту порушення стосовно боржника
справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює
весь комплекс юридичних правовідносин боржника. На відміну від позовного
провадження, призначенням якого є визначення та задоволення індивідуальних
вимог кредиторів, провадження у справі про банкрутство має за мету задоволення
сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. При цьому обов`язковим
завданням провадження у справі про банкрутство є справедливе задоволення усієї
сукупності кредиторів.
122.Розглядаючи
позов у межах справи про банкрутство, суд, у провадженні якого перебуває справа
про банкрутство боржника, не повинен обмежуватися дослідженням доказів, наданих
заявником та іншими учасниками провадження (матеріали позовного провадження),
але має в силу наведених вище особливостей природи банкрутства надавати оцінку
заявленим вимогам з урахуванням дослідження усієї сукупності доказів, у тому
числі тих, що містяться в матеріалах справи про банкрутство боржника. Вказане
сприяє ухваленню законного та обґрунтованого судового рішення щодо відповідних
вимог, а також дотриманню принципу процесуальної економії господарського
судочинства, сутність якого полягає в тому, щоб під час розгляду справи в суді
для найбільш повного та всебічного розгляду справи використовувати всі
встановлені законом засоби з урахуванням строків, визначених нормами
процесуального права.
123.Крім
того, ВП ВС в постанові від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (на яку послався
апеляційний господарський суд в оскаржуваній постанові) виснувала, зокрема, що
саме при вирішенні питання про витребування майна здійснюється перевірка
добросовісності набувача цього майна.
124.Судові
рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності набувача, що суттєво
для застосування як положень ст.387, 388 ЦК України, так і положень ст.1
Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають
вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.
125.Під
час розгляду цієї справи господарські суди першої та апеляційної інстанцій
наведених висновків Верховного Суду не врахували, належним чином не дослідивши
обставини щодо добросовісності Відповідача-3 як набувача Майна і Земельної
ділянки.
126.Місцевий
господарський суд відмовив у задоволенні позову в частині витребування майна в
порядку ст.388 Цивільного кодексу України, дійшовши помилкового висновку про
правомірність вибуття Майна і Земельної ділянки з володіння Боржника та відмову
в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними Договору-1 і Договору-2.
Однак такий висновок спростовано під час апеляційного перегляду справи.
127.Апеляційній
господарський суд, пославшись на правову позицію, викладену в постанові ВП ВС в
постанові від 21.09.2022 у справі №908/976/19, слушно зазначив, що в цій справі
при розгляді вимог про витребування майна необхідно здійснити перевірку
добросовісності набувача Майна за Договором-3 - Відповідача-3.
128.Однак
по суті господарський суд апеляційної інстанції такої перевірки не здійснив,
обмежившись посиланням на відсутність у позовній заяві, заяві про зміну
(доповнення) предмета позову, апеляційній скарзі ліквідатора Боржника доводів
щодо добросовісності / недобросовісності Відповідача-3 як набувача Майна.
129.Верховний
Суд виходить з того, що майно, яке було відчужене за фраудаторним правочином за
відсутності дефекту волі, не може бути витребувано саме у добросовісного
набувача згідно з приписами статті 388 Цивільного кодексу України.
130.Відповідно
до приписів ст.330 ЦК України добросовісність є умовою набуття права власності.
Оскільки спір про віндикацію є титульним спором для обох сторін, саме на
набувача покладено обов`язок довести свою добросовісність.
131.При
цьому Верховний Суд враховує, що ч.5 ст.12 ЦК України встановлює загальну
презумпцію добросовісності, однак виходить з того, що у віндикаційному спорі
пріоритет має спеціальна норма - ст.330 ЦК України.
132.Отже,
під час розгляду цієї справи господарські суди попередніх інстанцій мали
встановити шляхом дослідження наявних у справі доказів у їх сукупності з
урахуванням вірогідності та взаємозв`язку обставини, які б свідчили про
наявність підстав для висновку про добросовісність Відповідача-3, зокрема про
об`єктивну неможливість Відповідача-3 бути обізнаним про можливу незаконність
вибуття майна з володіння Боржника; про недобросовісну поведінку Боржника та
Відповідача-2 при укладенні Договору-1 і Договору-2, що мають ознаки
фраудаторності.
133.Також
господарські суди попередніх інстанцій в контексті встановлення добросовісності
Відповідача-3 мали перевірити відповідність передбаченої Договором-3 ціни
ринковій вартості Майна (з наданням правової оцінки, зокрема, висновку про
вартість майна № 3833 від 02.02.2018 (за його наявності), про який зазначено у
п.8 Договору-3), обставини фактичної сплати Відповідачем-3 грошових коштів на
виконання Договору-3, придбання ним Земельної ділянки та оформлення прав на неї
тощо.
134.Однак
господарські суди не дослідили належним чином процедури придбання
Відповідачем-3 Майна і Земельної ділянки, обмежившись встановленням обставин
укладення Договору-3 між Відповідачем-2 і Відповідачем-3 та реєстрації права
власності на Майно за Відповідачем-3.
135.Виходячи
з викладеного, Верховний Суд вважає передчасним висновок апеляційного
господарського суду про відмову в задоволенні позовної вимоги про витребування
Майна і Земельної ділянки із чужого незаконного володіння Відповідача-3 через
неповне дослідження обставин, які б свідчили про наявність чи відсутність
підстав для такого витребування, передбачених ст.388 ЦК України.
136.Разом
з тим Верховний Суд бере до уваги, що перед судами у цій справі постало питання
про належність та ефективність заявленої ліквідатором Боржника позовної вимоги
про визнання недійсними Договору-1 і Договору-2, фраудаторний характер яких
встановлено під час розгляду цієї справи.
137.ВП
ВС неодноразово наголошувала, що застосування
конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від
змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від
характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають
бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає
змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або
оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (такі висновки сформульовані у постановах ВП ВС від 11.09.2018 у справі
№ 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у
справі № 910/3907/18).
138.Також
ВП ВС зауважувала, що застосування
будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно
виправданим та обґрунтованим. Це означає, що застосування судом способу
захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне
суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб
захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного
способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного
способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та
процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися
за захистом до суду (такі висновки
викладені в постановах ВП ВС від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від
26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20).
139.Спосіб захисту права є ефективним
тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в
разі неможливості такого поновлення гарантуватиме можливість отримати
відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у
такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанова ВП
ВС від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18).
140.Подібний
за змістом висновок наведений у постанові ВП ВС від 13.02.2024 у справі №
910/2592/19, у якій також зазначено, що рішення
суду має остаточно вирішувати спір по суті та захищати порушене право чи
інтерес. Якщо для реалізації рішення суду необхідно ще раз звертатися до іншого
суду й отримувати ще одне рішення, це означає, що обраний спосіб захисту є
неефективним. Тож завданням суду є вирішення спору, який виник між
учасниками справи, у найбільш ефективний спосіб з метою запобігання ситуаціям,
які б спричинили повторне звернення до суду з іншим позовом, або захисту
порушеного права в інший спосіб, тобто вирішення спору між сторонами у такий
спосіб, щоб учасники правовідносин не мали необхідності докладати зайвих зусиль
для врегулювання спору повторно, або врегулювання спору в іншій спосіб, або
врегулювання іншого спору, який виник у зв`язку із судовим рішенням тощо.
141.ВС
у складі об`єднаної палати КГС в постанові від 26.05.2023 у справі № 905/77/21
щодо застосування норм ч.3 ст.216, ч.1, 2 ст.216 ЦК України виснував, зокрема,
що позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту,
який передбачено законом. Разом із тим позовна
вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може
бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона
поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину,
зокрема про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з
володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково
виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його
недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових
прав позивача.
142.Водночас
захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було
неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до
останнього набувача цього майна з підстав, передбачених ст.387 та 388 ЦК
України. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної
влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного
майна не є ефективним способом захисту права власника (постанова ВП ВС від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18(914/608/20)).
143.Позивач
як особа, якій належить право на звернення до суду з позовом за захистом свого
права та інтересу, самостійно визначає порушене, невизнане чи оспорюване право
або охоронюваний законом інтерес, що потребують судового захисту, та спосіб
захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший
спосіб, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у
рішенні (постанова ВП ВС від 22.06.2021 у
справі №334/3161/17).
144.Обрання
позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для
відмови в позові (постанова ВП ВС від 19.01.2021
у справі №916/1415/19).
145.Провадження
у справах про банкрутство є однією із форм господарського процесу, тому в його
межах повинні виконуватися завдання господарського судочинства та досягатися
його мета - ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав і
законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (постанова судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС ВС від
09.09.2021 у справі № 916/4644/15).
146.Водночас
Верховний Суд неодноразово наголошував (зокрема
в постанові ВП ВС від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18(914/608/20)), що
провадження у справах про банкрутство є самостійним видом судового провадження
і характеризується особливим процесуальним порядком розгляду справ,
специфічністю цілей і завдань, особливим суб`єктним складом, застосуванням
спеціальних способів захисту тощо. З моменту відкриття стосовно боржника справи
про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь
комплекс юридичних правовідносин боржника.
147.Зокрема,
за змістом преамбули КУзПБ одним з основних завдань провадження у справі про
банкрутство є задоволення вимог кредиторів неплатоспроможного боржника.
Наповнення ліквідаційної маси боржника і, як наслідок, задоволення сукупності
вимог кредиторів відбуваються за рахунок майнових активів боржника, вжиття
заходів з пошуку, виявлення та повернення яких віднесено до повноважень
ліквідатора боржника.
148.Одним
зі способів досягнення максимально можливого справедливого задоволення вимог
кредиторів шляхом консолідації майна боржника є визнання недійсними за позовом
арбітражного керуючого або кредитора правочинів боржника, укладених на шкоду
кредиторам. Однак пред`явлення у межах справи про банкрутство такого позову не
завжди може забезпечити ефективне поновлення порушених прав особи, яка
звернулася з відповідними вимогами до суду. Це залежить від характеру та
природи правовідносин, які склались між їх учасниками.
149.Зокрема,
у випадку укладення фраудаторного правочину, який передбачає виникнення у
боржника певних зобов`язань задля впливу на формування та справедливий розподіл
ліквідаційної маси (фіктивного збільшення кредиторської заборгованості тощо),
але не є виконаним на момент його оспорення, задоволення позову про визнання
недійсним такого договору матиме наслідком реальне поновлення прав учасників
процедури банкрутства, адже це нівелює юридичні наслідки, які могли бути
створені спірним правочином, та не потребує вжиття додаткових способів захисту.
150.Водночас
у разі, якщо внаслідок укладення та виконання фраудаторного правочину розмір
активів боржника був зменшений, для поновлення прав потерпілих осіб самого лише
визнання його недійсним є недостатньо. Захист прав у такому випадку може
забезпечуватися шляхом застосування зобов`язально-правових або речово-правових
способів захисту.
151.ВП
ВС в постанові від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19 зауважила про необхідність
розмежовувати випадки застосування двосторонньої реституції як наслідку
недійсності правочину та витребування майна як способу захисту прав власника,
порушених незаконним відчуженням його майна. За загальним правилом,
речово-правові способи захисту прав особи застосовуються, якщо сторони не
пов`язані зобов`язально-правовими відносинами або ж такі правовідносини між
ними не стосуються вчиненого порушення права власності чи іншого речового
права. У разі конкуренції речово-правових (віндикаційного, негаторного) та
зобов`язально-правових (договірного) способів захисту перевагу має саме
зобов`язально-правовий.
152.При
цьому зміст віндикаційного позову полягає у вимозі неволодіючого власника
(титульного володільця) до володіючого невласника про повернення речі в натурі.
Натомість реституція - це спеціальна форма відновлення становища, що існувало
до порушення, сутність якої полягає в поверненні сторін правовідношення у стан,
який передував вчиненню певної протиправної дії. Реституція може поставати як
реституція володіння (повернення кожною із сторін недійсного правочину того, що
така сторона за ним отримала) або ж як компенсаційна реституція відшкодування
(в грошовій чи негрошовій формі) вартості одержаного у разі неможливості його
повернення в натурі.
153.З
огляду на викладене Верховний Суд виходить з того, що визнання недійсним правочину, вчиненого на шкоду кредиторам
(фраудаторного правочину) та фактично виконаного (повністю чи частково), слід
вважати ефективним способом захисту у справі про банкрутство в тому разі, коли
відповідна вимога поєднана із застосуванням правових механізмів, спрямованих на
відновлення майнового стану осіб до того стану, який існував до вчинення
спірного правочину, наповнення ліквідаційної маси боржника для максимального
задоволення вимог кредиторів.
154.Зокрема,
ч.3 ст.42 КУзПБ та ст.216 ЦК України передбачено наслідки недійсності
правочину, до яких, окрім повернення другою стороною одержаного на виконання
недійсного правочину в натурі, також належить відшкодування вартості одержаного
в разі неможливості його повернення, відшкодування збитків винною стороною.
Частиною 2 ст.61 КУзПБ передбачено притягнення до відповідальності третіх осіб.
155.Верховний
Суд наголошує, що визнання недійсним фраудаторного правочину є необхідною
передумовою для покладення на відповідних осіб негативних майнових наслідків
його укладення, адже це спростовує презумпцію правомірності такого правочину
внаслідок встановлення факту правопорушення незалежно від того, що витребування
майна від останнього у ланцюгу договорів добросовісного власника буде
неможливим за приписми ст.388 ЦК України у поєднанні з положеннями ст.1 Першого
протоколу до Конвенції.
156.Водночас
витребування майна із чужого володіння не потребує оспорювання договору, на
підставі якого воно було набуте останнім набувачем (близький за змістом
висновок викладений, зокрема, у постанові ВП ВС від 05.10.2021 у справі №
910/18647/19). Таке майно може бути витребуване у набувача в будь-якому разі за
наявності підстав, передбачених статтями 387, 388 ЦК України.
157.Звертаючись
з позовом у цій справі, ліквідатор Боржника поєднав вимоги про визнання
недійсними Договору-1 і Договору-2 саме з позовною вимогою про витребування
відчужених за вказаними правочинами Майна та Земельної ділянки із чужого
незаконного володіння Відповідача-3. Задоволення зазначеного віндикаційного
позову могло б певною мірою забезпечити ефективний захист прав кредиторів
Боржника у справі про банкрутство, порушених внаслідок недобросовісних дій
Боржника при укладенні спірних правочинів, однак виключно в разі наявності
передбачених ст.387, 388 ЦК України підстав для витребування
спірного майна до ліквідаційної маси Боржника задля задоволення за його рахунок
вимог кредиторів.
158.Однак
господарські суди під час розгляду цієї справи належним чином не встановили
обставин щодо наявності чи відсутності підстав для витребування Майна та
Земельної ділянки з володіння Відповідача-3, тому наразі немає достатніх
правових підстав також і для висновку про ефективність визначеного ліквідатором
Боржника способу захисту шляхом визнання недійсними Договору-1 і Договору-2.
159.З
огляду на викладене висновок господарських судів про відмову в задоволенні
позову в цілому не ґрунтується на належному виконанні вимог ст.86, 236, 269
Господарського процесуального кодексу України щодо оцінки наявних у справі та
додатково поданих доказів, всебічного, повного і об`єктивного розгляду в
судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, з
урахуванням висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних
правовідносинах.
160.Такі
порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно згідно з
встановленими ст.300 ГПК України межами розгляду справи. Зокрема, Верховний Суд
не наділений повноваженнями щодо дослідження наданих учасниками справи доказів
та встановлення на їх підставі обставин, які підтверджують добросовісність чи
недобросовісність набуття Відповідачем-3 Майна і Земельної ділянки. Також
Верховний Суд не може надати правової оцінки викладеним у касаційній скарзі
доводам щодо наявності чи відсутності поважних причин пропуску позовної
давності (в разі доведеності позовних вимог), адже обставини, на яких
ґрунтуються наведені аргументи не були встановлені судами попередніх інстанції
на підставі дослідження наявних у справі доказів.
ОКРЕМА
ДУМКА 22 травня
2024 року, cправа № 924/408/21 (924/287/23), https://reyestr.court.gov.ua/Review/119841688
Щодо
вимоги про визнання недійсними перших у ланцюгу продажу договорів.
Суди першої
та апеляційної інстанцій, досліджуючи наявні докази, встановили фраудаторність
договорів від 01.06.2016, але відмовили у визнанні їх недійсними за
неефективністю обраного способу захисту, оскільки ефективним у даному випадку є
витребування відчуженого майна від поточного володільця (зареєстрованого
власника). При цьому, встановивши неефективність визначеного позивачем способу
захисту, суди не застосували позовну давність.
Водночас,
судами було встановлено дві ключові у цьому розрізі підстави: пов`язаність
осіб, недобросовісність боржника, який здійснив відчуження спірних суттєвих з
економічної точки зору активів у період наявності зобов`язань перед третіми
особами, підтверджених, у тому числі, й судовими рішеннями.
Суд
касаційної інстанції, скасувавши повністю прийняті судові рішення, та передавши
справу на новий розгляд до суду першої інстанції в цій частині, зазначив дві
основні підстави:
1) вибуття
майна боржника за фраудаторним правочином не можна вважати таким, що відбулося
поза волею боржника;
2) визнання
недійсним правочину, вчиненого на шкоду кредиторам (фраудаторного правочину) та
фактично виконаного (повністю чи частково), слід вважати ефективним способом
захисту у справі про банкрутство в тому разі, коли відповідна вимога поєднана
із застосуванням правових механізмів, спрямованих на відновлення майнового
стану осіб до того стану, який існував до вчинення спірного правочину,
наповнення ліквідаційної маси боржника для максимального задоволення вимог
кредиторів. Водночас суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що у
разі, якщо внаслідок укладення та виконання фраудаторного правочину розмір
активів боржника був зменшений, для поновлення прав потерпілих осіб самого лише
визнання його недійсним є недостатньо. Захист прав у такому випадку може забезпечуватися
шляхом застосування зобов`язально-правових або речово-правових способів
захисту.
Погоджуючись
повністю з висновком суду касаційної інстанції щодо того, що вибуття майна
боржника за фраудаторним правочином не можна вважати таким, що відбулося поза
волею боржника, вважаю за необхідне висловити незгоду щодо передачі справи на
новий розгляд з огляду на наступне.
Висновок
суду касаційної інстанції щодо неефективності обраного способу захисту у даному
випадку відповідає висновкам, викладеним у постанові об`єднаної палати КГС ВС від 26.05.2023 у справі №905/77/21. За таких
обставин, суду касаційної інстанції слід було погодитися з висновками судів
першої та апеляційної інстанцій щодо обрання неефективного способу захисту та
залишити в силі прийняті рішення судів щодо відмови у визнанні недійсним
первісних договорів від 01.06.2016, а не передавати в цій частині справу на
новий розгляд до суду першої інстанції.
Натомість,
у такому випадку за межами уваги суду залишаються важливі моменти
фраудаторності спірних правочинів через пов`язаність сторін договорів від
01.06.2016, які встановлені судами першої та апеляційної інстанцій. Питання
подібної пов`язаності та можливості визнання відповідних правочинів недійсними
навіть за умови відсутності у позові вимог про застосування наслідків визнання
таких договорів недійсними може мати значення задля покладення субсидіарної
відповідальності на відповідних фізичних осіб, які спричинили фактичні збитки
боржникові, відчуживши його майно за неринковими цінами.
У такому
випадку судом касаційної інстанції не застосовано ст.232 ЦК України з
огляду на концепцію jura novit curia ("суд знає закони"), у силу якої
неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не
звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи
юридичних норм.
Так ч.1 ст.232 ЦК України встановлено,
що правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї
сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.
У межах
нинішньої справи встановлено обставини щодо (1) наявності пов`язаності банкрута
та ТОВ "ВКП "АТМ"; (2) наявності невиконаних банкрутом
зобов`язань перед третіми особами, зокрема, підтверджених судовими рішеннями;
(3) відсутності розумних пояснень учасників спору щодо економічної вигоди або
еквівалентності вчинених правочинів.
З огляду на
викладене, мною не вбачається перепон для суду касаційної інстанції задля
кваліфікації укладених 01.06.2016 правочинів як таких, що укладені внаслідок
зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.
У такому
випадку, суду касаційної інстанції було необхідно, пояснивши нерелевантність
застосування до даних правовідносин, що розглядалися у постанові об`єднаної
палати КГС ВС від 26.05.2023 у справі №905/77/21 (у ній відносини не були
пов`язані з банкрутством), передати справу до суду першої інстанції для
вирішення питання лише про застосування позовної давності.
Щодо
вимоги про витребування майна.
А) щодо
добросовісності і оплатності
Відносно
відмови у вимозі про витребування майна суд апеляційної інстанцій
дійшов висновку про те, що в апеляційній скарзі арбітражного керуючого Кучака
Ю. Ф. доводи щодо добросовісності / недобросовісності набувача майна ОСОБА_1
відсутні, як відсутні такі доводи у позовній заяві та заяві про зміну
(доповнення) предмету позову, а тому з урахуванням ст. 269 ГПК України про
межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, вимоги позивача про
витребування у останнього як поточного володільця не підлягають
задоволенню.
Суд
касаційної інстанції у цій частині передав справу на новий розгляд, виходячи з
необхідності дослідити добросовісність поточного власника.
Не можу
погодитися з такою позицією касаційного суду з огляду на наступне.
Згідно
зі ст.330 ЦК України право власності набувається на підставах, що не
заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим
правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття
права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не
встановлені судом.
Згідно
зі ст.387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи,
яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно
зі ст.400 ЦК України недобросовісний володілець зобов`язаний негайно
повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право
відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього
майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку
заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна.
Згідно
зі ст.388 ЦК
України якщо майно за відплатним договором
придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і
не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно
від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою,
якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи,
якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи,
якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може
бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку,
встановленому для виконання судових рішень. Майно не може бути витребувано від
добросовісного набувача, якщо воно було продане такому набувачеві на
електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та
комунального майна. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала
права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного
набувача у всіх випадках.
Як випливає
з сутності заявлених позовних вимог, вони ґрунтуються на підставі ст.388 ЦК України.
Водночас,
згідно з ч.5 ст.12
ЦК України встановлено, що якщо
законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного
здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та
розумною, якщо інше не встановлено судом.
У
силу статті 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням
особи, поданим відповідно до цього Кодексу,
в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи
або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у
господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим
Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на
власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги,
за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Таким
чином, у даному випадку, позивач мав право надати суду будь-які докази
недобросовісності поточного власника - ОСОБА_1 , натомість, він їх не надав.
Отже, у силу ст.12 ЦК України, поточний власник має бути визнаний добросовісним. На
підтвердження цього говорить й фактична відсутність вказівок суду касаційної
інстанції суду першої інстанції щодо необхідності дослідження наявного у справі
доказу, який не було досліджено під час первісного розгляду справи або
досліджено з порушенням правил.
Водночас,
згідно з висновком, викладеним у постанові ВП ВС у справі № 520/8065/19 від
10.04.2024, в разі безвідплатного набуття майна в особи, яка не мала права його
відчужувати, власник на підставі статті 387 ЦК України має право
витребувати його від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави
заволоділа ним, незалежно від добросовісності останньої.
Таким чином
саме питання оплатності мало б бути
ключовим при передачі справи на новий розгляд. Натомість, видається більш
правильним підходом у цій справі був би підхід, згідно з яким поточний
володілець спірного майна - ОСОБА_1 вправі був надати суду належні докази
оплатності набуття ним спірного майна аби виключити можливість його витребування
як отриманого безоплатно. Іншими словами, у силу статті 14 ГПК України,
поточний власник витребуваного у нього на підставі статей 387, 388 ЦК України майна
вправі заперечувати підстави для відібрання у нього спірного майна з усіх
підстав, які зазначені у законі, незалежно від відсутності у поданому позові
посилань на неоплатність. У випадку ненадання поточним власником суду доказів
оплатності, такий власник має вважатися таким, що набув майно безоплатно.
Іншими словами, позивач, на стадії подання позову, за загальним правилом не
володіє інформацією щодо оплатності/неоплатності набуття поточним власником
витребуваного майна, тобто, фактично презюмується неоплатність набуття поточним
власником спірного майна, яка може бути спростована останнім незалежно від
наявності у позові відповідних посилань.
Таким чином,
суду касаційної інстанції слід було виходити зі встановлених фактів
добросовісності поточного власника спірного майна, але неоплатності набуття ним
цього майна.
За таких обставин,
прийняті судові рішення підлягали скасуванню та передачі на новий розгляд в
частині вимог про витребування майна від поточного власника для вирішення лише
питання застосування строків позовної давності, а не для дослідження питання
добросовісності ОСОБА_1.
Б) щодо
пропорційності та суспільного інтересу
Частинами 1,
2 ст.388 ЦК України 2003 року встановлено, що якщо майно за відплатним договором
придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і
не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно
від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою,
якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи,
якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника
або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було
продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Зазначена
норма по суті є аналогом норми статті
145 ЦК УРСР 1963 року, яка встановлювала, що якщо
майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що
набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник
вправі витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене
власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадено
у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.
Витребування майна з підстав, зазначених у частині першій цієї статті, не
допускається, якщо майно було продано в порядку, встановленому для виконання
судових рішень.
Законом України від
17.07.1997 № 475/97-ВР Верховною Радою України
було ратифіковано з відповідними застереженнями, серед іншого, Конвенцію про
захист прав і основних свобод людини 1950 року та Перший протокол до Конвенції.
У
силу статті 9 Конституції
України чинні міжнародні договори, згода на
обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного
законодавства України.
Згідно
зі статтею 17 Закону України
"Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав
людини" суди застосовують при розгляді
справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Згідно з
частиною другою статті 19
Закону України "Про міжнародні договори України" якщо міжнародним договором України, який набрав
чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що
передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються
правила міжнародного договору.
Таким
чином, норми ст.388 ЦК
України можуть бути застосовані у конкретній
справі у тій мірі, у якій вони не суперечать Конвенції та Першому протоколу з
урахуванням практики ЄСПЛ.
Статтею 1
Першого протоколу встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право
мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності
інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і
загальними принципами міжнародного права.
Ця стаття
містить три окремі норми. Перша норма, яка має загальний характер, проголошує
принцип мирного володіння майном; друга норма стосується випадків позбавлення
майна і підпорядковує його певним умовам - вона міститься в другому реченні
частини першої (п. 61 Рішення ЄСПЛ у справі "Спорронґ і Льоннрот проти
Швеції").
Умовами
допустимості втручання у право особи на мирне володіння майном визначено умови
наявності інтересів суспільства, законність та відповідність загальним
принципам міжнародного права.
Категорія
"законності". ЄСПЛ вказує, що найважливішою вимогою статті 1 Першого
протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має
бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного
законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх
застосуванні (п. 40 Рішення у справі "Будченко проти України").
У нинішній
справі витребування майна до ліквідаційної маси в цілому відповідає умовам
законності з огляду на сталість способів захисту, передбачених статтею 145 ЦК УРСР, статтями 387, 388 ЦК України.
Категорія
"наявності інтересів суспільства". У даному випадку категорія
суспільного інтересу розкривається у неприпустимості дій, що підривають основи
права неплатоспроможності, згідно з якими врегулювання неплатоспроможності у
справі про банкрутство можливо щодо добросовісного боржника, а суспільство має
розраховувати на те, що дії всіх учасників, дотичних до справи про банкрутство,
будуть добросовісними та спрямованими на фінансове врятування добросовісних
боржників. Тому у національній системі права встановлено кримінальну
відповідальність за доведення до банкрутства (стаття 219 КК України),
адміністративну - за приховування стійкої фінансової неспроможності (стаття
164-15 КУпАП); незаконні дії у разі банкрутства
(стаття 165-16 КУпАП); незаконні дії у разі
банкрутства (стаття 166-16 КУпАП); фіктивне
банкрутство (стаття 166-17 КУпАП).
За таких
обставин, думається, що втручання у право власності ОСОБА_1 видається, на
перший погляд, таким, що відповідає зазначеному критерію. Натомість не можна не
підкреслити, що в даному випадку,
фактично здійснюється втручання у право на майно однієї приватної особи задля
задоволення права на майно іншої приватної особи, що, в кінцевому рахунку,
ставить під сумнів дотримання зазначеного критерію.
Категорія
"пропорційності". Характеризуючи цю категорію, доцільно звернутися
спочатку до практики ВП ВС, зокрема, до постанови від 02.11.2021 у справі N
925/1351/19.
Так у
згадуваній постанові ВП ВС зазначила (п.6.40-6.42): "6.40.
критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде
розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано
справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства),
пов`язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від
втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного
співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для
досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде
дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". 6.41.
При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності
суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку "сферу
розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується
на розумних підставах. 6.42. Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме
значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача
майна."
Видається в
цілому правильним підхід, за яким добросовісність поточного власника є елементом
визначення критерію пропорційності.
Водночас,
думається, що категорично неправильним би було зводити критерій пропорційності
втручання лише до добросовісності поточного власника.
Подібний
підхід також ґрунтується на практиці ЄСПЛ, згідно з якою визнається
непропорційним втручання у право власності у випадку необхідності для
добросовісного власника ініціювати нові процеси задля відновлення своїх прав
(Рішення у справі "Максименко та Герасименко проти України" від
16.05.2013), позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з
її вартістю (Рішення у справі "Кривенький проти України" від
16.02.2017) тощо.
Важливим у
цьому сенсі також Рішення ЄСПЛ у справі "Світлана Ільченко проти
України" від 04.07.2019, у якому зазначено, що є усталеним принципом
практики Суду є те, що умови надання компенсації згідно з положеннями
відповідного законодавства є важливими для оцінки, чи зберігає оскаржуваний
захід необхідний справедливий баланс, і, зокрема, чи покладає він на заявника
непропорційний тягар.
За таких
обставин, видається правильним передати справу на новий розгляд додатково для
вирішення питання дотримання суспільного інтересу та пропорційності втручання у
право власності ОСОБА_1 .
Важливість
цього питання додатково розкривається через наявність у КУзПБ окремих інститутів
солідарної (ст.34) та субсидіарної (ст.61) відповідальності осіб, пов`язаних з
банкрутом та інституту відшкодування шкоди, завданої арбітражним керуючим (ст.24),
які мають бути розглянуті судами у розрізі питання пропорційності втручання у
право власності поточного власника (у випадку встановлення його
добросовісності) та надання такому способу захисту інтересів боржника та
кредиторів переважного значення.
Щодо
питання подання доказів.
Розглядаючи
нинішню справу, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що розглядаючи
позов у межах справи про банкрутство, суд, у провадженні якого перебуває справа
про банкрутство боржника, не повинен обмежуватися дослідженням доказів, наданих
заявником та іншими учасниками провадження (матеріали позовного провадження),
але має в силу наведених вище особливостей природи банкрутства надавати оцінку
заявленим вимогам з урахуванням дослідження усієї сукупності доказів, у тому
числі тих, що містяться в матеріалах справи про банкрутство боржника.
Вважаю за можливе
висловити свою незгоду з тим, що обсяг доказів, який підлягає дослідженню у
межах справи позовного провадження у справі про банкрутство має визначатися з
урахуванням права суду досліджувати усю сукупність доказів, яка відноситься до
предмету доказування, що міститься у всій справі про банкрутство боржника.
Так, ч.6 ст.12 ГПК України встановлено,
що господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку,
передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей,
встановлених Законом України "Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Частиною 1
ст.7 КУзПБ встановлено, що спори, стороною в яких є боржник, розглядаються
господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.
Таким
чином, діючим законодавством не встановлено винятків для здійснення позовного
провадження у межах справи про банкрутство в частині принципів змагальності,
надання доказів, обсягу дослідження тощо порівняно зі справами позовного
провадження, що розглядаються у загальному порядку, тобто поза межами справи
про банкрутство.
У силу ч.1
ст.74 ГПК України кожна
сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу
своїх вимог або заперечень.
Згідно з ч.1
ст.81 ГПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати
докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання
повинно бути подане в строк, зазначений в ч.2 та 3 ст.80 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого
строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його
подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не
залежали від неї.
Частиною 4
ст.81 ГПК України встановлено, що у разі задоволення клопотання суд
своєю ухвалою витребовує відповідні докази.
За таких
обставин, мною не вбачаються підстави для відходу від принципів загально
позовного провадження у частині надання та дослідження доказів для справ
позовного провадження, що розглядаються у межах провадження у справі про
банкрутство. Іншими словами, будь-який учасник позовного провадження у межах
справи про банкрутство має самостійно подати повний обсяг наявних у нього
доказів на підтвердження своєї позиції з правом клопотати перед судом про
надання йому допомоги у отриманні відповідних доказів, яких такому учаснику
бракує, у тому числі й шляхом витребування з матеріалів основного провадження у
справі про банкрутство необхідних документів або їх копій тощо.
Таким
чином, вважаю, що прийняті рішення підлягали скасуванню та передачі справи на
новий розгляд задля вирішення наступних питань:
1)по
вимогах про визнання недійсним правочинів (договорів) - для вирішення питання
лише про застосування позовної давності.
2)По
вимогах про витребування майна - для вирішення питання дотримання суспільного
інтересу та пропорційності втручання у право власності ОСОБА_1 та застосування
позовної давності.
Пропозиції
для вдосконалення законодавства.
З огляду на
викладене, вважаю за можливе та необхідне запропонувати доповнити ст.388 ЦК України ч.4
наступного змісту: "4. Витребування майна від
добросовісного набувача здійснюється з урахуванням принципів правомірності,
пропорційності та інтересів суспільства.".
Немає коментарів:
Дописати коментар